Головко: «Лобановський зібрав нас і сказав: «Пішли працювати». Це була ключова фраза»
Динамо Київ 1644 26 Березня, 12:28

Легендарний четвертий номер київського «Динамо» розповів про перше чемпіонство з «Таврією», задоволення від футболу в Херсоні та переїзд до Києва.

Для того, щоб потрапити в «Динамо», йому довелося «Динамо» обіграти: довгий час саме Олександр Головко залишався єдиним гравцем, який ставав чемпіоном України в складі двох різних команд, адже це «Таврія» за його допомоги обіграла киян у фіналі першого незалежного чемпіонату України, а потім ще й вибивала динамівців із півфіналу кубка.

Але, опинившись у клубі з найвищою конкуренцією та завданнями, Головко вже сприяв перемогам «Динамо». Запам’ятався надійною грою в центрі захисту та кількома дуже важливими голами в Лізі чемпіонів, здобув вісім золотих медалей чемпіонату України та п’ять кубків, діставався півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА та провів 58 матчів за нашу національну збірну.

Словом, легенда. А раз так – нам є що пригадати, та особливо цікаво почути це з перших джерел.

Школу закінчив зі срібною медаллю. Надалі віддавав перевагу золотим

- Олександре Борисовичу, розпочнемо з портрету гравця замолоду. У вашій родині були раніше футболісти?

- Ні.

- У таких випадках часто рідні не сприймають таке захоплення. Як у вас було?

- Напевно, я не виняток. Не те, щоб не давали грати у футбол, але вони вимагали від мене навчатися на рівні, не зважаючи на всілякі спортивні змагання. Дав Бог мені певні здібності до навчання, тож у школі я подавав деякі надії, брав участь в Олімпіадах із фізики та математики – а взагалі, спокійно всі предмети сприймав. І паралельно займався у звичайній ДЮСШ. До певного часу одне іншому не заважало.

- Якщо юнак починає всерйоз займатися спортом, часто навчання відходить на задній план…

- Я, напевно, виняток із правил, тому що футболісти, як правило, з дитинства хочуть грати, а я просто займався спортом для інтересу, мені це вдавалося й подобалося. Постійно нові емоції та відкриття. Звичайно, на якомусь етапі треба було робити вибір. Але, поки виходило, я вчився собі й вчився. Закінчив школу добре.

- Зі срібною медаллю. А на чому «зрізалися»?

- Мав четвірку з англійської мови.

- Надалі її вивчили, чи стала в пригоді?

- Вивчив. Звичайно, не в тих масштабах, щоб вільно говорити на всі теми, але ділове та побутове спілкування мені під силу.

- Тобто, цей «гештальт» закрили. А як із вищою освітою?

- Вступив у херсонський філіал Миколаївського суднобудівного інституту. Оскільки я закінчив фізико-математичний клас у школі №30 міста Херсон, далі можна було отримувати освіту в цьому напрямку. Цей інститут на той момент вважався одним із найбільш перспективних, тож я поєднував освіту з виступами у футболі. Тим більше, до певного моменту грав лише на міському, обласному рівні.

- На область ви грали за команду «Дружба» з Новомиколаївки…

- Супер узагалі! Шикарний час був! Я тоді познайомився з Юрою Бондаренком – достатньо відомий бомбардир радянського футболу, який після «Кристала» грав і багато забивав за «Шахтар», «Таврію» та «Металіст». Він уже закінчував, а я на вихідних поєднував приємне з корисним.

Було ще кілька херсонських студентів, місцеві хлопці. На рівні чемпіонату Херсонщини то був успішний колектив, нас підтримував багатий колгосп. Була у футболістів «преміалка», навіть зарплати якісь платили. Хоч і не згадаю, скільки там у карбованцях виходило, але мені, як студенту, на маршрутку та пиріжки вистачало.

