Зараз такі часи, що дуже легко вболівати за Ліверпуль чи інших грандів європейського футболу, дивлячись матчі провідних чемпіонатів. Але Павло Кост – із категорії тих, для кого Динамо завжди мало значно більше значення за всі інші клуби. Якими б не були результати і зміст гри.
Свого часу Кост приїхав до України із Польщі завдяки студентському обімну. Всім серцем полюбив не тільки нашу країну, але й Динамо.Окрема велика симпатія у нього до Дениса Гармаша. Футболіста, який ніколи не був байдужим до того, що відбувається на полі.
«Враження від команди Лобановського – на все життя»
– Як ви потрапили в Україну?
– Маю українське коріння, тому в Україну завжди тягнуло. По-друге, доля так склалася, що приїхав до Києва у часи свого студентства по обміну. Мені дуже сподобалося. З першого разу відчув, що це моє місто. Завів багато знайомств. З'явилися стосунки, які перетворилися у сімейне життя. Вирішили разом із дружиною залишитися в Україні. І, чесно кажучи, жодного дня про це не пошкодували.
– Наскільки комфортно вам живеться в Україні?
– Хоча рівень життя в Україні відчутно нижчий, ніж у Польщі, тут, по-перше, особливих проблем із комфортом немає, а, по-друге, тут цікавіше. Є динаміка, відчувається, що країна перебуває в епосі змін – хай не таких швидких, як нам всім би цього хотілося. У Польщі в цьому плані дуже сумно – надто спокійно та прогнозовано, як би парадоксально це не звучало.
– Зазвичай, мешканці Польщі – дуже консервативні люди. Попри не найсильніший місцевий чемпіонат, вболівають за польські клуби. В Україні є Шахтар, який стабільно грає в Лізі чемпіонів. Був хороший період у Дніпра. Чому ви стали вболівати саме за Динамо?
– Раціональної відповіді на це запитання дати не можу. Як то кажуть, серцю не накажеш. Можливо, це пов’язано з тим, що коли наприкінці 80-х у пам'яті щось почало відкладатися, перші враження були саме про Динамо. Тоді команда перебувала на слуху і була дуже сильною. Перший чемпіонат, який пам’ятаю, це Євро-88. Думаю, ви все зрозуміли.
– Наскільки Динамо є популярним у Польщі, враховуючи славну історію київського клубу?
– Навряд чи у Польщі знайдеться багато людей, які можуть назвати себе фанатами Динамо. Можливо, зараз ситуація змінилася, враховуючи велику кількість заробітчан із України. Але 99 відсотків людей у Польщі, з якими я спілкувався на тему футболу, поважають київський клуб, знають про його успіхи на міжнародній арені і зіркових гравців.
– Яке враження справила на вас остання команда Лобановського, яка наприкінці 90-х грала у чвертьфіналах і півфіналі Ліги чемпіонів?
– Дивився матчі, які тоді показувало польське телебачення. У той час можливості вибору не було. Найбільше вразила гра на Камп Ноу проти Барселони, коли «динамівці» розтрощили свого суперника – 4:0. Цей матч дивився у гуртожитку з компанією друзів. Команда Лобановського просто шокувала всіх. Враження від неї залишилися на все життя.
– У той час в Україні існував культ Андрія Шевченка. Чи був Шева популярним у Польщі?
– Я б не сказав, що Шевченко був близьким для Польщі через те, що грав у сусідній країні. Але завдяки своїм успіхам на початку 2000-х він став кумиром хлопчаків, які бігали з м’ячем по подвір’ях. Польща не стала винятком.
«При Хацкевичі було тупцювання на місці»
– Якої ви думки про Валерія Лобановського?
– Спогади, враховуючи мій вік, можуть стосуватися тільки команди Динамо кінця 90-х – початку «нульових». Лише зараз почав розуміти, наскільки це велика людина, наскільки він змінював футбол. Досі навчаються принципів футболу Лобановського та рівняються на нього. Тільки з часом можна зрозуміти, що це була за людина та тренер.
Його велич полягає у тому, що він знаходив можливості досягати результатів у тих умовах, які мав. 20 років тому умови для футболу в Україні були не найкращими. Звичайно, працюючи в Італії, Англії, Німеччині, ти матимеш зовсім інші можливості, ніж в українському футболі. Тому для мене це людина системи, результату, яка при скромних можливостях могла досягати дуже багато. Людина, яка вміла робити висновки і перетворювати поразки в перемоги.
