- Чим ти займався після завершення ігрової кар'єри у 2010 році?
- Пішов на тренерські курси, паралельно відразу ж почав працювати в «Спліті» помічником головного тренера. Потім прийняв юнацьку команду клубу, яку привів до звання чемпіона Хорватії у своїй віковій групі. А в травні 2013 року після відставки Зорана Вулича на кілька турів став виконуючим обов'язки головного тренера «Спліта».
- Починати тренерську кар'єру в «Спліті», фактично вдома, було правильним місцем для того, щоб набратися досвіду? Як то кажуть, «вдома й стіни допомагають»...
- У мене була можливість працювати в «Хайдуку», який у Спліті набагато популярніший, ніж однойменний клуб. Так зробили багато моїх одноклубників, які ступили на тренерську стежку. У мене ж трохи інша філософія – я вважаю, що роботу в «Хайдуку», як і в київському «Динамо», треба заслужити. Навіть якщо ти раніше був хорошим футболістом, це не означає, що на тебе чекає робота або посада в клубі – треба спочатку проявити себе, досягти чогось. Тому я й обрав інший шлях, і, слава Богу, усюди, де працював – у Спліті, в Боснії та Молдові – вдавалося досягти успіху. Мені дуже подобається бути тренером – багато навчаюся, вкладаю в себе, люблю бути в тренувальному процесі.
- Під твоїм керівництвом у «Спліті» грав Артем Мілевський, з яким ти виступав у «Динамо». Наскільки комфортно взагалі тренувати футболістів, з якими разом виходив на поле?
- Зрозуміло, що відносини трохи інші, ніж з іншими хлопцями. Але, все одно, тренер повинен мати авторитет. Також багато чого залежить від футболіста, його характеру. Звичайно, я добре знав Артема. Про його футбольні якості, напевно, не варто розповідати – це майстер своєї справи. Але, з іншого боку, іноді він робив речі, яким, на мій погляд, не місце у футболі. Нам не вдалося довго попрацювати, і є засмучення від цього, але в нас залишилися з ним хороші стосунки.
- «Спліт» доволі успішно виступав у чемпіонаті Хорватії, виходив до Ліги Європи. Що сталося з клубом у 2017 році, коли команда опустилася у третій дивізіон?
- Колишній президент клубу пішов із бізнесу, і там були серйозні фінансові проблеми. Причому, вони почалися, ще коли я тренував команду в 2015-2016 роках, – уже тоді були затримки із зарплатами. Прикро, що така команда, через яку пройшли багато хороших молодих футболістів, що зараз перебувають на виду в Європі, опинилася на задвірках футболу в Хорватії.
- У твоїй тренерській кар'єрі вже є трофеї – Кубок Боснії і Герцеговини, завойований із «Широкі Брієг», та чемпіонство Молдови з «Шерифом». Де тобі було комфортніше працювати?
- Скрізь було по-своєму цікаво – різні амбіції, різні культури. «Широкі Брієг» – це невеликий клуб із міста на кордоні в Хорватією, щоправда, з хорошою школою, інфраструктурою. Як для молодого тренера мені там дуже подобалося. А потім я прийняв пропозицію «Шерифа». Доволі своєрідний клуб, абсолютний лідер чемпіонату Молдови, який матчі національної першості розглядає як підготовку до виступів на європейській арені. З іншого боку, чемпіонат недостатньо сильний, і це було серйозною проблемою для мене. У підсумку, зробивши команду чемпіоном із великою перевагою та зігравши у плей-оф раунді Ліги Європи, я фактично втратив мотивацію. Напевно, я єдиний наставник в історії «Шерифа», який сам залишив посаду головного тренера. Просто стало нецікаво, не бачив себе далі в Тирасполі.
- З кінця квітня минулого року ти перебуваєш у творчій відпустці. Маєш намір продовжувати тренувати в Хорватії або чекаєш пропозицій з-за кордону?
- В принципі, для мене все одно. За цей рік вже було кілька пропозицій, але я хотів побути трохи з сім'єю. Зараз же хочу прийняти команду, перед якою стоятимуть серйозні завдання, оскільки я живу футболом та хочу отримувати задоволення від роботи.
- Який тренерський стиль тобі ближчий?
- Люблю футбол, в який грають команди Пепа Гвардіоли та Юргена Клоппа – атакуючий, із хорошою динамікою та володінням м'ячем.
- А як щодо попрацювати в одному з клубів топ-чемпіонату?
- Звичайно, є таке бажання. Упевнений, що й там вдасться досягти результату. Я досить багато сил та часу вклав у своє навчання, і вірю, що одного разу прийму серйозну амбітну команду, з якою буду досягати поставлених цілей та вигравати нові трофеї.
- Розкажи трохи про свою сім'ю?
- Дружина Моніка, як і раніше, займається ательє мод. Старшій дочці Марії 14 років, ходить у школу та займається дзюдо. До слова, вболіває за українку Дар'ю Білодід, яка у свої 19 років уже є дворазовою чемпіонкою світу серед дорослих. А молодшому сину Андрію днями виповнилося сім років, у цьому році піде у школу, у футбол ганяє. Не знаю, як повернеться життя, чи побудують вони спортивні кар'єри, але для мене головне, щоб було здоров'я.
- Дякую, Горане, тобі за інтерв'ю. Удачі тобі!
- І тобі дякую. Користуючись нагодою, хотів би передати привіт колишнім партнерам по «Динамо», всьому персоналу, численній армії вболівальників. Продовжую стежити за виступами рідної для мене команди, переживаю та бажаю перемог у всіх турнірах – «Динамо» заслуговує на це.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
