Форвард своїми голами допоміг «біло-синім» стати чемпіонами України, а потім виступав із киянами у груповому турнірі Ліги чемпіонів, де динамівці на рівних протистояли грандам європейського футболу. Але потім Верпаковскіс став менше грати і його кар'єра в «Динамо» пішла на спад. Про причини, чому так сталося, і багато іншого наша розмова з Марісом.
- Ти переходив до «Динамо» в доволі молодому віці, у 24 роки, але при цьому вже із серйозним досвідом – у тебе за плечима було три чемпіонські звання та два Кубки Латвії, виграних зі «Сконто». З якими думками вирушав до Києва наприкінці 2003-го?
- Хоч у мене вже й був певний досвід, але перехід до «Динамо» став величезним стрибком у моїй кар'єрі. На той момент кияни були командою рівня групового етапу Ліги чемпіонів, де «біло-сині» виступали фактично щороку, і для мене ця команда спочатку була якимось космосом. Тому я був дуже радий і навіть певною мірою здивований, що в перший же рік мені вдалося завоювати місце в основному складі.
- Почав ти в «Динамо» досить потужно, забивши у другій частині сезону 2003/2004 п'ять м'ячів в 11-ти матчах. Швидко вдалося адаптуватися?
- На диво мені не знадобилося багато часу. Гадаю, це вдалося багато в чому завдяки тому, що «Сконто» вибудував на високому професійному рівні роботу в Латвії. У команді був прекрасний тренерський склад на чолі з Олександром Старковим, відмінна інфраструктура, свої стадіон та тренувальна база. Також багато коштів вкладав у футбол багаторічний президент Федерації футболу Латвії та «Сконто» Гунтіс Індріксонс, у якого все добре йшло в бізнесі. Без нього, напевно, наші хлопці не пробилися би в такі клуби, як київське «Динамо», московський ЦСКА, лондонський «Арсенал».
Також після переходу до «Динамо» я відчував підтримку головного тренера Олексія Михайличенка, він довіряв мені. Для новачка це було дуже важливо. На мій превеликий жаль, улітку після поразки у кваліфікації Ліги чемпіонів Михайличенка було відправлено у відставку, і для мене це стало великим ударом. Хоча Сабо спочатку продовжував ставити мене у склад, зокрема й у матчах Ліги чемпіонів, але за Олексія Олександровича я відчував набагато більше довіри. Тим паче, це було важливо для мене, оскільки я не надто вірив у свої сили.
Ось ці два фактори – хороша база підготовки та довіра тренера в новій команді – і стали запорукою того, що я відразу заграв у «Динамо» та почав давати результат.
- У тому сезоні «Динамо» стало чемпіоном України, і ти, хоч і прийшов по ходу чемпіонату, справедливо заслужив на це звання. Цей титул додав упевненості тобі?
- Без сумнівів. У принципі, той сезон загалом склався для мене доволі вдало. Почалося все з перемоги зі «Сконто» в чемпіонаті Латвії, потім завойовані золоті медалі з «Динамо» в Україні і, нарешті, участь із національною збірною у фінальній частині чемпіонату Європи. Кожен новий успіх додавав віри у свої сили.
- Ти забив єдиний м'яч у програному в Києві матчі з «Трабзонспором» у кваліфікації Ліги чемпіонів. Що взагалі сталося в тому поєдинку? Це була недостатня налаштованість на суперника або просто не пощастило?
- Наскільки я пам'ятаю, ми дуже серйозно налаштувалися на перший поєдинок. Можливо, щось не виходило, але у футболі так буває, що в певному матчі гра взагалі може не клеїтися. Та й «Трабзонспор» не зі слабких суперників, довгі роки був одним із лідерів чемпіонату Туреччини. Просто на той момент «Динамо» настільки високо підняло свою планку, що домашню поразку від «Трабзонспора» розцінили як трагедію, і Ігор Михайлович прийняв поспішне, як він потім сам визнав, рішення прибрати Михайличенка з посади головного тренера. Гадаю, і без тренерської відставки ми могли домогтися позитивного результату в матчі-відповіді в Туреччині – на той момент у колективі не було жодних розбіжностей або поганого мікроклімату.
- У перший рік виступів у «Динамо» ти чимало забивав. Напевно, не помилюся, якщо скажу, що гол у ворота «Реала» в груповому турнірі Ліги чемпіонів стоїть на особливому місці для тебе?
- Так, звісно. Досі, коли в Латвії заходить мова про мою кар'єру, згадують цей гол. Але при цьому є розчарування, що тоді не вдалося вийти з групи. Гадаю, якби ми виграли той поєдинок із «Реалом» (матч завершився внічию 2:2 – Авт.), то плей-оф уже нікуди від нас не подівся би.
