На жаль, привід для спілкування з легендою Динамо і збірної України видався не надто приємним – можна навіть з упевненістю сказати, що зовсім неприємним. Але краще вже такий, ніж ніякого – Олег Гусєв, м'яко кажучи, на спілкування зі ЗМІ не напрошується, і інтерв'ю його, мабуть, можна перерахувати на пальцях рук, незважаючи на майже двадцятирічну кар'єру гравця, яка логічно переросла у тренерську.
Ну, мені все-таки простіше – знайомі-то ми з перших днів Олега у великому футболі, і це далеко не перша наша розмова такого роду. Інша справа, що одна з тем нашого спілкування, можна сказати, унікальна у своїй пахучості.
З неї і розпочали. Чому? Надійшов «істотний імпульс ззовні». Усім відомий Владислав Ващук дав інтерв'ю, у якому дозволив собі ряд неприємних висловлювань на адресу Олега. Між ними існує давня справа, яка поки не дійшла до жодного вирішення. Мабуть, таких подробиць того, що сталося багато років тому і продовжує відбуватися зараз, ви ще не читали. Бо дістати можна навіть на диво стриманого, мовчазного Олега Гусєва... Йому і слово.
Ващук і борг
– До цієї справи я відчуваю величезну огиду і цілком спокійно ставився до того, що вона, як у нас заведено, розтягнулася на кілька років. На жаль, Влад сам робить все, щоб загострити ситуацію. Принаймні, я його за язик не тягнув, змушуючи знову розповідати про те, що Олег Гусєв нібито виконує замовлення і просто бреше. Адже саме це Ващук зробив нещодавно в інтерв'ю на камеру. Не можу ж я зовсім залишити це без уваги!
Що ж, давайте поступово і акуратно розберемося, в чому полягає справа. Свого часу – з десяток років тому – Влад Ващук позичив у мене на розвиток свого бізнесу – ну, так він сказав – 60 тисяч доларів і повернув через деякий час тільки 10 тисяч. Так утворилося, скажімо розумно, фінансове сальдо не на мою користь. Воно тяглося з року в рік, Ващук постійно ухилявся – мовляв, ось-ось віддам, але все ж переросло в кримінальну справу. Вже не пам'ятаю, що саме підштовхнуло мене – скоріш за все, якісь чутки з приводу аналогічних проблем у інших хлопців. Тоді я вирішив взяти у Влада розписку, яка підтверджує борг – тут-то він і пішов у відмову!
Поясню з приводу нібито політичної складової справи. Це все вигадки Ващука – мовляв, мене підбили наїхати на нього, тому що він захотів стати головою Київської федерації футболу. Ось тільки, на його біду, час не збігається – Олег Печорний звернувся від мого імені з заявою в органи ще восени 2017 року, тоді як усі події навколо виборів у ФФК розгорнулися дещо пізніше, взимку. Це легко перевірити при бажанні. Тож політику сюди тягне виключно Влад, тому що грошей у нього, мабуть, немає, зате є кум-покровитель, який ходив по високих кабінетах і «рішав» – тобто робив так, щоб справа ні в якому разі не зрушила з мертвої точки.
Проблема Ващука ось у чому: у мене достатньо свідків і доказів того, що я аж ніяк не вигадав цей борг. Адже як все сталося. Влад досить довго діставав мене проханням позичити гроші, а я, зовсім не бажаючи їх позичати – відчував же щось! – відмовляв тим, що вони у мене на картці. Ващук сказав, що може зняти їх з моєї згоди. Я сказав – давай, якщо вдасться. Він звернувся до нашого спільного банкіра, і той з моєї усної згоди видав йому обумовлену суму, а дещо пізніше я підписав відповідний документ. Є свідчення банкіра, який прекрасно пам'ятає, що відбувалося – і він підтвердив це офіційними показами. Ващук же – не було нічого, і все тут.
Його не бентежить ніщо: ні покази свідків, ні банківські документи про рух грошей (точну дату не називаю спеціально, хоча, звичайно ж, вона долучена до справи), ні те, що про цей борг половина Динамо чудово знала. Ващук стверджує своє – це йому Суркіси мстять за Спартак і політику, мовляв, Гусєву навіть роботу в клубі дали... Хоча мова всього лише про гроші – тобто про економіку. І, звичайно, людську совість, точніше, повну її відсутність. А про те, наскільки я заслуговую бути тренером Динамо, напевно, не Ващуку судити, і нічого мою роботу в молодіжній команді сюди приплітати.
