На його рахунку трохи більше сотні матчів у всіх турнірах за «біло-синіх». Пов'язано це з тим, що захисника переслідувала травма, яка не давала йому повноцінно проявити себе на полі. Втім, навіть незважаючи на це, Сабличу є що згадати, про що він і відверто розповів в інтерв'ю офіційному сайту «Динамо».
- У твоїй ігровій кар'єрі було лише два клуби – «Хайдук» та київське «Динамо». Можна стверджувати, що Київ став для тебе таким же рідним, як Спліт?
- Звісно. Я провів у Києві вісім років, і мені все дуже подобалося. Для мене це майже друга батьківщина. За «Динамо» я грав завжди з усім серцем, найкращі роки своєї кар'єри я провів у Києві. Тому я по праву відчуваю себе динамівцем.
- А за час, який ти провів у Києві, були пропозиції про перехід до інших клубів?
- Були. І через агента виходили, і до клубу приходили запити. Але мене в Києві все влаштовувало, і я ніколи особливо серйозно не замислювався про перехід.
- Що спочатку було найскладніше в Києві?
- В принципі, жодних особливих складнощів не було. Як і для всіх людей, які змінюють країну та звичне оточення, це інша мова, менталітет людей. Розумів, що треба якомога швидше адаптуватися, і тоді стане легше. Я не перший іноземець був у «Динамо», тому мені були створені максимально сприятливі умови.
- Ти переходив до «Динамо» разом із Єрко Лєко. На перших порах трималися разом?
- Він приїхав до Києва на місяць пізніше, ніж я. Звичайно, ми трималися весь час разом, і зараз дуже добре дружимо, телефонуємо один одному часто.
- На момент приходу до «Динамо» в тебе вже були чемпіонські медалі та завойований Кубок Хорватії, але спочатку ти грав дуже рідко. Руки не опускалися?
- Ніколи такого не було. Я розумів, що «Динамо» рівнем набагато вище, ніж «Хайдук», та й проблеми зі здоров'ям переслідували мене протягом усієї кар'єри. Намучився я з правим коліном добряче, через що часто не вдавалося показати все, на що здатний. А конкуренція в «Динамо» завжди була серйозна, тому й зіграв у підсумку не так багато матчів, як хотілося би. Та й тренувальний процес давався важко, багато вправ терпів через біль. Якщо так порахувати, то за майже 15 років кар'єри я лише кілька разів пройшов повністю тренувальні збори.
- А коли ти отримав цю злощасну травму?
- У 17 років вперше, граючи за юнацьку команду «Хайдука», порвав хрестоподібні зв'язки. На той момент відновився швидко, вже у 18 років почав грати в основному складі. Але травма переросла у хронічну, і в підсумку за весь час довелося перенести чотири операції. Через проблеми з коліном і завершив кар'єру доволі рано, у 32 роки. Дуже шкода, що все так склалося, адже якби не ця травма, то, впевнений, зміг би дати набагато більше і «Динамо», і збірній Хорватії.
- З ким із динамівських тренерів тобі працювалося найкомфортніше?
- Нічого не можу сказати поганого ні про кого з тренерів, яких я застав у «Динамо». У Михайличенка, Дем'яненка, Сабо, Буряка була динамівська філософія, а ось у Сьоміна та Газзаєва був інший підхід до футболу. Найбільше я грав під керівництвом Сабо та Сьоміна, але це не означає, що саме ці тренери були найбільш комфортні для мене. Кількість ігрового часу, який я проводив на полі, завжди залежав від мого фізичного стану та ігрової форми. Плюс завжди була присутня здорова конкуренція.
- Починаючи з 2003 року, коли до «Шахтаря» з «Хайдука» перейшли Плетікоса та Срна, матчі з «гірниками» набули для тебе особливого значення?
- Матчі проти «Шахтаря» завжди були принциповими для мене, незалежно від того, хто виходив проти нас на поле. Завжди було багато емоцій, і перемога над принциповим суперником була дуже важлива і для клубу, і для вболівальників. А те, що в «Шахтарі» грали Стіпе та Даріо, особливого значення для мене не мало. Навіть спілкуючись один із одним, ми розмовляли на різні теми, а ось футбольні намагалися не зачіпати. Радий, що і до цього дня у нас з ними хороші стосунки.
- Напевно, найяскравіші спогади за час виступів у «Динамо» – це матчі єврокубків. Два сезони поспіль, у 2003 та 2004 роках, нашій команді не вистачало зовсім трохи, щоб вийти до плей-оф Ліги чемпіонів. Розчарування велике було?
- Було, звичайно. Вважаю, що на той момент за своїм рівнем «Динамо» заслуговувало грати у плей-оф Ліги чемпіонів. У Києві тоді був зібраний мікст добротних легіонерів та хороших місцевих футболістів. Напевно, трохи фарту не вистачило – а без нього у футболі складно.
- Напевно, одним із найуспішніших єврокубкових сезонів для «Динамо» за твоєї участі став 2008/2009, коли наша команда дійшла до півфіналу Кубка УЄФА. Прикро було, що зупинилися за крок від фіналу? Поразка від «Шахтаря» була заслуженою?
- У тому сезоні «Динамо» грало дуже сильно – і в Європі, і в чемпіонаті України, де ми впевнено стали чемпіонами. Матчі з «Шахтарем» вийшли у півфіналі рівними, і, як на мене, «гірники» пройшли далі за рахунок довшої лави запасних та більших можливостей для ротації складу.
- З огляду на те, що ти забивав небагато, гол у ворота «Металіста» в 1/8 фіналу можна назвати одним із найважливіших в кар'єрі?
- Так, дійсно. Тим паче, матч у Харкові складався для нас дуже важко, і той гол дозволив нам пройти далі до чвертьфіналу. Втім, забивати голи не було моєю основною функцією, для мене головне було, щоб позаду «нуль» був (посміхається).
- Взагалі, при твоєму зрості у 190 см, чому так мало забивав після подач зі стандартів, на які регулярно підключався?
- Насправді, дуже мало захисників, які мають «чуйку» на вибір позиції, знаходять простір та забивають голи. Із нинішніх футболістів, напевно, найкращим прикладом є Серхіо Рамос із «Реала». Але, повторюся, такі гравці швидше виняток із правил.
- З огляду на твою хронічну травму, не було побоювання йти в боротьбу та вистрибувати за м'ячем?
- Ніколи такого не було. Напевно, якби більше про це думав, то більше грав би (посміхається). По-іншому я просто не вмів.
- Ти провів п'ять матчів за національну збірну, переважно виходячи на поле в товариських поєдинках, і в жодному з них «картаті» не програли. Чому не склалося в збірній, чому так мало матчів зіграв?
- Знову ж таки, травма не давала повноцінно проявити себе. Плюс на той момент в збірній була дуже серйозна конкуренція – на позицію центрального захисника претендували Ніко Ковач, Шимунич (обидва – «Герта»), Тудор («Ювентус»), Живкович («Штутгарт»). Вибір серед центрбеків у тренерського штабу був набагато вищим та якіснішим, ніж на даний момент. Я зіграв один офіційний матч, у вересні 2006-го на виїзді проти Росії (0:0) у відборі на Євро-2008, але, навіть незважаючи на те, що Хорватія посіла перше місце у відбірковій групі, претендувати на поїздку в Австрію та Швейцарію я не міг.
Далі буде..
Юрій Вишневський
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