Я був цілком щасливий: прибуваєш у п’ятницю, попрацюєш на баштані, у суботу – на дискотеки, в неділю – ігри. Повертався додому стомленим, але задоволеним. Граєш собі у футбол – а за це ще й гроші платять! Вдячний батькам: вони на той час ще молоді, стільки турбот, щоб утримати родину в часи перемін, але вони з усім справлялися, та ще й знаходили час цікавитися, чим ми там займаємося й чи про навчання не забуваємо.

Заяєв вирішив залишити в «Таврії» після першого ж тренування

- Парадокс: перший перегляд у херсонському «Кристалі» в майбутнього захисника збірної України Олександра Головка не склався. Як же так?

- А було б навіть дивно, якби він склався. Для мене просто потрапити на збори такої команди – це вже було добре, а що там мене не запросили в команду, це вже інша справа. Тоді наша команда Другої союзної ліги була сильнішою, думаю, за деякі нинішні в Прем’єр-лізі. Чимало досвідчених футболістів, зокрема – у захисті. У команді було 10 чи навіть 12 майстрів спорту СРСР. Очолював команду досить відомий у радянському футболі Анатолій Байдачний. Я ж чекав зими, коли поїхав у Сімферополь.

- Легендарний Заяєв, кажуть, їздив переглядати потенційних новачків хоч у Севастополь, хоч у Джанкой. Вас десь на Херсонщині помітив?

- Юрій Вікторович Бондаренко перетинався з Заяєвим і розповів, що є такий хлопець – Олександр Головко. «Нічого особливого не треба, просто перегляньте». Так і вийшло, що в «Таврії» мене залишили вже після першого ж тренування.

- Кажуть, ви спершу й спробували себе нападником?

- А це Заяєв мене спочатку випробовував на різних позиціях. Треба віддати належне, він уважно ставився до таких питань.

- Корисно було «побувати в чужій шкурі»?

- 100% це корисно. Там зовсім інші об’єми роботи, інше мислення, ти повинен приймати певні рішення, і коли знаєш, як думає форвард, це тобі допомагає. Можливо, якби в часи ДЮСШ була така практика зі зміною амплуа – ще краще було б це пробувати. А в дорослому футболі – інша справа, яка кваліфікація твого тренера і з якою метою він тебе переставляє з позиції на позицію. Але це розуміння вже пізніше приходить.

- Анатолій Заяєв – один із патріархів. Декілька десятиліть віддав «Таврії», хоча сам у футбол грав мало, за якусь виробничу команду, а працював, кажуть, масовиком-затійником при місцевому гуртку для молоді. Яким він був як тренер-самородок?

- Анатолій Миколайович, як зараз кажуть, з молодими вмів працювати. Методи ці були специфічними, але наш тодішній рівень і рівень знань нашого штабу був достатній, щоб дорости навіть до звання перших чемпіонів України. У мене до нього тренера не було – лише зі своїми дитячими працював, тож не мав із ким порівнювати. На тому етапі все було як треба. Якщо тренер щось говорить, значить, це правильно – просто виконуєш. Це вже зараз гравці начитані-набачені, а нам виховання не дозволяло ставити тренерські слова чи вчинки під сумнів.

Заяєв був радянським тренером: «Ти повинен, тільки вперед, за гучне ім’я нашої команди!.. Якщо вже ти в команді майстрів опинився, то це для тебе вже честь!» Звісно, запитувати, навіщо це робити, який та чи інша вправа дасть результат, запитувати було недоречно. Як узагалі про таке подумати можна?..

Але, як людина у футболі, Заяєв умів відкривати для себе нове й аналізувати навіть у пізньому віці. Десь щось чув, десь щось читав – усе обдумував і випробовував. Дійсно, такий собі тренер-самородок.

Час був бандитський, усі угруповання були якось пов’язані через футбол…

- А група-то в прем’єрному чемпіонаті «Таврії» випала непроста – «Шахтар», «Чорноморець», «Карпати». І динамівці у фіналі, які свою групу виграли з 7-очковим відривом… Як стало можливим диво 1992 року?

