- Ти прийшов до київського «Динамо», коли тобі було 22 роки, тільки-тільки загравши в рідному загребському «Динамо». На той момент відчував, що готовий до переїзду в сильніший чемпіонат?
- Я добре пам'ятаю той день, коли треба було приймати остаточне рішення. Це було 31 серпня, останній день трансферного вікна. Президент загребського «Динамо» Здравко Мамич сказав, що треба визначатися – їду я чи ні. Переїзд до Києва був дуже вигідним у фінансовому плані, причому як для мене, так і для клубу. У Загребі на той момент не було грошей, і мій продаж був хорошим шансом для клубу залишатися на плаву. Один відомий у Хорватії журналіст, на жаль, який нещодавно помер, на моє 30-річчя зробив інтерв'ю та написав: «Лєко – це футболіст, який врятував «Динамо» (Загреб) від банкрутства в 2002-му».
У мене же була небагата родина, в 22 роки я продовжував жити з батьками в маленькій квартирі, тому в підсумку вирішив прийняти пропозицію з Києва. Звичайно, було дуже сумно залишати рідну домівку, та й в Україні, звичайно, спочатку зіткнувся з труднощами. Це вже був зовсім інший рівень, набагато вищий, київське «Динамо» грало в Лізі чемпіонів. Пригадую свою першу гру в найпрестижнішому клубному турнірі Європи. Ми грали вдома з «Ньюкаслом», стадіон був забитий. Так перші хвилин п'ятнадцять я, напевно, лише одного разу доторкнувся до м'яча. Щоправда, потім вдалося віддати гольовий пас на Шацьких, після чого впевненість прийшла сама собою.
У підсумку я провів в Україні чотири незабутніх роки, й за цей час київське «Динамо» стало для мене таким же рідним, як і загребське. Тому я взагалі не шкодую, що в 2002-му прийняв рішення про переїзд до Києва.
- Які матчі у футболці нашого клубу спливають у пам'яті в першу чергу?
- Перше – це перемога над «Шахтарем» в Донецьку (4:2), коли я забив перший м'яч у ворота свого співвітчизника Стіпе Плетикоси. Це був дуже емоційний матч. Також згадується сезон у Лізі чемпіонів, коли ми виступали в одній групі з «Інтером», «Арсеналом» та «Локомотивом» (2003/2004. – Прим.).
Ну і, звичайно, протистояння з «Трабзонспором», коли ми дуже погано зіграли вдома (поразка з рахунком 1:2, що коштувала посади головного тренера Олексію Михайличенку. – Прим.), але на виїзді взяли реванш (2:0) та вийшли до групового турніру. Розповім цікаву історію про те протистояння. Після першого матчу Ігор Суркіс пообіцяв, що підніме преміальні, якщо ми все ж вирішимо завдання виходу до основного раунду. У матчі-відповіді в Трабзоні ми виграли з потрібним рахунком, причому зробили це зовні легко, і Ігор Михайлович, напевно, жартома, сказав, що ми його спеціально обманювали, щоб отримати більше грошей (посміхається).
Найгірші же спогади від матчів з «Туном» у кваліфікації Ліги чемпіонів (2005/2006. – Прим.). Як на мене, Леонід Буряк зробив помилку, практично повністю змінивши склад на гру-відповідь після домашньої нічиї. Виставив би він найсильніший склад, і все склалося б інакше.
- Протистояння з «Шахтарем» розглядав для себе й як особисте протистояння зі своїми співвітчизниками Плетикосою та Срною?
- Так, дійсно. Вони прийшли до «Шахтаря» з «Хайдука», як і мій партнер по «Динамо» Горан Саблич, я же був вихованцем загребського «Динамо». Тому було дуже приємно перемагати їх на футбольному полі. Після ігор могли зателефонувати, пожартувати один над одним. Плюс хорватська преса приділяла багато уваги чемпіонату України через те, що ми грали там. Після гри, коли я забив Плетикосі в Донецьку, я подзвонив Стіпе та сказав: «Я не встиг забити тобі, коли ти виступав за «Хайдук», але зробив це вже тут, в Україні» (сміється).
- З ким із партнерів по «Динамо» підтримуєш зв'язок і зараз?
- Найбільше зідзвонюємося з Гораном Сабличем, все ж таки в одній країні живемо, та Марісом Верпаковскісом. Також спілкуємося з Чернатом, Пеєвим, Ель Каддурі, Нінковичем, бачилися з Ребровим та Дмитруліним, трохи переписуємося з Шацьких у соцмережах. Також хороші відносини були з Несмачним, але вже давно не бачив його. Зідзвонювалися з Родольфо – він мені навіть надіслав свою футболку з Бразилії. Це друзі, які залишилися на все життя.
Незважаючи на те, що «Динамо» я залишав не дуже добре, відмовлявся підписувати новий контракт, через що півроку провів у дублі, але в мене залишилися з усіма чудові стосунки – і з президентом, з яким ми бачилися, уже коли я виступав в «Монако», і з іншими співробітниками.
