Юні друзі, запитайте у своїх батьків і дідусів – якщо вони цікавилися футболом у 80-х, у чільній п’ятірці улюблених своїх гравців назвуть, з великою долею імовірності, Олександра Заварова.
Він був розумним, тямущим гравцем – прекрасно бачив поле, володів високою культурою пасу та вмінням обігратися на коротко. А що вже в завершенні атак був спритним – то забивав стільки, що багато нинішніх центрфорвардів позаздрять.
Заваров грав у час, коли на нашій планеті сяяли Марадона, Платіні, Гулліт. І в підсумку приєднався до них у найсильнішій на той момент клубній лізі світу. А для нас, українців, він сам був гравцем із сонму елітних – недарма довгий час був найдорожчим проданим із СРСР і вітчизняних теренів футболістом. Володар Кубка кубків, неодноразовий чемпіон і володар Кубка СРСР, в іноземній частині кар’єри – ще й володар Кубка УЄФА. Це все – про нього!
Олександр Заваров народився 26 квітня 1961 року в Луганську (тоді – Ворошиловград), як писалося в радянські часи в анкетних даних, у робітничій родині. З юних літ «захворів» футболом – у складі своєї першої команди з чудовою назвою «Сатурн», двічі доходив до фіналу «Шкіряного м’яча» в УРСР, а пізніше потрапив у ворошиловградську СДЮШОР, де займався у Бориса Фомічова.
Вважався дуже перспективним: ще школярем потрапив у поле зору тодішнього головного тренера «Зорі» Йожефа Сабо, який зачислив 16-літнього Заварова в дубль. Свого «бразильця», який поєднував кмітливість із «не нашою» технікою, поступово та бережно підводили до основного складу. Після двох сезонів у дублі він дебютував 27 квітня 1979 року – наступного дня після 18-ліття (матч Вищої ліги «Динамо» Тбілісі – «Зоря»). А вже за два тижні, у третьому за ліком поєдинку, оформив дубль у Ростові-на-Дону проти місцевого СКА. Запам’ятаємо цей момент…
А вже восени в складі юнацької збірної СРСР луганець став, ні багато – ні мало, віце-чемпіоном світу (серед юнаків) 1979 року. Збірна Радянського Союзу під керівництвом Сергія Коршунова мала у своєму складі Чанова-молодшого (тоді ще «Шахтар»), Олефіренка, Тарана та Краковського («Динамо»), а також низку досить добротних у майбутньому гравців Вищої ліги СРСР, України та інших республік. Лише у фіналі ця «банда» зупинилася перед майбутнім чемпіоном – Аргентиною з Дієго Марадоною. Один із найвеличніших футболістів в історії здобув «Золотий м’яч» найкращого гравця цього турніру та один із шести голів оформив якраз у фіналі проти СРСР (3:1).
Юний віце-чемпіон мундіалю був нарозхват – пропозиції сипалися звідусіль, кликали, зокрема, московські «Торпедо» та «Спартак». Утім, уже невдовзі призовник опинився в команді, якій і забив свої перші вищолігові м’ячі – ростовському СКА. Під керівництвом Федотова-молодшого вона сенсаційно дісталася до фіналу Кубка СРСР 1981 року, обігравши з мінімальним рахунком Бєсковський «Спартак». Єдиний і переможний гол – суто луганська справа: асистував Заваров, забивав Андрєєв.
Якщо врахувати, що діаспору в СКА доповняв ще й Гамула, можемо констатувати, що це було одне з найбільш «рок-н-рольних» тріо в тодішньому радянському футболі. Веселі хлопці куражилися на полі й поза ним. Зокрема, уже восени 1981-го Заваров дебютував у єврокубках, у першому ж матчі (виїзд Кубка кубків) забивши у ворота «Анкарагюджю». За два роки на службі в Ростові Олександр провів 78 матчів, забивши 15 разів. Саме там досвідчений Герман Зонін, зваживши рухливість і невелику антропометрію Заварова, запропонував йому атакувати не з вістря, а з глибини поля – так Сашко став із форварда атакувальним півзахисником.
Відбувши повинність (а також гауптвахту за небажання продовжити службу понадстроково), Заваров повернувся в рідне місто. У «Зорі», яка на той час уже давно вилетіла в Першу лігу, забив 10 м’ячів за 1982 рік (загалом – 53 матчі, 17 голів за два заходи). Але було ясно, що молодому спортсмену потрібен фаховий виклик. Та сама змагальна мотивація, яка здатна повернути його футболу вищих досягнень.
