Скучив за емоціями — це так. Але проблема в тому, що сучасний футбол їх практично не дарує. Звичайні причини в таких випадках на поверхні: дорослішання, перенасичення, зміна орієнтирів. Очевидно ж ніби. Проте футбол — це частина мого особистого буття, його замінити неможливо й ніколи не буде можливим.
У людського світосприйняття є два крайніх типи: головою та серцем. І голова за футболом не сумує, й, мабуть, не може сумувати, адже не має таких функцій. Проте серце — може. Воно хоче емоцій, вражень та адреналіну. За ці останні дні довелося побачити багато історичних матчів. Відповідально заявляю: вони кращі за чемпіонат Білорусі, хоча на них й не поставиш грошей лайв «для більшої цікавості». Ці матчі викликали більше емоцій.
Справа не в спогадах, які ожили, і не в тому, що в дитинстві все було інакше і малого хлопчика легше було здивувати. Футбол змінився.
Він став не кращим чи гіршим, він став іншим.
Найбільше смішить суперечка про те, що зірки колишнього не грали б в сучасному футболі. Що раніше було гірше. Або раніше було краще. Раніше було як раніше, а тепер — як тепер. Хтозна як можна щось порівняти.
Так, тепер кращий рівень фізичної підготовки, вищі швидкості та краще тактичне вміння. Зараз футболістів краще навчають, краще готують. Середній рівень вмінь піднімається.
Раніше поля були гіршими, фармакологія не такою, м’ячі не завжди круглими, а взуття зручним. Це розвиток. Еволюція.
А який наступний крок еволюції? Роботизація. І це відбулося, хоча ми цього могли й не помітити.
Футбол до початку 21-го сторіччя, про який йде мова, створював яскраві емоції не лише для дітей. Там були особистості. Там були герої. В сучасному футболі героїв немає.
Хіба один. Унікум.
***
Зараз в футбол грають головою. Гравців роками навчають в академіях, вони краще підготовлені, технічніші та більш тактично грамотні. Вони краще навчені, але чи розумніші?
Нещодавно перекладав інтерв’ю Джона Барнса, який згадував про одну з найуспішніших команд в історії Ліверпуль 80-х. За його словами, менеджер (неважливо хто саме був, вони змінювалися) міг зайти до роздягальні в перерві, коли команда програвала 0:2 та сказати, мовляв, я вам не скажу, що в нас не виходить, хоча знаю. Думайте самі.
Це не чудернацька історія. Нормою було, коли гравець виходив на поле та на питання, що мені робити, отримував відповідь: «Просто грай у свій футбол».
Гаррі Реднапп якось випустив на заміну Романа Павлюченка зі словами: «Джаст гоінг факінг ераунд». Той не знав, що робити, а тому просто забив переможний м’яч.
Тепер це називається стара школа.
І дійсно так. Але стара школа мала на увазі, що гравець — найважливіший в футболі. Він має вирішувати, що робити. Він повинен знати, що робити. Чи навіщо його взяли до команди? «Роби те, що ти вмієш».
Гравці були найважливішим, а менеджери, тренери просто вибирали кому грати, підходящу схему та вибирали генеральний план на гру. «Ось це м’яч, — говорив Брайан Клаф. — Він має бути у нас».
І парадокс в тому, що тренери тоді працювали роками, а зараз, коли вони все вирішують, то опиняються під загрозою відставки після двох поразок. А, можливо, й не парадокс. Адже вони важливіші за гравців. Вони повинні відповідати за все.
***
Сучасний ідеальний футболіст має бути схожим на суперсолдата. Бути сильним, вмілим, витривалим, виконувати всі вказівки тренера.
Футбольні академії, наприклад, ідеальне місце для побудови таких суперсолдатів. Усі ж читали про те як відбувається навчання в Ла Масії, головній футбольній академії світу? Про їх порядки та режим. Це ж суворівське училище.
Футбольні школи з’явилися, насправді, не так давно. До того футболу вчилися на вулицях. І звідти приходили особистості, а академія повинна працювати за принципом конвеєру. І вирощувати однакові деталі. Хіба не в Барселоні всі мають все робити однаково, вчитися одному футболу? Знову ж таки одне з недавніх інтерв’ю. Ектор Бельєрін розповідає, що в Ла Масії потрібно було носити однакові зачіски, а якщо комусь на тренуванні ставало жарко й він хотів зняти куртку, то всі мали зняти куртку, аби всі виглядали однаково. Це дисципліна, колективна відподальність.
Проте все виглядає аж занадто совєтською системою. Вони виховують прототипи футболістів. Вони ростять роботів.
Ні, звісно, що навчають і футболу. Але ось візьмемо головні школи європейського футболу: іспанська, португальська та голландська. Це школи з величезним конвеєром, детальною підготовкою та системою, яка давно працює. Але коли там з’являлася остання особистість в атаці?
Не варто брати до уваги Лео Мессі. Він якраз той останній, кого можна називати генієм. Він обраний.
Не варто брати до уваги Кріштіану Роналду. Хто як не він є прикладом суперсолдата. Хто як не він був Стівом Роджерсом, а потім став Капітаном Америкою.
