Наступного дня після вибуху на Чорнобильській АЕС, співмірного за обсягом радіації із трьома сотнями бомб, скинутих на Хіросіму, у Києві був великий футбол. «Динамо» приймало «Спартак», а на трибунах зібралося понад 80 тисяч безтурботних людей. Вони НІЧОГО не знали. Такою була правда життя у соціалістичному таборі народів: незручна інформація ЗАВЖДИ замовчувалася. Проте цього разу «верхи» поставили під загрозу життя і здоров'я не тільки простого люду, але й загальнодержавних кумирів.
А другого травня команда Лобановського на ліонському «Жерлані» в ефектному стилі обіграла мадридський «Атлетіко» і здобула Кубок кубків. «В одній із французьких газет написали, що «Динамо» виграло Кубок кубків завдяки Чорнобилю. Мовляв, ми наковталися радіації і стали бігати, як заведені», – посміхався потім Олег Блохін. Усвідомлення страхітливих масштабів лиха до футболістів прийшло вже після фіналу…
У цьому матеріалі – спогади учасників і свідків двох особливих матчів, зібрані із інтерв’ю різних років на ресурсах «Футбол 24», «UA-футбол», «Спорт-Экспресс» і «Советский спорт».
Андрій Баль, захисник «Динамо»:
Вночі вибухнув Чорнобиль, а наступного дня ми зустрічалися із «Спартаком». Втім, до гри з нашим найпринциповішим суперником по чемпіонату СРСР ми практично нічого не знали про трагедію. Не знали про це і прості люди. На матчі був майже аншлаг, а тоді «Олімпійський» вміщував 100 тисяч глядачів. Те, що в Чорнобилі сталася катастрофа, ми почали розуміти через кілька днів, після прибуття в Париж, звідки повинні були їхати в Ліон на фінал Кубка володарів кубків з мадридським «Атлетіко».
Олександр Бубнов, захисник «Спартака»:
Дещо незвичайне все-таки було. Це коли зараз заднім числом аналізуєш. Зазвичай у Києві «Спартак» зупинявся в готелі «Москва». Як правило, я дуже добре спав, хоча ліжка в готелях всюди були незручні, маленькі. Я возив із собою плоскогубці і відгвинчував задню спинку, щоб можна було випрямити ноги. Перед таким матчем, як в Києві, важливо добре виспатися. Головний матч сезону – як тест для Бєскова, тому що в Союзі не було сильнішого суперника. У 1986-му нас чомусь поселили в інший готель. Пам'ятаю, там були хороші ліжка, проте я дуже погано спав. Можливо, через радіацію. Вранці – млявий стан. Та й на стадіоні, здається, ми були досить млявими. Київ переміг – 2:1. Повозили нас.
Що ще було незвичайного? Дуже сильний вітер. Ніколи такого не було на стадіоні в Києві. Але нам пощастило – він дув не від Чорнобиля. А вночі, можливо, була інша радіаційна ситуація.
Віктор Браницький, журналіст:
День 27 квітня 1986 року пам'ятаю, наче це було вчора, – яскраве сонце, ані хмаринки, літнє тепло. А ще улюблена афіша киян: «Динамо» – «Спартак». Ідеально! Не думаю, що хоча б одна людина, що прямувала на стадіон, задумалася про те, який радіаційний фон у місті. Люди посміхалися один одному, раділи погоді.
На матч я отримав завдання від «Молодої гвардії» написати невеликий звіт. У руках ручка, блокнот. Сиджу, задумавшись. Перед початком гри підходить наш фотокореспондент і стривожено так запитує: «Ти в курсі? Людей із Чорнобиля вивозять, там аварія». А яка аварія, в чому небезпека – ніхто не розумів. Це була перша чутка, яка грунтувалася на тому, що відбувалося на околицях Києва. Туди прибували сотні автобусів з Чорнобиля і Прип'яті. Людей висаджували, і далі вони йшли пішки, дорогою плутано розповідаючи про подію. Ніяких повідомлень в пресі або на телебаченні до того моменту не надходило. І не могло надійти. На те була потрібна санкція згори. Цензура не пропускала негативну інформацію.
Пізніше доводилося чути, що високопоставлені офіцери, які спілкувалися з гравцями «Динамо», ще перед матчем розповіли про великі неприємності. Але також без подробиць. З матчу всі розходилися, наче нічого не сталося. Та й моя замітка вийшла рядовою.