Таким шансом для нього став перехід у київське «Динамо», яке «вело» Сашка від 1977 року. Де ніхто не гарантував місця в основі, зате точно обіцяв максимальні завдання та найвищу відповідальність. Олександр Заваров не побоявся цього кроку й уник слави «містечкових героїв», як дехто із його товаришів юності. 11 березня 1983 року в чвертьфіналі Кубка СРСР проти «Зеніту» він дебютував у складі киян, два місяці по тому забив у ворота «Дніпра», відкривши лік своїм голам за новий клуб.
Хто приходив у «Динамо» перед сезоном 1983 року? Гравець, безсумнівно талановитий і вже досить досвідчений (100-й матч у Вищій лізі він зіграв уже невдовзі, того ж сезону). Юрій Морозов, який на той час очолював київський суперклуб, невдовзі поступився місцем Лобановському, і Валерій Васильович після свого повернення взявся за огранення луганського таланта.
У Олександра спершу в «Динамо» були певні проблеми. Наприклад, в першому сезоні пройшов через ротацію в Морозова, у 1984 році через травми пропустив 50 днів. Серйозно призвичаювався до інтенсивності важких динамівських тренувань. Боровся за місце в основі на рівних правах із не менш майстерними одноклубниками-конкурентами. Але була у нього якість, яка переважала – спортивна воля та готовність працювати над собою. Він став тим Заваровим, якого всі тепер знають: «Чудово володів обведенням і дриблінгом, вміло поєднував індивідуальну гру з колективними діями, завжди був в пошуку найбільш вигідною для початку нової комбінації позиції. Відрізнявся високою стартовою швидкістю, тонким розумінням гри, оригінальними ігровими рішеннями. Незважаючи на скромні фізичні дані, сміливо діяв в єдиноборствах, добре грав головою».
У «Динамо» Олександр Заваров поповнив свою колекцію званнями чемпіона СРСР 1985 і 1986 років, володаря Кубка СРСР 1985 і 1987 років (до здобутого раніше трофею 1981 року), Кубка сезону 1986 року. У 1985-88 роках незмінно під №1 входив у списки «33 найкращих». 7 серпня 1985 року в матчі СРСР – Румунія дебютував у складі першої збірної команди Радянського Союзу. А увінчав зоряний для себе сезон перемогою в єврокубку!
Саме гол Заварова, який, при своєму не найвищому зрості, випередив захисників і забив головою, поклав початок розгромній перемозі над «Атлетико» в травневому фіналі Кубка Кубків 1986 року. Ліонський стадіон «Жерлан» аплодував команді, яка, сама того не знаючи, прибула у Францію з радіоактивного пекла. Почесну чашу зустрічали в Москві нечисленні чинуші, а в Києві та Україні загалом було народне свято. Перемогли в єврокубку – переможемо й «не мирний» атом! Заваров, на рівні з одноклубниками Бєлановим і Блохіним, забив у тому розіграші по 5 м’ячів.
Влітку Олександр вже був у Мексиці, де в складі збірної СРСР брав участь у чемпіонаті світу й забив у ворота Канадців, відкривши лік своїм голам на міжнародному рівні збірних. Нема нічого дивного, що Саша ввійшов у десятку найкращих футболістів континенту за опитуванням France Football (пізніше повторить це досягнення). Виграв той приз – «Золотий м’яч» – одноклубник Ігор Бєланов. Заварова визнали найкращим у СРСР у 1986 році. А через два роки Заваров став віце-чемпіоном Європи 1988 року. «Заводій, неодмінний учасник усіх виникаючих на поле коаліцій, хитрющо до неможливості, кращий дріблер в нашому футболі - він привніс у гру київського «Динамо» нові штрихи, що збагатили, безумовно, команду. Дивовижне поєднання можливостей індивідуальної гри з колективними діями, яким Заваров підпорядковується повністю», – такі слова, які Валерій Лобановський сказав про Олександра, треба було справді заробити.