Повторюся – вся ця історія мені вкрай неприємна. Але дві речі все-таки бентежать і змушують домагатися справедливості. По-перше, позиція Ващука, який не просто нічого не визнав, але ще й урочисто виступає на публіці, розповідаючи, який він білий і пухнастий. По-друге, те, як ця справа штучно гальмується. Була надія, що зміна влади допоможе просуванню – є ж усі покази, всі обставини і подробиці для передачі в суд! – так ні ж. На якомусь етапі, повне враження, у нас в країні не стало прокурорів, ось воно і лежить без руху. Ващук же показушно торжествує. Ну-ну, Владе.
Тренерська стезя
– Так, я працюю помічником головного тренера молодіжної команди Динамо Юрія Мороза – разом із Сергієм Шматоваленком і тренером воротарів Тарасом Луценком. До самостійної роботи готовим себе не вважаю – так би мовити, хороша людина це не професія, біографія тут також ні до чого, потрібні кваліфікація і досвід. План такий, що належить як слід набратися досвіду в роботі з молоддю, а там і переходити, так би мовити, на новий рівень. Специфіка в цій роботі – значна.
Справа в тому, що U-21 займає проміжне становище між U-19 і першою командою з їхніми пріоритетними турнірами, наприклад, Лігою чемпіонів, а тому нам досить складно вгадати, скількох хлопців доведеться тренувати у черговому тижневому циклі, скількох нам дадуть або залишать – трьох чи, припустимо, десятьох. Думаю, зрозуміло, що певні складнощі це викликає. Про стабільний склад тут можна й не мріяти.
Аж ніяк не додають оптимізму чутки про те, що наші футбольні ділки затіяли потужну реформу – скоротити команди U-21 і завдяки цьому вмовити клуби заснувати жіночі команди і повноцінну жіночу лігу. Зрозуміло, що я нічого проти жіночого футболу не маю – нехай навіть не розумію, звідки візьмуться більше трьохсот професіональних футболісток у нашій не найрозвинутішій в цьому плані країні. Але головне в іншому: чому це повинно робитися за рахунок інституту молодіжних команд? Я розумію клуби – багато хто спить і бачить, як позбутися досить серйозного штату гравців, тренерів і адміністраторів, їхнє завдання суто бюджетне.
Але, по-перше, їх тут же змусять витратити зекономлені кошти на щось куди більш туманне виключно на догоду Європі і президенту ФФУ, по-друге, ніхто як слід не пояснив, яку користь власне футболу це принесе і куди планується подіти скорочений персонал. У всякому випадку, мені не доводилося зустрічати навіть такий очевидний аргумент, як той, що потрібно відновити команди-«двійки», тому що молоді футболісти набагато краще загартовуються і ростуть в матчах з мотивованими дорослими профі, а не собі подібними – я у свій час цю різницю дуже навіть відчув на собі. Але ж є й інша сторона медалі – досвід провідних ліг, тієї ж Англії, де окремо грають команди U-23! Чому б не обговорити таке життєво необхідне питання?!
У цей момент розмови виникла дуже цікава тема, яка, на мій погляд, нітрохи не менше спонукає і подумати, і висловитися – а де і який він, той момент, коли молодий і, так би мовити, перспективний футболіст раптом стає дорослим і навіть досвідченим? Клац – і перед тобою зовсім інша людина, зріла і готова до великих звершень, ну хоча б до гри за першу команду? Чи можна його, цей момент / клацання якось обчислити і, відповідно, методично вивірено до нього підвести? Коли він настає у середньому – в 19 років? 21? 25? Це залежить від національності, характеру, габаритів, клімату, місця народження? Чи все-таки у футболі залишається достатньо багато не те щоб надприродного, але такого, що неможливо «повірити алгеброю»?
А які при цьому почуття самого гравця? Він відчуває цей перехід – ось бігав, бігав, а тепер роблю все те ж, але на новому рівні?! Ану, дорогі футболісти, поділіться з нами своїми відчуттями! Може, у декого цей момент досі не настав, а вони вже бутси на цвях повісили...
Без двох на максимумі
– Осад з приводу 98-ми моїх матчів за збірну України, точніше, з приводу тих двох, яких не вистачило до ювілею, звичайно, залишився. Розумних пояснень того, що трапилося, я не знаходив і не знаходжу – очевидно, причина в людських якостях самі знаєте кого. На певному етапі про мене і мої інтереси як гравця просто забули – не до мене стало, потім-потім... Скалкою у пам'яті сидить товариський матч проти Уельсу, в якому Михайло Іванович при дозволених семи замінах провів лише одну. Одну, розумієте? Якби там перевіряли молодих, я б усе зрозумів – командна потреба. А вийшло...