- З одного боку – справді, диво. З іншого – «Таврія» скористалася всіма можливостями перехідного періоду. Ще тільки починали зароджуватися центри впливу, неясно було, де хто буде, кому вдасться захопити лідерство. І в цей момент Миколайович зумів створити боєздатний колектив із гравців, що закінчили, та тих, хто ще пограв у підсумку на високому рівні. Ним, а також і клубом, було зроблено чимало, щоб не втратити свій шанс з урахуванням перехідного моменту.

- Заяєв неодноразово (і не без задоволення) пригадував, як проводив передматчеву установку на львівський фінал: «А хто у них там справа в захисті грає, я забув прізвище?» «Таврія» хором відповідає: «Так Лужний же!» «А щось я забув, атака у них із кого складається?» І так далі. Справді, десь на тонких нотках мотивації зіграв перед «Динамо»?

- Анатолій Миколайович, напевно, не мав якихось фундаментальних знань, але був такою людиною, яка робила акцент на мотивацію. Свої знання він здобув, як я думаю зараз, не теоретичні, а більш практичні. Він умів керувати більш досвідченими гравцями за допомогою грошей, а нами, більш молодими, завдяки спортивному честолюбству. Коли ти молодий – виходиш, думаєш, що це твій зірковий час, і просто робиш свою роботу на драйві. Це – круто, заради таких моментів, за великим рахунком, ти й живеш.

Тож головним його досягненням було те, що ми всі об’єдналися навколо спільної мети й повірили в її можливість. А вже з часом прийшло розуміння, що насправді ми зробили.

- «Динамо» було фаворитом перед фіналом, але не використало свої нагоди й пропустило вирішальний удар Сергія Шевченка. Те, що у киян не все вийшло, – більше заслуга «Таврії» чи недооцінки суперника?

- Наша. Не скажу, що дивлюся ці матчі, але коли переглядав – то побачив, що ми краще виглядали, ніж «Динамо». Можу це об’єктивно констатувати. А далі – це вже питання до динамівців, чому вони не змогли зіграти на своєму найкращому рівні. А далі вже ввімкнулися обставини – і гол на 75 хвилині вони відіграти вже не змогли.

- Як вам гралося проти Саленка – одного з найбільш перспективних гравців, які стартували в незалежному чемпіонаті України?

- Якщо я скажу, що навіть не пригадаю, це не буде погано? Справді, давно матч дивився. Та й уже зараз, з висоти прожитих літ і набутого досвіду, усе інакше б сприймав. Коли ти на полі, ти абстрагуєшся від того, що там на трибунах, що там обабіч поля. І часто так буває, що гра захоплює настільки, що отямишся, уже коли тобі медалі несуть. Блиск в очах, божевільне бажання, ніякого психологічного навантаження, за великим рахунком – хто б нам що сказав за поразку від «Динамо»? А результат зробив Сергій Якович Шевченко своїм голом і вся команда – працею, щоб цей гол мав вирішальне значення.

- Розгледівши старі фотографії, бачиш, що Шевченко, як гравець матчу, отримав пилосос вітчизняного виробництва, а ще команді вручили чек на суму, якою можна було б нагодувати її, образно кажучи, святковою вечерею. Думали більше про гроші, чи історичність?

- А це б запитати у чемпіонів-92 різних вікових груп… Я взагалі не розумів, що навколо відбувається: чому хтось щось пообіцяв, а дав – чи не дав… Щось там нам із грошей дали, обіцяли якісь магнітофони. Але більше треба було думати про те, що ти – чемпіон, що це означає – єврокубки. Було цікаво саме як новий етап.

- Як узагалі сприймали появу незалежного українського чемпіонату в «Таврії»?