Вадим Євтушенко, форвард «Динамо»:
Виграли той матч 2:1, додому нас не відпустили, а відразу на автобусі повезли на базу. Лише на шляху на базу краєм вуха почули, Васильович розповідає комусь із тренерів, мовляв, щось трапилося в Чорнобилі. Наступного дня ми вилетіли до Москви і готувалися до матчу з «Атлетіко» на базі московського «Динамо». Нас вивезли з Києва і відгородили від інформації.
Володимир Безсонов, захисник «Динамо»:
Аварія сталася наприкінці квітня. Дізнався про неї в автобусі після матчу зі «Спартаком». Лобановський Пузачу розповідав: «На Чорнобильській станції вибухнув реактор. Нічого страшного. Пожежу загасили, двоє людей загинули». Ніхто й подумати не міг, наскільки все там серйозно. Подробиці дізналися через пару днів у Франції, куди прибули на фінал Кубка кубків. Там по всіх каналах крутили репортажі про Чорнобиль. А від нас сахалися, як від прокажених: «Та ви опромінені!»
Олександр Бубнов:
Знаю, що Лобановський дізнався про Чорнобиль раніше від усіх – одразу після матчу, тому що був близький до Щербицького з ЦК. Згори йому повідомили, але сказали, що немає нічого страшного. Більше того, заспокоїли, що невелика доза радіації навіть корисна для організму. Кияни тоді почали пити червоне вино – вимивали з організму радіацію. Але для них вино – це так, розминка, вони звикли до міцніших напоїв. Вимивали, словом, із задоволенням. Лобан на це заплющував очі.
Але, можливо, якраз на ньому-то Чорнобиль і відбився. Потім додав собі в Кувейті – там також радіація, сонце. Коли я побачив його в середині 1990-х – не впізнав. Позначився Чорнобиль і на нашому спартаківському водієві. Хороший хлопець, його всі любили. Після аварії туди в масовому порядку стали посилати водіїв. Бєсков не зміг його відстояти. А коли хлопець повернувся, ми точно знали – схопив велику дозу. Він помер уже...
Віктор Браницький:
27-го числа радіація ще не поглинула Київ. Звичайно, ми отримали свою дозу, але вона не становила небезпеки для життя. Здається, вже наступного дня після оголошення по телебаченні («сталася аварія, евакуація тимчасова, ситуація під контролем») населення занепокоїлося. У багатьох почалася «радіофобія». Батьки кинулися евакуювати дітей. Багато хто намагався сидіти вдома, пити якомога більше йоду і марлю на кватирках постійно змочувати. А на вулиці вийшла спецтехніка – мостові з ранку до вечора вимивали з особливою ретельністю.
Чоловіки залишалися в Києві. Чимало з них вважали, що надійний засіб проти радіації – алкоголь. І почалося – розхапали горілку, каберне. Кожен дезактивувався в міру своїх уявлень про боротьбу з радіацією. Одного дня я зустрів Йожефа Сабо – нашого відомого футболіста і тренера. Він сказав: «Чорнобиль – це дуже серйозно, боротьба з реактором триває».
Юрій Васильков, лікар московського «Локомотива»:
У 1986 році я ще не працював у «Спартаку» – тільки переходив з «Локомотива» (він був тоді в Першій лізі). Пам'ятаю, на початку травня ми поїхали на матч до Смоленська. Коли поверталися назад, на трасі Мінськ – Москва були кордони, нас зупинили і лічильниками Гейгера (були такі потужні) перевіряли колеса і автобус. Виявився чистим. А той матч видався важким. Ми виграли – 1:0, але у футболістів була дрімота, сонливість. І я це помітив, і тренер Юрій Палич Сьомін. Але з Чорнобилем це не пов'язували. І тільки потім, заднім розумом... Адже спершу говорили не про вибух, а про якусь аварію. Та хіба мало аварій! На базі в Баковці з Паличем сиділи, коли по радіо повідомили. І тільки через місяць почали писати, наскільки це серйозно. Але щоб через це матчі переносити в тій же Білорусі... Та ви що!
Вадим Євтушенко:
Коли прилетіли до Франції, розуміння того, що відбулося в Чорнобилі, не мали. Лише прилетівши в Париж, побачили на моніторах в аеропорту, що показують Україну – вибухи і руїни. Не відео, а фотознімки. Журналісти почали засипати нас запитаннями, а ми відповідей не мали. Розпитати нічого не могли, адже мобільних телефонів тоді ще не було.
