Дєвіч чи Девич?
Найзагадковіше серед усіх наших футболістів прізвище має колишній форвард збірної країни й харківського «Металіста» Марко Дєвіч. «Найзагадковіше», бо за багато років ніхто з наших коментаторів не помітив, що вимовляючи «Дєвіч», порушує правила відразу... двічі!
Де тут помилки?
Щоб розібратися, почнімо з теорії. Спершу пригадаємо очевидне: імена та прізвища вимовляють за фонетичними законами тієї мови, якою відтворюють. І коли наші журналісти коментують українською, то й «тримати м’яч» мають у «межах поля» саме її орфоепічної традиції та орфографії.
Отож, якщо коментатори гадають, що вимовляли «Дєвіч» по-балканському, то «порушували правила», бо ж треба — українською. І як? Слов’янські звуки «є» у позиціях між приголосними ми пишемо й вимовляємо як наше е. А тому корінь прізвища гравця має звучати твердо — Дев-!
А вже відвертий удар повз ворота — це вимова суфікса в прізвищі форварда. «Дєвіч» — це побуквений метод передачі (транслітерація). Тоді як українською номен треба відтворювати методом транскрипції. Згадаймо, що -ич — це загальнослов’янський суфікс, який вказує на те, що прізвище утворилося від особового імені батька його найпершого носія. Українською ця флексія звучить як -ич. А зовсім не -іч!
Але в наших коментаторів із цим суфіксом — суцільні проблеми. Як не вийдуть гравці на смарагдове поле, так і чуємо — Драговіч, Жуніч, Калініч, Любеновіч... Слухаєш це, слухаєш і, врешті-решт, просто згораєш від бажання голосно крикнути колегам: «Хлопці! Та йолкі ж палкі! У кожного з вас — філфак за плечима. Невже ви не знаєте, що в українській не існує суфікса -іч!? Відсутній такий суфікс, як дванадцятий гравець на полі! Вживається тільки й виключно -ич! А ваше -іч — це не помилка навіть, це справжнє мовне хуліганство!»
Те саме — з багатьма іншими суфіксами. Часто під час трансляцій чуємо: Банніков, Бараннік, Барілко, Козік, Колесніков, Марусін, Політіло, Симінін... Якщо —ич коментатори чомусь вважають суто балканським і помилково відтворюють його методом транслітерації, то чому по-російському вимовляють наші, українські суфікси -ик, -ин, -ил, — велике питання!
«І» та «Є» сиділи на трібунє...
У деяких коментаторів є проблеми і з вимовою звуків е, і та є, що йдуть у супроводі приголосних. Замість е вимовляють є не тільки в прізвищі Дєвіч. Ще можна почути Сєлін, Чєчєр, Хомчєнковський і навіть Ярмолєнко.
Дуже часто «порушують правила» й коли вимовляють звук і в позиціях, де «вийти на заміну» проситься довгий и. У нас тотально пишуть на футболках й озвучують — Маліновський, Калітвінцев, Ракіцький, Мілевський, Сімінін, Чігрінський, Блізніченко...
А треба — Малиновський (бо ж малина), Близниченко (від близнюк), Калитвинцев (калита — це шкіряний гаманець), Ракицький (бо народна назва верболозу — рокита), Милевський (бо ж від старої міри довжини — милі), Симинін (бо походить від застарілого тепер імені Сим плюс суфікси -ин та -ін), Чигринський (бо від Чигрин, просторічної назви міста Чигирин; згадайте вірш Тараса Шевченка — «Чигрине, Чигрине»).
Щоправда, ці помилки — вада не тільки футбольних коментаторів і клубних служб. Лінгвісти давно підрахували: в українських прізвищах замість и пишуть і вимовляють і майже у 30% випадків! Можна побачити й почути — Банніков, Бригінець, Колесніченко, Нікітченко, хоча на місці виділених і має стояти и. У 15% випадків замість і кажуть о. Нагорняк, Непоп, Поддубний, Самойленко, Білоног, Чорновол (хоча замість о потрібне і). У 10% випадків — замість і вимовляють є. Так, можна почути Бєлєцький, Бєлий, Бєлік, Рєзнік (форвард «Шахтаря» 1970-х), тоді як правильно — Білецький, Білий, Білик, Різник...
Прикро, та часто ці помилки вписані в паспорти й інші наші документи. Учені й журналісти звертали увагу на цю проблему ще в радянські часи, зокрема, неодноразово просили керівників МВС поставити на роботу в паспортних столах освічених службовців. У нульові роки спробували правильну графіку прізвищ звести в єдиний кодекс і надати його в паспортні відділення та РАЦСи... Але віз і нині там.
Футбольні коментатори працюють на масову аудиторію. То ж кому, як не їм, задати тон і точно вимовляти наші прізвища! Й не дивитися на те, як «записано в паспорті», а вимовляти так, як має бути за правилами, — Безус, Литовченко, Онищенко, Семенина та Самійленко й Будківський, бо в закритих складах замість о завжди звучить і.