– Перший матч Динамо, який ви переглянули вживу – на стадіоні?
– Або Динамо – Зірка, або Динамо – Локомотив. Не можу пригадати відразу. Це був вересень 2003 року. У матчі проти Зірки робив перші кроки Артем Мілевський, який забив у тому матчі. А гру проти Локо забути неможливо через дубль Рінкона у ворота команди Сьоміна.
– Чому так сталося, що Динамо після Лобановського не змогло знайти свого тренера, який хоча б тримав планку Ліги чемпіонів?
– Я думаю, що тут комплекс проблем. Але якщо виділяти найважливішу, то варто сказати, що зацикленість на спадщині Лобановського десь зіграла злий жарт із Динамо. Всі хочуть бути, як він, але скопіювати його неможливо. Прагнення повторювати його роботу – приречене.
При цьому не сказав би, що після Лобановського не було жодного тренера, який розвивав команду. Тут відзначу Сергія Реброва, який за кілька років почав створювати щось нове. У нього могло вийти. Можливо, не такими великими досягненнями, але команда рухалася вперед. Це системний тренер, зі своїм баченням футболу і довгострокового розвитку клубу.
– Припинення співпраці із Ребровим було помилкою?
– Мені хотілося спостерігати за його роботою далі. З іншого боку, останній сезон Реброва у Динамо був провальним. Вважаю, що після всіх кадрових перестановок та втрат зберегти чемпіонство та рівень успіхів у єврокубках було б складно будь-якому тренеру.
Ми не знаємо, що відбувалося усередині команди, що було на душі у самого Реброва. Можливо, у тих обставинах справді було краще взяти певну паузу та проаналізувати власну роботу, зробити висновки збоку.
– Чи хотіли б ви знову побачити Реброва у Динамо?
– Так. Я думаю, що такий варіант точно не варто відкидати.
– Як оціните роботу Олександра Хацкевича?
– Це було радше тупцювання на місці. Були певні моменти, коли здавалося, що ось-ось Хацкевич знайде свій футбол та прийдуть результати. Почнеться перебудова команди. Але якесь друге «Я» йому підказувало цього не робити, опиратися на старих гравців, не відмовлятися від власних принципів, які назвати сучасними вже було складно.
– Наскільки логічним було призначення Олексія Михайличенка, який упродовж довгого часу не працював тренером?
– Це важко оцінювати, не знаючи внутрішньої кухні. Потрібно розуміти, чи були інші варіанти. Наскільки взагалі реально було знайти нового тренера вже по ходу сезону? Поки прогресу я не бачу. Не розумію: це обставини, в яких опинився тренер, чи така якість його роботи.
Мені здається, що той кадровий матеріал, який отримав Михайличенко, не дозволяє мати набагато кращі результати, ніж є сьогодні. Тому звинувачувати тільки тренера у всіх невдачах я сенсу не бачу.
«На Циганкова не потрібно тиснути»
– Хто ваш улюблений гравець у Динамо?
– Денис Гармаш. Правда, його вже немає у команді.
– Чому Гармаш?
– У 2009 році, перебуваючи у Польщі, я уважно спостерігав за юнацьким Євро, який відбувався у Донецьку та Маріуполі. Гармаш і Коркішко з тієї команди подобалися найбільше. Але обоє так і не змогли реалізувати себе у футболі.
– Тож чому саме Денис?
– Він мене підкорив своєю непередбачуваністю у грі, нестандартними рішеннями, чудовим розумінням футболу, класним пасом.
– Чому йому не вдалося реалізувати свій потенціал?
– Однієї причини точно немає. По-перше, це травми. Він має серйозні проблеми із коліном, які позбавили його футболу на доволі довгий термін. По-друге, це середовище, в якому він опинився. Мені здається, що в Україні загалом ще не побудована система роботи із людиною, особистістю. З кожним потрібно працювати, комусь приділити більше часу, говорити, працювати індивідуально.
Це ж не тільки Гармаш не реалізувався. Маємо приклади Коркішка, Хачеріді, Алієва, Мілевського та багатьох інших. Проблема системна. По-третє, він сам винен. Кожен відповідає сам за себе. Потрібно було більше концентруватися на футболі, десь працювати індивідуально, пробувати змінити власний характер.
