Мунтян – ціла епоха в історії київського Динамо. Він належав до когорти геніальних чарівників м’яча, віртуозів, гра яких, немов магніт, притягувала вболівальників на стадіон. «Муня», як лагідно прозвали Володимира Федоровича фани, був одним із найтехнічніших півзахисників у Союзі 60-70-х років, володів добре поставленим ударом і вмів вчасно віддати результативний пас.
Мало хто знає, що футболістом Мунтян міг і не стати. Батько свого часу записав його в гурток бальних танців. Та впертість сина і його любов до футболу взяли гору. Батько змирився, а київське Динамо отримало гравця, який усю свою ігрову кар’єру присвятив улюбленому клубові.
«У Динамо я потрапив 16-річним хлопчаком, – пригадував Володимир Мунтян. – Матеріальна база, якою тоді володів клуб, здалася мені найкращою на весь Радянський Союз. Звісно, це було не так. Але після дворового футболу складалося враження, що я в казці. Хто ж із юнаків не мріяв грати у біло-блакитній футболці Динамо?»
«Довгі роки через це рішення стискалося серце»
Першим наставником Мунтяна у Динамо був легендарний Віктор Маслов. Їхня спільна робота розпочалася у 1965-му, а вже через рік кияни здобули золото чемпіонату СРСР. Більше того, гегемонія «динамівців» тривала аж до 1969 року, коли їх потіснив на другу сходинку московський Спартак.
«Я вдячний Господу, що зустрів у житті таку людину, як Маслов, – зізнався мені Володимир Федорович у лютому 2008-го, коли ми зідзвонилися для інтерв’ю. – Він був не просто тренер, а ще й хороший учитель. Крім футбольної науки, навчав нас життєвої мудрості. Ми, молоді футболісти, лагідно називали його «дідом», хоча насправді він був усім нам за батька. У футбольну теорію Маслов ніколи не вдавався, довіряв лише досвіду, набутому на практиці».
Кар’єра молодого хавбека стрімко спиналася вгору, його помітили у тренерському штабі збірної і, починаючи із 1968-го, він впевнено закріпився в основному складі. Невдовзі Союз пробився на Кубок світу-1970, який приймала Мексика. Там Мунтян і Ко впевнено виграли свою групу, розписавши нічию із господарями (0:0) і здобувши дві впевнені перемоги над Бельгією (4:1) та Сальвадором (2:0). Але вже у чвертьфіналі довелося спасувати перед Уругваєм у матчі зі скандальним голом Еспарраго (0:1). На батьківщині це розцінили, як повний провал.
«На Мундіалі-1966, який приймала Англія, наша збірна потрапила у четвірку найкращих. Тож перед поїздкою до Мексики ми мали завдання виступити не гірше, – пригадує Володимир Федорович. – Якщо проаналізувати усі виступи збірної СРСР на чемпіонатах світу, можна дійти висновку, що вони суперуспішними не були ніколи. І проблема тут не в упередженості арбітрів чи недооцінці суперника. Просто тренерській команді не завжди вдавалося вивести футболістів на пік форми тоді, коли це було найбільше потрібно. Якась зі сходинок підготовки збірної провалювалась».
Інша справа – клубний футбол. Виграш Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року – найвище досягнення у кар’єрі «Муні». «Справді, таке не забувається, – підтверджує мої здогадки легендарний «динамівець». – 1975 рік став зоряним не тільки для мене, а для всіх моїх партнерів. Завжди пам’ятатиму ту неповторну атмосферу, яка панувала у Києві перед суперкубковим матчем-відповіддю з Баварією. Вболівальницький ажіотаж був просто неймовірний!»
Щастя тривало недовго. Вже через рік Мунтян зіграв свій останній матч за збірну, а у 1977-му покинув Динамо, фактично завершивши ігрову кар’єру. Йому йшов лише 32-й рік… Була образа і на Лобановського, і на традиції совітського футболу загалом.
«Звісно, можна було ще побігати, – гірко усміхнувся мені Володимир Федорович під час інтерв’ю. – Але в радянському футболі панував стереотип: що гравець, якому стукнуло 30, вже ветеран. Змінити динамівську футболку на якусь іншу я не захотів, а тому припинив виступи. Довгі роки через це рішення стискалося серце. Погляньте на Мальдіні, Костакурту, Зеєдорфа! Гравцям на носі сороківка, а вони ще виступають на найвищому рівні. Таких прикладів було чимало і в 70-х роках, але ми про них не знали, бо жили за «залізною завісою».