- Спокійно, процес ішов, як єдине ціле. Ніхто не міг нічого зрозуміти, але якщо нічого не змінилося, ти граєш – то все «о’кей». Тим більше, ми-то у Вищу лігу перейшли, багато з молодих це сприйняли, як свій шанс. Інша справа – що в Криму свої справи відбувалися. М’яко кажучи, це був час бандитський. Усі угруповання, які були тоді на півострові, вони тим чи іншим чином через футбол були зв’язані. І не дуже весело було бути в клубі, коли йшли процеси розподілу сфер впливу. Щодо україно-російських справ, то можна говорити хіба що про Мєшкова, який намагався десь процес «розкачувати». Але в України були сили, щоб за себе постояти, тож уся метушня закінчилася нічим. Ми ж, футболісти, повторюся, думали більше про календар змагань і єврокубки.

Гадаю, Штанге зрозумів мене, як гравця, чому я пішов у «Динамо», а не «Дніпро»

- У єврокубках «Таврію» спинив швейцарський «Сьон» – зі швейцарськими збірниками та кількома бразильцями, серед яких – досить відомий вдома Туліо та брат Роналдіньо – Роберт Ассіс. Невже вони були настільки вищими за першого українського чемпіона, що виграли два матчі із загальним рахунком 7:2?

- Думаю, «Таврія», як чемпіонський колектив, закінчила своє існування відразу ж після завершення чемпіонату. По-перше, були певні кадрові втрати. По-друге, до нас уже не ставилися так, як раніше. По-третє, була якась самозаспокоєність у колективу та тренерського штабу. Ми свій пік підкорили, вершину пройшли – треба було йти далі. Нас вистачило на «Шелбурн», а от із «Сьоном» – відразу ж вилучення воротаря, швидко нам три набили, а вдесятьох важко було грати. «Таврії» не вистачало і досвіду, і інформації – тоді дістати якісь записи матчів суперників нереально було, зате порадували глядачів, на свій сімферопольський стадіон привезли які-не які єврокубки.

Яким був брат Роналдіньо? Та взагалі не відклалося в пам’яті. Одне моє враження – що вплинуло на виїзну гру раннє вилучення Колесова, а вдома ми вже грали на рівних.

- Саме з «Таврії» вас уперше покликали в національну збірну України. Що подумали в цей момент?

- «Куди я потрапив?» Було таке відчуття, ніби я в космосі. Заходиш у їдальню, сідаєш за один стіл із динамівцями. Усе заворожувало: що говорить тренер, як хлопці діють на тренуваннях, що взагалі говорять про найближчий матч. Для мене це були абсолютно нові враження й купа емоцій. І ще – велике внутрішнє напруження, бо це був новий виклик і новий крок для мене особисто.

Тоді, наскільки пригадую, Шаличев очолював «Таврію». У нього були хороші стосунки з Коньковим, так мене й порадили в збірну. Суперниками нашими були естонці, покійний Зуєв ще сказав: «Проти них дебютант якраз і може зіграти». Вийшли, виграли без пропуску м’ячів. Так я й пройшов бойове хрещення в збірній. Після цього, а також успішних кубкових матчів проти «Динамо», почали говорити про мій переїзд. Але – не зі сторони «Динамо».

- А з чиєї ж? Казали, що вами цікавилися «Шахтар», «Дніпро», а також кілька російських клубів на чолі з грошовитим тоді «Ротором»…

- От саме із «Дніпра» був найбільш конкретний інтерес. Наскільки пригадую, Бернд Штанге вже погодив мій перехід і чекав на мене. Але тут уже втрутився Суркіс. Він оперативно переговорив із тодішнім директором «Таврії» Ароновим, і «Динамо» переконало сімферопольське керівництво, що я повинен їхати саме туди.

- А ціни, за яку ви перейшли, не знаєте?

- А навіщо це мені треба? Та й не цікаво це мені було тоді. Були там живі гроші чи якісь домовленості – про те треба інших людей запитувати. Це ж не нинішні часи. Гадаю, на той час трансфери здійснювалися в чомусь простіше, а в чомусь – складніше. Григорій Михайлович добре знав, як переконати гравця й клуб. Швидко залагодилися всі питання – я навіть не вникав, хто там куди має переїхати, що куди має вирушити. Одне знаю: Суркіс захотів мене побачити в «Динамо», я й опинився в «Динамо».