– Чи варто чекати, що Гармаш повернеться із Туреччини сильнішим і знову гратиме за Динамо?
– Думаю, що його кар'єра пішла на спад. Він вже дограватиме. На жаль, в Динамо його чекати не варто.
– Що відбувається із Віктором Циганковим?
– Його потенціал не підлягає ніяким сумнівам. Головну проблему я бачу у його фізичних даних. Він за останні три роки відчутно прогресує у цьому плані. Змужнів, це видно навіть по координації рухів. А оскільки це відбувається доволі швидко, то організм починає відмовляти. Потрібно дати трохи більше часу, не тиснути, не перевантажувати. Організм має розвиватися природнім чином. Думаю, що у плані психології у Віктора все добре. Він прекрасно розуміє, над чим варто працювати та чого хоче від футболу.
– У Динамо вже не один рік говорять про ставку на власних вихованців. Є багато молодих талановитих гравців у системі клубу, а от перехід у дорослий футбол дається небагатьом. У чому тут проблема?
– Тут проблема у ранзі клубу. Молодий гравець, прийшовши в першу команду, відразу відчуває великі сподівання. Він має заграти тут і зараз. Часу на розкачку ніхто не дає. Якщо дадуть півроку – це вже добре. Цього часу явно замало. Багато залежить від індивідуальної роботи. Особливо з молодими гравцями варто працювати над психологією та слабкими сторонами.
Але й відповідальності з молодих гравців теж скидати не можна. Вони мають концентруватися на футболі. Розуміти, що це їхній шанс, який може не повторитися ніколи, що кожне тренування є чимось особливим, а все, що ти робиш у вільний від футболу час, теж має велике значення.
«Кендзьора і Теодорчик – це не топ-гравці навіть для Польщі»
– Динамо вже майже 4 сезони без чемпіонства, ганебно вилетіло із Ліги Європи. Це для вас – трагедія?
– Звичайно, що такий стан справ спокійно сприймати не можна. Скоріше, такі результати є відбитком проблем у клубі. На жаль, у Динамо немає стратегії розвитку. Незрозуміло, куди рухається клуб та які перед собою ставить першочергові завдання.
– Як вам спиться після таких матчів, як проти СК Дніпро-1 чи Зорі? Наскільки важко переживаєте невдачі улюбленого клубу?
– Звичайно, це дуже важко. Мої ліки від цього – раціональне визначення проблеми. Розумієш, що ці поразки – невипадкові, і вони відповідають стану справ у команді. Я не хочу звикати до таких результатів. Навіть за часів Лобановського не завжди було солодко, траплялися не найкращі результати, не найвищі місця у таблиці. Вірю, що це тільки на певний час, і Динамо знову поверне собі футбольну велич.
З кожним роком Шахтар не стає сильнішим. Там є свої проблеми. Відстань від «гірників» можна подолати доволі швидко. Головне – працювати у цьому напрямку.
– Чи реально піднятися на колишній рівень, роблячи ставку на власних вихованців?
– Так. Свого часу це довів Лобановський. Важливо займатися цими молодими гравцями не тільки на базі, але й розуміти їхнє життя поза футболом. Потенціал у власних гравців точно є. Він не гірший від потенціалу більшості легіонерів, які приїжджають до Києва. Варто тільки більше довіряти молоді.
– Чи вірите, що Динамо знову може бути конкурентним у Лізі чемпіонів і претендувати на виграш турніру?
– Вірю в те, що команда знову може змусити заговорити про себе у Європі. Але для цього потрібен час. Як мінімум три роки. Потрібна системна робота. Футбол зараз стрімко розвивається. Важливо не залишатися осторонь від цих тенденцій. Нічого немає неможливого у футболі. Можна претендувати на найвищі місця та трофеї. Головне – працювати в цьому напрямку і вірити.
– Останніми роками за Динамо зіграли два футболісти із Польщі – Лукаш Теодорчик та Томаш Кендзьора. Наскільки вам приємно, що гравці із вашої батьківщини виступають за улюблений клуб, і чи зробили вони команду сильнішою?
– Приємно, що співвітчизники приїжджають до Києва та одягають футболку улюбленого клубу. Але зверніть увагу, що вони не є гравцями топ-рівня навіть для Польщі. Хотілося, щоб такий клуб, як Динамо, обирав гравців вищого класу. У жодному випадку не хочу образити Томаша чи Лукаша, але гравців такого рівня можна досить легко знайти в Україні. Прогресу в обох польських легіонерів я так і не побачив. Це, можливо, не дуже приємно казати, зате чесно.