(28 березня 2016 року Україна провела останній товариський матч перед своєю публікою, фактично попрощавшись з уболівальниками перед відправленням на фінальну частину Євро до Франції. Виграли у нудному, суто спаринговому поєдинку 1:0 (Ярмоленко, 27). Єдина наша заміна – Сидорчук замість Ротаня на 59-й хвилині. Навіть жовтих карток наші хапнули три штуки! Валлійці з 61-ї по 79-у хвилину провели 6 (шість) замін. Ось вони і зіграли на тому Євро куди краще (сумна усмішка)... – А .Ф.)
Випусти мене тоді, потім дай ще один товарняк перед Євро і проводжай з Богом – я абсолютно не наполягав і не бився в істериці з приводу неодмінного потрапляння на турнір до Франції. Прекрасно розумів, що в основу вже не проходжу, що по краях гратимуть Ярмоленко і Коноплянка, а сидіти на лавці для кількості, плекаючи надію все-таки вискочити десь на кілька хвилин для проформи – це не для мене.
Ні, тоді моє ймовірне клубне працевлаштування від потрапляння у заявку збірної не залежало. Там раніше трохи був непоганий по грошах, хоча й екзотичний варіант, я начебто був не проти, дружина всіляко підтримувала... Але в останній момент передумав – ні, давайте шукати щось ближче, тому що хочеться перебувати в полі зору тренерів збірної і зробити нарешті цю прокляту сотню. Я ж затіював розмови по-людськи – Михайле Івановичу, Володимире Івановичу (Фоменко і Онищенко. – Ред.), я, мабуть, вже не тягну, бачу, що у склад практично не проходжу, можливо, пора вже закінчувати. Ні, відповідали, з чого ти це взяв... Тобто на словах все було в порядку, а справи зі словами розходилися. Повторюся: байдуже, якби мої інтереси докорінно суперечили командним! Але ж ні...
*******
Гіркувато вийшло? Напевно. Спробую згладити. Адже ми ще довго сиділи з Олегом, попиваючи чай із вишневим штруделем і... знову-таки, на жаль, розмова на загальні футбольні теми занадто швидко звернула на самі знаєте що. Наприклад, апетитну тему про його давню симпатію до Манчестер Юнайтед і про те, як чудово вписався в команду Сульшера центрхав Бруну Фернандеш, який змінив на краще ледь не все одним махом («ось нам би так!»), миттєво витіснив коронавірус і, відповідно, непередбачуване теперішнє («бережемося!»).
З ностальгією пригадали появу Гусєва навіть не в Динамо, а у Вищій лізі. Зараз так не приходять... У 2002 році – вже майже два десятиліття минуло! – зовсім юний хлопчина з-під Сум не лише пройшов традиційно численні перегляди в столичному Арсеналі, відсунувши куди досвідченіших та іменитіших футболістів, не тільки вразив тодішнього головного тренера «канонірів» В'ячеслава Грозного і не тільки змусив його шукати Олегу місце на полі – форвард, центрхав, опорник, лінійний...
Головне, що Гусєв класичну футбольну казку видав і приклад тисячам пацанів показав – яким, на жаль, далеко не всі скористалися і користуються. Клацнуло у нього! Через рік з лишком Олег вже ламав секундоміри на зборах в Динамо – історія про те, як той не витримав забігу потенційного новачка на 30 метрів (результат у 3,7 сек. виявився для приладу непосильним), це вже давно динамівський фольклор, так само як багатюща «біло-синя» і «жовто-синя» біографії Гусєва.
Повторювати про те, як Олег перетворювався в Олега Анатолійовича, як забивав вирішальний 11-метровий швейцарцям на ЧС-2006 у Німеччині, скільки загалом забив, віддав і відібрав у динамівських рядах – у-у-у! Приємно, але немає у нашому футболі людини, яка б не знала, хто такий Олег Гусєв. Саме тому ваш автор, роблячи над собою певне зусилля, відійшов убік, викресливши очевидні свої запитання, і надавши слово самому герою статті / матеріалу / інтерв'ю. Зрештою, саме про нерадісні фрагменти кар'єри Гусєва хотілося поговорити більше, ніж про будь-які бравурно-хвалебні, а вже наскільки нам це вдалося – вирішувати вам, дорогий читачу.
Артем Франков
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