Анатолій Дем'яненко, капітан «Динамо»:
Нас тоді у Франції мало не з дозиметрами в аеропорту зустрічали. У СРСР про аварію спочатку нічого не говорили. А на Заході волали в повний голос: «Європа у небезпеці!». І ми тільки там, подивившись сюжети по ТБ, зрозуміли масштаби того, що сталося. Але ж у нас у всіх в Києві залишилися сім'ї, діти. Уявіть наш стан. Лобановський на установці перед грою попросив:
«Хлопці, у нас така трагедія, тому ми просто зобов'язані виграти, щоб у такий час дати нашим людям привід для радості».
Валентин Щербачов, коментатор фіналу «Динамо» – «Атлетіко»:
Лобановський намагався відгородити всіх від цього. Я, коли після прильоту переглянув газети, кажу: «Васильовичу, дивіться, що відбувається! Серйозна штука». А до нас вже біжать люди з мікрофонами і дозиметрами в аеропорту Шарль де Голль. А ми повинні відразу ж на тренування їхати в Парижі і переїжджати в інший аеропорт, Орлі, щоб летіти в Ліон. Лобановський відмахнувся: «А що там таке? Ну пожежа, та й пожежа... Що я можу сказати цим (гравцям – прим. авт.)?» Я вибачився, і ми поїхали на стадіон.
Мені він доручив розминати Блохіна, тому що йому не можна було тренуватися з усіма, ще задня поверхня трохи надірвана була. І ми з Олегом, отже, намотуємо по стадіону кола, а решта вправляються з м’ячем. І – дівчатка на каблуках (медійники розуміли, що футболісти, молоді хлопці – дівчатам не відмовлять) з радійними диктофончиками: «Олег, Олег!» Може, якісь уривчасті фрази і записали, але по суті ніхто нічого не говорив. Зате в Ліоні нам взагалі виставили команду топ-моделей з мікрофонами. Вони запитували, а мужики міряли нас дозиметрами.
Валерій Яремченко, головний тренер збірної Сирії:
З футболістами я розмовляв по-арабськи, тому порозуміння між нами було прекрасне – вони мені усе розповідали. Їхали ми якось з Алеппо і хлопці мені кажуть: «Там у вас вибухнула бомба». А це сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Я три дні ходив у посольство, де транслювалося радянське телебачення. «Що там вибухнуло?» А з мене сміються: «Вже увесь світ знає, що вибухнув Чорнобиль, і тільки ви не в курсі».
Валентин Щербачов:
У мене характер авантюрний, але я чітко розумів: як тільки я скажу – редактура вирубає звук. І замінити мене було кому: сидить людина в Москві на випадок того, якщо будуть проблеми зі звуком, то він відразу веде під «картинку». Цього не можна було допустити, я хотів, щоб всі у нас, особливо в Україні, знали, яка біда трапилася. Нам відразу після прильоту до Франції принесли газети, я подивився карти. Ці плями радіаційні в Україні, в Білорусії. Але у нас – особливо Київ, Житомирська та Чернігівська області – все Полісся, це все було в плямах.
Оскільки не можна було зателефонувати – зв'язок Радянський Союз обірвав в односторонньому порядку – я і почав репортаж з цього. Так, я чув у навушниках, як у Москві, після паузи сказали: «Ти що твориш?» Очевидно там гарячково вирішували: відключати чи ні, але склади команд не встигли почути, можливо. Це все-таки був пізній репортаж і мій колега, напевно, не був у курсі всього. Напевно, вирішили: «Проговорив, а вранці ми в повторі виріжемо». Так у підсумку і зробили: у повторі моїх слів не було. Але в прямому ефірі я сказав про цю велику біду. Підвів це до того, що, звичайно, хлопці сьогодні повинні підняти всім настрій, це корисно для здоров'я нації.
Олег Блохін, форвард «Динамо»:
У матчі зі «Спартаком» я не брав участі – отримав невелику травму, елементарно не встиг відновитися до гри. Зате вже у фіналі Кубка кубків вийшов на поле і забив гол. Пам'ятаю, в одній з французьких газет написали, що «Динамо» виграло Кубок кубків завдяки Чорнобилю. Мовляв, ми наковталися радіації і стали бігати, як заведені. Вся футбольна Європа гула з цього приводу.