Польський ринок – доволі цікавий для європейських команд. Недарма там перебувають скаути з провідних чемпіонатів. При такій конкуренції Динамо буде важко працювати, враховуючи рівень чемпіонату України. Клуби та гравці заточені не переїзд у протилежному напрямку.
Але це не означає, що не потрібно працювати по Польщі. Приклади Лєвандовскі та Зєлінскі доводять, що в Екстраклясі можна знайти хороших гравців. Є дуже хороша школа воротарів. Потрібно раціонально все робити. Починати вести гравця із молодого віку. Розуміти не тільки його сьогоднішній стан, але й потенціал.
– Зараз усе навпаки – українці їдуть грати до Екстракляси. Наскільки переїзд у Польщу може додати розвитку для футболіста?
– У спортивному плані не бачу жодного сенсу для українських футболістів, щоб грати у Польщі. Результати польських клубів у єврокубках говорять самі за себе – два сезони поспіль команди Екстракляси завершували свої виступи у серпні.
Ситауція могла би змінитися у випадку появи якогось нового, серйозного проекту на зразок Легії першої половини 90-х чи Відзева або Вісли початку «нульових». У таких командах простір для зростання був би наявним. Але зараз про такі проекти у Польщі мені невідомо.
«Миколенку варто їхати в Європу»
– Яка позиція у сьогоднішньому Динамо є найбільш проблемною?
– Увесь центр. Вся центральна вісь виглядає непереконливо.
– Останніми роками багато говорять про проблему форварда. Зараз свій шанс отримує Назарій Русин. Чи є у нього перспектива вирости у сильного нападника?
– Він дуже симпатичний гравець. Але якщо Динамо хоче бути чемпіоном в Україні і мати успіхи в Європі, потенціал Назарія замалий для цього. Принаймні, я цього не бачу.
– Але ви бачите прогрес у Миколи Шапаренка. Він може бути корисним для Динамо?
– Потенціал у нього більший. Варто вдосконалювати не тільки сильні сторони, але й набувати нових навиків. За час перебування Миколи у першій команді немає ні першого, ні другого. Без важкої роботи над собою ніякий талант сам по собі грати не зможе. Можливо, тут проблема в особистості гравця, який не може концентруватися виключного на футболі.
– Чи варто Циганкову і Миколенку їхати в Європу? Вони готові до цього?
– Я думаю, що таки варто їхати в Європу. Уважно спостерігаю за Серією А. Гадаю, що це ідеальний чемпіонат для розвитку. Приклад Зєлінскі це тільки підтверджує. На рівні Польщі він не хапав зірок із неба, але в Італії зайшов свою команду та свого тренера, які перетворили його на провідного гравця збірної Польщі. Рано чи пізно таке рішення потрібно приймати кожному, хто хоче рухатися вперед. Тільки потрібно бути готовим до цього фізично та психологічно.
– Наскільки часто ви буваєте на стадіоні під час домашніх матчів Динамо?
– Намагаюся не пропускати матчі улюбленої команди. Якщо не вдається прийти на стадіон, дивлюся матч по телевізору.
– Ви й самі займалися футболом...
– Починав займатися футболом у маленькому містечку на 15 тисяч мешканців. Система клубів у Польщі побудована краще, ніж в Україні. Тому існувала можливість тренуватися кожного дня, мати матчі по вихідних, були належні тренери. Словом, всі передумови для зростання. Потім 4 роки займався у молодіжних командах та грав за «дубль» команди Екстракляси – Стоміл Ольштин.
– На якій позиції виступали?
– Під нападником.
– Чому завершили із футболом?
– Травми, відсутність чітких перспектив. Я потрапив у період, коли польський футбол ще не був очищеним від брудних речей. У такій ситуації не все залежало від тебе. В один момент потрібно було обирати: навчання та робота, чи футбол. Я зробив свій вибір на користь навчання.
– Який досвід розвитку футболу Україні варто перейняти у Польщі?
– Потрібно покращувати інфраструктуру, щоб і в маленьких містечках футболісти мали шанс зростати і отримати право на великий футбол. Повинна бути система тренерів, які готові серйозно працювати з молодими футболістами.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