Андрес Ін’єста. Він останній.
Важливий показник. Всі вони старші за мене.
А хочеться захоплюватися молодими. Хочеться побачити футболіста та сказати: «Вау, як він грає». Уточнення: не «Вау, як він біжить цей Кіліан Мбаппе» та не «Вау, якого атлета Ред Булл виростив в своїй барокамері».
Централізовані академії з своєю роботою справляються. Кожен сучасний молодець гравець добре фізично готовий, він не має пуза та має потужні ноги. Вони всі вміють зупиняти м’яча, робити передачі, бити по воротах. Вони вміють рухатися, знають зони та розуміють, коли що потрібно робити. Оскільки вони виховувалися в академіях, то привчені до дисципліни та беззаперечного виконання обов’якзів.
Гравці зростають сильними, технічними, тактично грамотними та готовими виконувати всі накази.
Але хіба у будь-яких геройських історіях це не опис ворогів? Хіба це не клони імперії? Хіба не білі ходоки?
***
В одному з перекладів були слова, що Сер Алекс Фергюсон — найкращий менеджер сучасності. Ті слова сказав з особливою чіткістю, бо це так і є. Фергюсон — найкращий менеджер, якого я коли-небудь бачив. Але далеко не найкращий тренер. Тренер — це технічна професія, тоді як менеджер має бути управлінцем найвищого рангу. Він відповідає за клуб, а не за команду.
Це абсолютно різні професії.
Зараз ми живемо в еру тренерів. В еру технологій. В еру, коли задроти почали керувати світом.
Колись Рафаель Бенітес був білою вороною, а зараз усі тактичні гуру. Купа програм, купа дотичних професій, купа інформації. Колись хотіли придумати вічний двигун, а зараз всі хочуть знайти ідеальну переможну формулу.
Найближче за останні 10 років до цього підійшли Юрген Клопп та Пеп Гвардьола. Найкращі тренери десятиріччя, можливо, найкращі тренери в історії.
Але вся їх робота зводиться до роботизації. Все розписано, все має виконуватись саме так і не інакше. Можна тільки уявити, що гегенпресинг робить з людським організмом. Для цього й потрібні сучасні суперсолдати.
Як Кевін Де Бройне.
Дуже поважаю цього футболіста, але для мене він є таким прикладом: технічний, тактично грамотний, навчений та готовий виконувати усі вказівки свого тренера. Де Бройне захищав Гвардьолу навіть в першому сезоні в Ман Сіті. Можливо, він був один такий на всьому білому світі.
Але я не можу назвати його генієм, порівнюючи з футболістами минулого. Або Шаві. Вони безумовно сильні футболісти, обидва серед найкращих гравців свого покоління. Але чи були б вони такими без Гвардьоли? Бо я пам’ятаю Шаві до Гвардьоли. Він був правим півзахисником у Франка Рейкарда.
***
Коли хтось говорить, що зірки минулого б не показали себе раніше, то має розуміти, що ця фраза працює й у зворотній бік. А особливо він стосується тренерів.
Уявити Гвардьолу з його футболом в 90-х і глибше просто неможливо. Це виглядало б незграбно. Йохан Кройф був шаленим романтиком, а Гвардьола взяв його креслення, розвинув ідею до механічного процесу.
Барселона Кройфа не витримала б жодного матчу в сучасному футболі. Проте що б награли теперішні футболісти без чітких вказівок сучасного футболу?
Колись Арсен Венгер став новим віянням, а коли пішов, то з ним померла епоха романтиків. Усі сучасні топ-тренери прагматики та догматики.
В контексті гравців епоха померла з Хуаном Пабло Рікельме. Зараз просто неможливо, аби на топ-рівні з’явився такий гравець. Або Дімітар Бербатов.
Футбол змінюється. Й це не дивно.
Є правда один тренер, який, незважаючи на багато протилежних думок, в сучасний футбол вписався б ідеально — Валерій Лобановський. Він про такий футбол мріяв. Він такий футбол культивував. Він таких футболістів любив: навчених, фізично сильних, вмілих, універсальних. Але був «обмежений технологіями свого часу»(с, Говард Старк).
І зараз би він би міг тренувати не тільки Динамо.
***
Взагалі справа не в тому, що зараз краще чи гірше, ніж раніше. Справа в тому, що по-іншому.
Звичайно, роботи, техніка, комп’ютери — це класно. І, звичайно, сучасний футбол цікавий. Футбол — це спорт, адже там грає роль командна робота. Все, де немає команди — не спорт, а єдиноборства. Боротьба, бокс, навіть тенніс та шахи. Й вони абсолютно не викликають інтересу.
І ще я багато часу витратив на вивчення тактики.
Але Формула-1 була цікавішою, коли там був Хуан-Пабло Монтойя і це було змаганням не лише машин. Коли пілот на своєму драндулеті намагався кинути виклик машинам.
Все ж я з того покоління, яке щиро раділо, коли Сара Коннор розчавила нестерпного Арні.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