«Тоді у вас із Лобановським стався конфлікт», – намагаюся докопатись до причини. «Збірна невдало виступила на Олімпіаді в Монреалі, у колективі назрівали бунтарські настрої, – пригадує Мунтян загальне невдоволення бронзою олімпійської команди, яку очолював Лобановський. – Винуватцем бунту назвали мене, хоча я взагалі до Канади не літав. А згодом заборонили тренувати динамівський дубль. Отож я зірвався і покинув команду».
«Нині дивлюся на цю історію під іншим кутом, – додає «Муня». – Лобановський, як тренер, вчинив правильно, а я, як гравець, погарячкував. І згодом це не завадило нам з Валерієм Васильовичем стати хорошими друзями».
«Сидять на пальмах темношкірі хлопці»
Тренерська кар’єра Володимира Мунтяна стартувала карколомно. У середині 80-х він опинився на берегах Індійського океану, очоливши клуб із Мадагаскару. Це були часи, коли футболістів із СРСР відпускали неохоче, зате молодим тренерам давали «зелене світло» для роботи у «дружніх республіках». Валерій Яремченко прийняв збірну Сирії, Непомнящий і Броварський – збірну Камеруну, а Мунтян десантувався в Антананаріву.
«Потренувавши якийсь час київський СКА, я вирушив у відрядження на цей мальовничий острів. Там прийняв армійську команду Косфаба, з якою пропрацював три роки, – Федорович поринає у спогади. – Під моїм керівництвом цей клуб вперше у своїй історії здобув золоті нагороди національної першості.
Перший рік було дуже важко, адже з гравцями спілкувався через перекладача. Згодом опанував французьку, стало трохи легше. Робота на Мадагаскарі стала справжнім випробуванням. Це наче плавання у морі, де всюди чигають підступні рифи. Та нічого, вижив. І здобув неоціненний досвід, який мені згодом допоміг у роботі зі збірною Гвінеї».
Перш ніж повернутися в Африку, Мунтян упродовж двох років (1992-94) очолював молодіжну збірну України. Саме через його руки пройшли майбутні зірки Динамо і національної команди – Шовковський, Шевченко, Косовський та багато інших. «Я вже тоді помітив, які це талановиті футболісти, – запевняє тренер. – Ні на мить не сумнівався, що вони стануть дуже відомими в Україні і далеко за її межами. На жаль, нинішня «молодіжка» не може похвалитися такою плеядою вундеркіндів». Навряд чи слова, сказані 12 років тому, втратили актуальність.
Якою ж була оцінка африканських гравців? «У багатьох складається враження, що в Африці нічого, окрім пальм, немає. Мовляв, сидять на тих пальмах темношкірі хлопці, яких тренери струшують звідти, наче кокоси. Котрий із них дозрів, той і може грати у футбол, – сміється Мунтян. – Насправді все значно цивілізованіше. Африканські гравці дуже технічні і витривалі. А ось із дисципліною вони не дружать».
Працюючи на Чорному континенті, український тренер сповна відчув на собі вплив легендарних шаманів. Чимало тутешніх команд вдаються до послуг чаклунів, аби якимось чином послабити силу опонентів. «Кожна африканська команда має свого шамана, – переконує Мунтян. – І мають рацію ті, що їх остерігаються. Я на власному гіркому досвіді переконався, що їхня сила просто величезна. Напевно, один із них навів на мене якесь закляття. Моє самопочуття різко погіршилося. Відмовляли ноги, я не міг ходити. Так тривало близько трьох місяців, аж поки одна хороша людина зцілила мене. Досі з острахом згадую ту пригоду».
Купюра з підписом Пеле
Після Африки тренер попрацював у багатьох вітчизняних клубах – Черкаси, Таврія, Ворскла, Кривбас, Оболонь. На момент нашої розмови, у 2008-му, був виконувачем обов’язків молодіжної збірної України. Згодом входив до тренерського штабу першої команди Динамо і керував «дублем».
Окрім футболу, Мунтян закоханий у театр і книги: «У молодості «ковтав» їх одну за другою. Улюблений літературний твір – «Три товариші» Ремарка. Колекціоную і перечитую книжки серії «Жизнь замечательных людей». Ходили легенди і про багатющу колекцію футбольних трофеїв у будинку Володимира Федоровича.
«Бережу м’яч, яким ми грали з Баварією у матчі-відіповіді Суперкубка УЄФА, – зізнався Мунтян автору цих рядків. – На ньому – автографи німецьких футболістів. Мав ще футболку легендарного британця Боббі Мура, але її вкрали з моєї квартири. Знаю, що ходять чутки, начебто Андрій Біба подарував мені купюру з підписом самого Пеле. Насправді ніхто мені нічого не дарував, хоча було б непогано!».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