У мене особисто не було питань по тому, що Київ пропонував – і гідні гроші, і квартира, тим більше, у мене син якраз народився. Зі сторони «Динамо» все було чинно та благородно, дотримані всі обіцянки. Хоча в мене було питання стосовно Чорнобиля, ще свіжими лишалися враження про катастрофу на ЧАЕС. Але Григорій Михайлович навів такий аргумент: і він, і його родина, тут проживають. Перспективи в Києві значно кращі, ніж в інших командах. А в столиці жити безпечно.

Тривалих сумнівів у мене не було, лише відносно здоров’я. Запитував у Леженцева, як він пережив переїзд і акліматизацію. У мене в перші тижні після переїзду голова боліла, усе ж, є різниця в кліматі. Але з часом, з робочими турботами, це все пройшло. А перед «Дніпром» я вибачився, пояснив Штанге, чому відмовив і зробив саме такий вибір. Гадаю, мене, як футболіста, на той момент можна було зрозуміти.

- Йожеф Сабо, який очолював киян, вирізнявся не менш вибуховим темпераментом, ніж Заяєв.

- Повторюся, мені не було з чим порівнювати. Заяєв, потім Оганесян – легенда вірменського футболу, який не так довго пропрацював, за ним – Шаличев. Потрапивши в «Динамо», я, ясна річ, потрапив і на тренера іншого рівня – хоч і радянської школи. З чим я міг порівнювати, якщо крок за кроком ступав на зовсім новий для мене рівень?

Від Заяєва Сабо, напевно, відрізнявся – хоча методи роботи були приблизно однакові, будувалися на морально-вольових якостях, функціях і готовності. Це Йожеф Йожефович робив. А що робити з талановитими футболістами, які можуть не лише бігати-стрибати, а хочуть і чогось іншого? Із цим краще справлявся вже Валерій Васильович.

- У чому, крім, ясна річ, підбору гравців і фінансів, тодішній ФК «Динамо» переважав інші вітчизняні клуби?

- Ну, для нас це був супер-клуб! База зводилася на моїх очах, застав будівництво, вражали масштаби та новизна запропонованих в одному приміщенні засобів для підготовки та відновлення спортсмена. Приємно було брати участь у переглядах відео матчів – хай це ще були VHS-ки, як і в «Таврії», але мали свій просторий зал, могли вже краще розбиратися з грою.

Узагалі, інформації бракувало – як про найближчих суперників (що у нас було? Ні інтернету, ні мобільних – хіба що в «Українському футболі» замітки переглянеш), так і про методики відновлення. Десь щось почув, десь щось підглянув, десь «сарафанне радіо» працювало.

Професіональний спортсмен – це все ж, давайте не будемо одне одного обманювати, чоловік, який на зовсім іншому рівні навантажує свій організм, ніж звичайна людина. Тут потрібне грамотне відновлення, застосування комплексу вітамінних і відновлюючих препаратів. Я жодних програм тоді не мав. Що я знав? Приймав звичайний рибоксин, карсил, а перед єврокубковими вже матчами – насичення креатином. Та й то, чому? Бо десь дізналися, що німці так робили. А до цього – мамине та татове здоров’я.

Найкращий «допінг» – божевільне бажання реалізуватися у футболі й велика конкуренція, повірте мені.

На базі в Сімферополі «по дієті» «відрубували» воду. У Києві, усе ж, ми вже мали дієтолога…

- Динамівці старших поколінь пригадували, як силкувалися знайти в номерах кран із водопроводом, а ні – вологу футболіст, за задумкою тодішніх лікарів і дієтологів, мав отримувати з їжею, з фруктами, а не водою чи, тим більше, газованими напоями. Ви застали якісь дієтичні зміни, які б змушували вас звикати й пристосовуватися?

- От, до речі, що було значно краще в Києві порівняно з Сімферополем, що тут уже було добре налагоджено харчовий процес. Особливо, як переїхали на нову базу. Окремо – кухар, окремо – дієтолог. Пояснювали, що краще вживати, від чого краще утримуватися. Не скажу, що суворо контролювали, але пояснювали, як правильно харчуватися та пити.