- А який найбільш пам'ятний матч у футболці «Динамо»?
- Матч із «Реалом», який ми щойно обговорювали, точно буде серед ігор, які я буду згадувати: заповнений «Олімпійський», більше 83 тисяч глядачів – я за такої аудиторії раніше ніколи не грав. Також, напевно, виділив би виїзний поєдинок із «Шахтарем» цього ж року, коли ми виграли – 4:2. Я тоді забив гол та віддав гольову передачу, і, якщо не помиляюся, був визнаний найкращим гравцем матчу.
- Динамівські вболівальники визнали тебе найкращим гравцем за підсумками 2004 року – непогано, як для новачка команди. Що для тебе взагалі означало ось таке визнання від уболівальників?
- Я завжди себе недооцінював, тому щиро не розумів, чому саме мене визнали найкращим гравцем року в команді. Мені завжди здавалося, що я граю з просто неймовірними гравцями, які не менше, а то й більше заслуговують на визнання – той же Валик Белькевич, Макс Шацьких, який багато забивав. Та в принципі я весь склад можу назвати... Але, звичайно, було дуже приємно.
- Що пішло не так після того року? Чому ти став менше грати?
- Я тільки сам себе можу звинувачувати. Десь не повірив у свої сили, плюс позначилася зміна тренера. Сабо став менше мені довіряти, а після того, як я одружився взимку 2005-го, і взагалі став загубленим гравцем для нього. Він неодноразово казав про це, а я читав це все, накручував себе, від чого з'являлася невпевненість. Були моменти в іграх, коли начебто стовідсоткова можливість забивати, але в останній момент нога затремтіла – і м'яч летить повз ворота... А після сезону 2004/2005, у літнє міжсезоння, зі мною сталася неприємність – у відпустці, перебуваючи вдома в Латвії, я захворів на гнійну ангіну. Через це пропустив усю передсезонну підготовку, сидів на сильних антибіотиках, потім десь місяць займався за індивідуальною програмою, після чого вже складно було витримувати конкуренцію за місце у складі.
- Який досвід ти отримав, виступаючи в оренді в клубах Іспанії та Хорватії?
- У принципі, мені гріх скаржитися на те, як склалася моя кар'єра: усюди, де мені довелося пограти, я отримував задоволення від футболу. Напевно, можна шкодувати лише про те, що не вдалося повноцінно заграти в київському «Динамо». Але, щоразу приїжджаючи в оренду до нового клубу, мене всюди поважали, бо я представляв відому команду, яка постійно на виду й регулярно виступає на європейській арені.
- Незважаючи на те, що на тебе не розраховували, ти продовжив контракт із «Динамо»...
- Це була умова «Динамо», щоб я міг піти в оренду до іншого клубу. Ігор Суркіс віддав великі гроші за мене й розраховував, що в разі, якщо я десь «вистрілю», то можна буде хоча б повернути витрачені кошти.
- Повноцінний контракт після «Динамо» ти зміг підписати лише з «Баку» у 2011-му. Це було усвідомлення, що в 31 рік їдеш догравати, або відчував у собі сили продовжувати грати на високому рівні?
- Перед тим, як переїхати до Азербайджану, я виступав у Греції за «Ерготеліс». У мене була непогана статистика за підсумками сезону, і кілька грецьких клубів із вищої ліги пропонували мені залишитися. Але тоді настала криза по всій Європі, і мені пропонували не дуже вигідні умови. На той момент мені вже було за тридцять, необхідно було замислюватися про те, як сім'ю забезпечити, тому, отримавши хорошу (в чотири-п'ять разів кращу, ніж у Греції) у фінансовому плані пропозицію з Азербайджану, де команду прийняв Олександр Старков, я погодився переїхати до «Баку». Провів там півтора року, чесно відпрацював контракт, але від футболу задоволення я не отримував, і після завершення контракту з радістю повернувся до Греції.
- Загалом, ти задоволений тим, як склалася твоя кар'єра? Або є відчуття, що могло бути інакше?
- Звичайно, є відчуття, що могло бути краще й міг пробитися вище, оскільки були вдалі сезони, грав у фінальній частині чемпіонату Європи, у груповому турнірі Ліги чемпіонів, усюди забивав. Бачив, що можу грати на найвищому рівні, й грати успішно, але, мабуть, підвела невпевненість у своїх силах, не вистачило стабільності. З іншого боку, футболісту з Латвії зробити таку кар'єру дуже нелегко. Можу бути вдячний долі та Богу, що вдалося пограти в таких командах і з такими партнерами, які були в тому ж київському «Динамо».
Юрій Вишневський
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