У Києві чутки про трагедію в Чорнобилі поповзли вже на наступний день після аварії. Спочатку я не вірив – думав, «качка». Сім'я залишалася в Києві. Після повернення з Франції переговорив із генералом КДБ, який жив у моєму домі. Він сказав, що в Чорнобилі справа серйозна. Я одразу відправив сім'ю в Миргород, до родичів дружини.
Пам'ятаю, як активно заливали газони не тільки на базі в Кончі-Заспі – виводили радіацію. У Києві щосили поливали водою Хрещатик і Печерськ. Багато хто пив червоне вино. Ми, щоправда, сиділи на зборах і не мали такої можливості.
Доньці тоді було три роки. Я десь дістав дозиметр і після прогулянки підносив його до Іриної одежі – він тріщав. Якийсь час доньку взагалі не виводили на вулицю.
Андрій Баль:
Дружина тоді чекала на дитину. Я вирішив про всяк випадок відправити її подалі від столиці України. Коли повернулися після гри, я домовився із кумом, нападником тбіліського «Динамо» Ревазом Челебадзе, і відправив дружину до нього на дачу в Кобулеті. Також Реваз гостинно прихистив сім'ї Безсонова, Журавльова та Каплуна. У Києві не було паніки – народ ще довгий час по суті нічого не знав про аварію. Не скасували навіть Велогонку світу, яка пройшла на травневі свята. Правду про Чорнобиль ми дізналися набагато пізніше.
Вадим Євтушенко:
Коли поверталися до Києва, ще не знали, що за нашої відсутності сім’ї, як могли, евакуювалися. Точніше, в Україну поверталася лише частина складу, адже більшість гравців на чолі з Лобановським залишилися в Москві, приєднавшись до збірної, котра готувалася до чемпіонату світу. Коли приїхали до Києва, зустрічало нас багато людей. Вони несли нас від поїзда до автобуса на руках. Але загальна картина нажахала: в місті залишилися одні чоловіки. Жінок і дітей не видно взагалі.
Віктор Браницький:
2 травня київські динамівці виграли Кубок кубків. Зустріч переможців на залізничному вокзалі в чомусь здавалася абсурдною. Уявіть: з сусідніх колій відходять наповнені дітьми поїзди, відчуття – як при евакуації, а потяг, який прибуває з делегацією «Динамо», зустрічають зі святковим розмахом, як героїв: оркестр, квіти... Я теж був на цій зустрічі і читав в очах хлопців подив. Вони-то з Франції приїхали, знали всю правду з тамтешніх газет.
Олег Кузнєцов, захисник «Динамо»:
Нам надали кілька вихідних. Ми з дружиною вирушили до Одеси – в гості до Ігоря Бєланова. Там уже пішли чутки, що Чорнобиль – це дуже серйозно. Мовляв, період розпаду радіоактивних елементів може скласти 30 років. Начебто у Блохіна були свої джерела, адже він підтримував стосунки з сильними світу цього. А на базі в Кончі-Заспі з'явилися допотопні військові дозиметри. Люди ходили і перевіряли, чи є радіація на базі.
Був трохи підкорегований тренувальний процес. Наприклад, передматчеву зарядку ми зазвичай робили в лісі, а після Чорнобиля стали проводити на полі. Фахівці сказали, що хвойні дерева біля нашої бази можуть вбирати в себе радіацію. Також пам'ятаю, що в Києві після трагедії моментально зникло червоне вино – лікарі рекомендували пити для виведення радіації.
Володимир Безсонов:
Не пам'ятаю точно, у який день, але десь в середині травня того ж 86-го Лобановський послав мене з Балтача виступити перед ліквідаторами.
Куди послав?
Туди, до Чорнобиля. Розповісти про перемогу в Кубку кубків, підтримати моральний дух людей, усунути наслідки аварії. Але я не сказав би, що нам там сильно були раді. Ліквідатори прийшли на зустріч напівсонні і дико втомлені. Коли поверталися звідти, нас попередили, що увесь одяг доведеться викинути. Вже на своєму поверсі перед дверима зняв із себе все, викинув у сміттєпровід і додому зайшов голий.
Дружина, напевно, обімліла?
Не без цього...
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