А от у Сімферополі доходило до абсурду – у нас усі крани поприбирали, воду на всій базі відключали, світло в 11 годин вечора вимикали, хліб навмисно сушили, щоб був несвіжим. Божевільня, звичайно, якщо зараз замислитися, але так було. Щоправда, і у нас Анатолій Кирилович Пузач, царство йому небесне, вимикав лампочку вночі. Я такий: «Що трапилося? Ток відключився?» «Ні, – відповідає. – Пора вже спати».

Але всі ці засоби тут же знаходили проти-засоби. Забирали телефон – з’явилися комп’ютери. Придумали забирати запобіжники з телевізорів – ну та що ж, ми не зробимо запобіжників? Зрозуміло, порядок є порядок – але це ж не повинно суперечити прогресу. Я з цього виніс, що не можна молодим забороняти користуватися гаджетами, це вже частина життя. Пояснюєш, що це розсіює увагу. Ставиш певні норми користування. Але коли мені один із численних керівників у Федерації сказав, що треба заборонити моїм футболістам мобільники, я сказав: «Не буду, самі забирайте». Не бачив у цьому сенсу й не розумів, як такий захід міг посприяти результату.

- Нова база тоді, в 90-х, виглядала як інопланетне явище в досить скромному пострадянському Києві.

- Хоч і називали її тоді «золотою кліткою», але вона давала прекрасні можливості для роботи. Цілком розумієш, чому в неї інвестували. В першій половині 90-х «Динамо» їздило в Руйт, щоб на штучних полях потренуватися. Це витрати. Логічно це тут зробити.

Але інша справа – людину ж не переробиш. Сидиш там день, два, три під навантаженнями – а далі вовком виєш. Бувало, сиділи й уже дивитися одне на одного не могли. Природно, біжиш до тренера, просишся додому. А коли команда на зборах – вже не відпросишся. Лобановський це все чітко розумів.

- З ким були сусідами на базі?

- З Сергієм Коноваловим найбільше. Але ж то були окремі два бокси, просто із одним спільним входом. Розійшлися по своїх кімнатах, а спільне, колективне життя – воно в холі. Там і більярд, і карти, я особисто комп’ютер привіз, бо любив комп’ютерні ігри, та й зараз періодично можу пограти. Так що я «ігровик».

- І в які саме ігри?

- Залежно від настрою. Якщо знайду якогось «старичка», то можна в Serious Sam постріляти.

- З новим поколінням в CS:GO не ризикували пограти?

- Та що вони там проти нас можуть?:) Вони в «доту» грають, але я туди не заходжу, бо затягує. Краще великій родині приділяти увагу.

- Ви застали й ранні футбольні симулятори, і сучасну досконалість. Як очима футболіста вони виглядають?

- Чесно – ніяк. Я з тих футболістів, хто не грав і не розумів, навіщо ще й там у це грати? Поки сам грав – не хотілося, коли закінчив – також не хочеться. Все одно, коли запитують: «Не хочеш побігати?» Відповідаю: «Та я вже своє набігав». Я на такому високому рівні набігався, що, по-перше, не тягне, по-друге, десь здоров’я не дозволяє.

Інші команди бігали більше, ніж ми, стрибали більше, ніж ми, а досягнути нічого не могли

- Як сприйняли інформацію про скандал довкола Лопеса Ньєтто на наступний день після переможного старту в Лізі чемпіонів 1995/96?

- Після перемоги над «Панатінаїкосом» я зранку їхав на базу, і, здається, Юра Максимов, який мене підвозив, мені про це й розповів. Ми нічого не розуміли – відміняють гру? Питання від УЄФА? Дискваліфікація?.. Як футболіст, я не знаю, що там було. Моя справа була – продовжувати працювати.

А от реакція клубу, те, як вони себе поводили, як спілкувалися з колективом – це нас і заразило впевненістю, що все буде добре й «Динамо» повернеться в єврокубки. Так воно, в принципі, й сталося.