Коли привідкрилася «залізна завіса», а кріпакам-футболістам у СРСР дозволили хоч трохи визначати свою долю, цілими вереницями вони розійшлися іншими клубами. Кажуть, «Ювентус» задумував створити «радянську трійку» на противагу «голландській трійці» «Мілану» – за легендою, п’ємонтці претендували на Михайличенка-Заварова-Протасова, а головним тренером туринського суперклубу його амбітне керівництво бачило Валерія Лобановського.
Не всі мрії збуваються, тож такого вражаючого варіанту «Ювентус» досягнути не зміг. Але бажання всесильного Аньєллі було виконане в тому сенсі, що його переговорники зуміли привезти із Радянського Союзу гравця, в якому той бачив заміну – ні багато, ні мало – Мішелю Платіні. Це був Заваров. Щоб придбати його, туринці готові були витримати конкуренцію «Барселони» (яка, за словами Олександра, також ним цікавилася) та відкрити в СРСР лінію з виробництва легковиків. Пропонували дуже серйозні гроші та всілякі блага.
І за підсумками тривалих трьохсторонніх переговорів Заваров був проданий із «Динамо» в «Ювентус» за 5 мільйонів доларів (дуже пристойна на той час сума), із яких менше половини отримував, власне, київський клуб, зате концерн Fiat і «Ювентус» гарантували динамівцям надання автобуса, службових легковиків, проведення зборів у Італії, а також набір інших послуг від розробки комерційної айдентики до повного забезпечення проживання та обслуговування радянського легіонера в Турині. Як писалося в тодішній пресі, Заваров поселився в маєтку, де до нього проживав валлієць Ян Раш, а після нього поселився Роберто Баджо. От тільки місцева преса дорікала іноземцю за скутість, незнання італійської, непублічність. Навряд чи при цьому враховувалося, що більшість заробітку легіонера забирала радянська батьківщина, а над адаптацією легіонера спеціально не працювали…
Заміняти найвеличнішого європейського футболіста декади – тяжке випробування та непроста ноша. Не можна сказати, що Заваров провалив свій шанс у «Ювентусі» – у жодному разі. За два сезони в 77 матчах Саша відзначився 13 голами. Завоював Кубок УЄФА (першим із українців) та Кубок Італії 1990 року. Але, ясна річ, і він, і його клуб, який, як і «Динамо», звик тільки до перших місць, не мали права бути вдоволеними. У Серії «А» - найвеличнішому національному чемпіонаті світу 80-х (і не тільки) – Заваров не загубився, хоча, за дорученням легендарного Діно Дзоффа, доводилося грати й ліворуч і півзахисті. Але й не підкорив цей чемпіонат, двічі опинившись із туринцями четвертим, поза призовою трійкою.
Мішель Платіні, який у футболі бачив багато і розумів більше за сторонніх спостерігачів, проникся до свого змінника симпатією. І порадив його у свій рідний клуб, де головним тренером був Еме Жаке (у 1998 році він приведе Францію до першого титулу чемпіонів світу). Саме там, у «Нансі», Заваров провів досить плідний пізній відрізок своєї кар’єри. Хоча скромний клуб зірок з неба не хапав, а пізніше взагалі вилетів із французької Ліги 1, Саша впродовж п’яти сезонів у 142 матчах забив 25 м’ячів.
Саме там, у Франції, Заваров розпочав і тренерську роботу. Працював із молоддю в «Нансі», у 1995-99 роках був граючим тренером скромного «Сен-Дізьє», у 2000-03 роках – «Тамбля». Новий виклик чекав на Олександра Анатолійовича, коли земляки Бєланов і Перепаденко запросили його на пост головного тренера швейцарського клубу «Віль». Попри серйозні труднощі, пов’язані з управлінською кризою у швейцарському клубі, Заваров створив боєздатний колектив, який у підсумку став володарем Кубка країни. Там і в ФК «Москва» отримав і управлінський досвід.
Як головний тренер, очолював казахстанський «Женіс» і українські «Металіст» та «Арсенал». Входив у тренерські штаби збірної України та «Динамо», а зараз працює в клубі, який став рідним, у селекційному відділі. Ми пам’ятаємо Заварова як блискучого півзахисника, учасника двох чемпіонатів світу, віце-чемпіона Європи та світу серед юнаків, учасника матчів збірної світу в Великобританії та Франції – на честь Мішеля Платіні. А сьогодні хочемо побажати Олександру Анатолійовичу ще багато років працювати на благо рідному клубу, де обов’язково мають з’явитися нові «Заварови»!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