До мовних фолів належать і неточні передачі російських прізвищ. Коментатори майже завжди говорять Бєсєдін, Грєчішкін, Кузнєцов, Сєлін, Чічіков... Тоді як треба — Беседін, Гречишкін, Кузнецов, Путивцев, Селін, Сиваков, Смирнов, Стариков, Чичиков.
Звучать у репортажах й елементарні помилки.
Скажімо, не тільки в прізвищі Худоб’як, а й Адам’юк, Кадим’ян, М’якушко в написах на футболках має стояти апостроф. Ну, гаразд, працівники ФК, які забули про нього, школу закінчили давно. Але чому про апостроф не згадують коментатори, вимовляючи приголосні звуки перед ним м’яко, а не твердо (як має бути), — це дійсно загадка!
Доводиться звернути увагу й уже на зовсім просте: чоловічі прізвища на -енко та -ко в українській мові відмінюють! Ярмоленко, та пас — Ярмоленку, інтерв’ю з Ярмоленком, грають без Ярмоленка.
І — до уваги працівників наших ФК. На відміну від журналістів, ви філфаки не закінчували, але... Інколи дивишся на помилки, що чорніють на майках гравців, і тільки диву даєшся. У кожному місті є виш із філологічним факультетом, то невже вам шкода якихось нещасних двох-трьох сотень гривень для путнього студента, який би перевірив усі написи на футболках і виправив би всі помилки!?
«Тепер я Ко́зак, не Коза́к?..»
Якщо справжня пошесть серед форвардів — симуляція в карному майданчику, то серед коментаторів — помилкові наголоси в прізвищах футболістів.
Генезис цих мовних офсайдів відомий. Він — родом із рекомендації змінювати наголос у прізвищах, які вважають неблагозвучними. Раніше це «правило» стосувалося буквально кількох прізвищ, але наші телекоментатори чомусь так ним захопилися, що «ставлять підніжки», здається, вже всім українським прізвищам апелятивного походження. Хоч перед тим, як сказати Ко́валь, Ко́зак і Кра́вець (виділені помилкові наголоси), варто було б подумати: а що неблагозвучного в цих прізвищах? У російських же номенах Каза́к, Кузнецов і Кравцов змінювати наголоси нікому й у голову не приходить! Чому ж у нас, тільки що, одразу «виходить на заміну» неправильний наголос? Свого часу добряче дісталося прізвищу форварда запорізького «Торпедо» Олександру Зайцю, номен якого й відмінювали якось чудернацько — Заєцю, Заєцем...
Треба, нарешті, повернути правильне звучання прізвищам футболістів і говорити не Га́рмаш, Гла́дкий, Ко́валь, Ко́зак, Кра́вець, травмуючи ці номени, а вимовляти виключно — Гарма́ш, Гладки́й, Кова́ль, Коза́к, Краве́ць. Бо коли чуєш «суддя в полі — Ярослав Ко́зак», «пас Михайлу Ко́заку», то, їй Богу, хоч сідай, та співай арію Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» — «Тепер я турок, не козак...»
Треба пам’ятати, що й коли коментар іде російською, потрібно робити українські наголоси. Вимовляти Ко́зак, Кра́вец, Ко́валь, Гла́дкий, Га́рмаш — це жахливо. Просто жахливо!
А ось зовсім свіжий фол. Називаючи прізвище футболіста «Олімпіка» Зотька́, коментатор уперто ставив наголос у його номені на перший склад, аж поки травмованого хлопця не винесли з поля на ношах. Але ж і школярам відомо: у двоскладових номенах із фінальним -ко наголос завжди падає на закінчення — Петько́, Федько́, Сашко́.
Особливо не щастить прізвищам із суфіксом -аш. Під впливом російської в них чомусь наголошують перший склад — Лу́каш, Пе́траш, Пу́траш, Фі́рташ. Це — «удар у штангу»! Специфіка словотвору з цим своєрідним -аш вимагає наголосу на флексії слова, в якому суфікс «пояснює», що прізвище утворене від імені (Лука́ш, Петра́ш) або ж вказує на рід заняття людини. Сабода́ш — виконавець веселих пісеньок; гарма́ш — артилерист; путра́ш — кашовар, бо в основі слова — путря (назва страви, ячної каші, звареної в солодкому квасі). Отже, точний пас віддав Дмитро Хліба́с, гол забив Юрій Путра́ш.
І — головне. У номенах із суфіксом -аш при відмінюванні наголос завжди й незмінно падає на останній склад! Гарма́ш, але пас — Гармашу́, на полі не вистачає Гармаша́, інтерв’ю з Путраше́м і Гармаше́м!
А резюме тут таке. Як писав поет, «не бійтесь заглядати у словник!» (скажімо, «Довідник українських прізвищ» (К., 1968) Юліана Редька чи «Культура слова. Мовностилістичні поради» (К., 2011) Олександра Пономаріва. Бо ж чудово, коли мова футбольного репортажу вишукана, як дриблінг Ліонеля Мессі, й прикро, коли коментар засмічено мовними бур’янами, ніби геть занедбане поле старого колгоспного стадіону.
Ярослав ФАЛЬКО
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