- На той час приїздили «купці» з «Аланії», московських клубів, навіть, кажуть, загребської «Кроації». Чия заслуга, що вдалося зберегти найперспективніших динамівців для Києва та України?

- Знаєте, в чому різниця між журналістами, істориками футболу та гравцями? Нас це не цікавило. Це були такі далекі від нас речі, що ми навіть про них не думали. У мене – дитина, родина. Я – людина, що відносно недавно вийшла на такий рівень. Гроші виплачувалися своєчасно, клуб розвивався планомірно, у чемпіонаті йшли впевнено. Чому мені цим перейматися?

Інша справа, якби наступного сезону нам не дали стартувати в єврокубках. Може, хтось про щось би й замислився. Але й Лобановський тоді б не прийшов працювати в «Динамо», і самі гравці б, напевно, сиділи на валізах. За «Динамо» були Президенти України – як попередній, так і нині діючий. Репутацію клубу відстояли на найвищому рівні. Ми, гравці, знали тільки, що можемо й надалі грати в єврокубках, а там уже все залежало від команди.

- «Динамо» середини 90-х до Лобановського належало до керованих команд?

- Кожна команда керована саме настільки, наскільки це вміє зробити головний тренер. Він – обличчя, ідеолог і уособлення команди. Якщо між нами, команда – це тренер. Хай би там не розказували, що тренер не на все впливає, нормальний тренер впливає на всі процеси в команді. Тож ми бачили «Динамо» з обличчям Сабо, потім – до 2002 року – Лобановського, далі – наступних тренерів.

- Чому про це запитуємо – адже був матч із «Рапідом», коли деякі гравці з поля огризалися на головного тренера, був матч із «Ворсклою», після якого в пресі прозвучали звинувачення тренера на адресу окремих гравців. Не переходячи на особистості, атмосфера в команді була важкою?

- Коли починаються такі розмови – починається «кожен сам за себе». Якщо спільні цілі не задані й не прийняті, то кожен починає шукати власну мету в команді, яка може не співпадати з командними завданнями. Знову ж таки, я до цього прийшов після 10-річної тренерської роботи з юними гравцями. Це треба самому вивчити, а тренер цьому вчиться з часом, футболісти вчаться вже потім – від тренера. На той момент це дозволяло тренеру керувати командою, але досягнути вона могла лише внутрішніх вершин. А коли прийшов тренер, що володів ще й управлінським даром, команда зробила великий крок вперед.

- Лобановський не прийшов би в команду, в якій не бачив перспективи. А прийшов він не в 1992 році, не в 1994, а саме наприкінці 1996-го. Що ви, як футболіст, тоді думали про це?

- Ми не боялися, не остерігалися – був інтерес, це якщо я за себе буду говорити. У Лобановського – велике ім’я та значні успіхи. Його прихід сприймався як перевірка й власної спроможності у футболі.

А як це було? Валерій Васильович зібрав нас, запевнив, що не буде особливих змін у колективі, і сказав: «Ну що ж, пішли працювати». От саме ця фраза стала ключовою – раз тебе залишають в команді й хочуть подивитися, на що ти здатен, ти маєш виходити й доводити, а якщо ні – за тобою стоїть уже наступний, хто готовий вийти й показати себе. Велика заслуга Лобановського не лише як тренера, а й як менеджера – що він показав, як у наші непрості часи переводити зарплату в результат.

- Маєте на увазі нову систему преміальних?

- Маю на увазі, що інші команди бігали більше, ніж ми, стрибали більше, ніж ми, а досягнути нічого не могли. За кілометражем, стрибками вони були кращими, а вигравало чомусь саме «Динамо». Тому що суть була в системному підході клубу до досягнення результату, причому, з прицілом не лише на всеукраїнський, а й на міжнародний рівень. Це було зроблено так грамотно, що за це треба аплодувати.

Читайте нас у Telegram

Останні новини

bigmir)net TOP 100