У цьому плані показова для мене історія сталася в 2012 році, коли київське та загребське «Динамо» грали у груповому турнірі Ліги чемпіонів. Я приїхав до Києва й заїхав на базу в Кончу-Заспу. Максимович (Віктор Кашпур, багаторічний адміністратор «Динамо». – Прим.) побачив мене та питає: «Як ти приїхав сюди?» Я кажу: «На таксі». А він відразу ж сказав, що ніяких таксі, й на час мого перебування в Києві надав машину. Було дуже приємно... І я на цій машині з табличкою «Динамо Київ» під'їжджаю до готелю, в якому зупинилася команда із Загреба. Хлопці якраз виходили на прогулянку, і дуже здивувалися, побачивши мене (сміється).
- До речі, як справи у Горана Саблича? Він спробував себе на тренерському терені, попрацював у Боснії і Герцеговині та Молдові, але з минулого року залишається без роботи...
- Горан поки повернувся до Спліту. У нього було кілька пропозицій від місцевих клубів, але він поки в режимі очікування. Каже, що робота в Молдові в «Шерифі» відняла у нього багато сил... Але вже скучив за роботою та чекає на якийсь хороший варіант з-за кордону.
- Динамівські збори Валерія Лобановського славилися своєю складністю. Як тобі давалися навантаження під керівництвом динамівських тренерів – послідовників Валерія Васильовича?
- Я переїжджав до Києва, будучи одним із найбільш підготовлених у фізичному плані хорватських гравців. Це підтверджували показники численних тестувань. Але вже на перших зборах у «Динамо» я побачив, що до лідерів мені далеченько й я перебуваю в середині. Я розумів, що якщо не буду працювати над собою та покращувати свої показники, то заграти в команді мені не вдасться. У підсумку я взявся за себе, й за рік на зборах я вже був у трійці найкращих.
До слова, різницю у класі загребського та київського «Динамо» я зміг оцінити вже на наступний сезон після свого переїзду до України, коли ми зустрілися в кваліфікації Ліги чемпіонів. Ми два рази обіграли суперника – 3:1 в Києві та 2:0 у Загребі – і зробили це, граючи лише відсотків на 50 від своїх можливостей. Зараз уже картина змінилася, загребський клуб став набагато сильнішим, у чому можна було переконатися в нинішньому розіграші Ліги чемпіонів, коли «Динамо» грало з «Шахтарем» на груповому етапі.
- Чи слідкуєш за виступами нинішнього «Динамо»?
- Іноді вдається дивитися, вдома у мене підписка на спортивний пакет, де транслюють матчі чемпіонату України. Також зідзвонюємося з Йосипом Піваричем. На жаль, у нинішньому сезоні інтриги в боротьбі за золоті медалі практично немає, через це і стежити за матчами в Україні особливого бажання немає. Бачив, що головним тренером знову став Олексій Михайличенко, і бажаю йому удачі. Сподіваюся, в наступному сезоні «Динамо» після трьох років без чемпіонства вестиме гідну боротьбу з «гірниками», тоді буде стимул дивитися більше матчів (посміхається).
- Ти в дитинстві займався карате, були певні успіхи. Твої сини Карлос та Лео відразу зупинили свій вибір на футболі?
- Старшому, Карлосу, вже дев’ять років, й останні півтора року він тренується в «Локомотиві». Молодшому, Лео, буде шість років, і після літа він також почне тренуватися в дитячій школі. У них у голові тільки футбол – дивляться ігри, краще за мене знають, хто і коли забив гол. Я дуже радий цьому, але тиснути на них не буду. Поки нехай грають у своє задоволення, а там подивимося, які будуть у них успіхи.
- У тебе є молодша сестра, яка свого часу подавала великі надії в гандболі. Як склалася її спортивна кар'єра?
- Єлена не продовжила спортивну кар'єру. Всі її захоплення спортом було пов'язане з переглядом матчів, в яких брав участь я. Вона закінчила навчання в університеті й останні чотири роки працює в Дубай. Їй там подобається жити. Зараз вона чекає, коли закінчиться карантин, і на кілька місяців приїде відпочити додому в Хорватію. Також кілька разів я був у неї в гостях. Познайомився з одним серйозним агентом, який працює з кількома місцевими клубами, і він пропонував мені після отримання PRO-диплому приїжджати працювати в Емірати.
- На твоїй сторінці в Facebook є зображення футбольного поля з воротами та написом: «Футбольне поле, де все життєві проблеми зникають на 90 хвилин». Як вважаєш, лише за такого ставлення до футболу можна домогтися серйозного успіху як в ігровій, так і тренерській кар'єрі?
- Я це кажу і своїм підопічним в юнацькій команді. Футболісти добре живуть, багато заробляють. Але не у всіх видах спорту крутяться великі гроші, хоча працювати доводиться не менше. У футболі три фактори успіху – талант, робота над собою та удача. Якщо чогось одного не буде, то нічого не вийде. Одне-два тренування на день – це кілька годин роботи. І ось цей час треба провести на максимумі. Футболом треба жити. Якщо ж думки будуть зайняті ще чимось – там перегуляв напередодні, там посварився з дівчиною иощо – то чогось досягти в кар'єрі буде складно. Мені подобається зараз працювати з цими 18-19-річними хлопцями. У них ще є рік-два, які покажуть, хто чого вартий. Я їм чесно кажу, що їх зараз у команді 20-25 людей, і максимум троє-п'ятеро з них стануть по-справжньому хорошими футболістами. Решті ж важливо не опускати руки, тому що на цьому життя не закінчується. Тут ви знайшли друзів на все життя, а успіху можна досягти й у іншій сфері – головне, залишатися хорошою людиною.
Юрій Вишневський
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
