Про той матч згадує його учасник Володимир Безсонов:
- Запам'яталося, що ми в 1986-му році грали дуже легко, тому що в нас була збалансована команда. Ми були підготовлені, напевно, навіть не на 100, а на 200%, всі віддавалися до кінця. Тому й у чемпіонаті, й у Кубку, й у Кубку Кубків у нас була колосальна впевненість у власних силах. На той момент просто не існувало команди, яка могла би нас обіграти. Коли я лише прийшов до «Динамо», й у 1977-му році став чемпіоном у складі команди, мені не вірилося, що я граю разом із такими видатними футболістами, яких ще нещодавно бачив лише по телевізору, які нещодавно виграли Суперкубок Європи та стали володарями Кубка Кубків. Це додавало мені неймовірної впевненості. Виходячи на футбольне поле, я вже бачив себе переможцем, і оскільки я дуже хотів виграти, тож ніхто не міг у мене цього відібрати. Те ж саме стосувалося й усієї команди. Тож, дійсно, перемога на європейській арені в 1986-му дісталася нам, я б сказав, легко і невимушено - настільки сильно виступало «Динамо» у ті роки.
- Чим вам запам’ятався фінальний матч Кубка Кубків із мадридським «Атлетико»?
- Особисто у мене він асоціюється з подіями, які відбувалися в ці ж самі дні в Чорнобилі. Парадокс в тому, що усвідомили ми масштаб біди, вже перебуваючи у Франції. У Києві ще ніхто нічого толком не знав - тільки чутки різні ходили. Ми не мали достатньої інформації, нам максимально обмежували доступ до неї. Про аварію дізналися після матчу зі «Спартаком», але всю серйозність ніхто не розумів. Лобановський сказав, що на станції була пожежа, але, мовляв, уже нічого страшного - усе загасили. Відповідно, не розуміли усю серйозність ситуації. Перед відльотом до Франції перебували весь час у Москві, на базі місцевого «Динамо». І були ошелешені, коли прилетіли туди, а нас дивляться круглими, переляканими очима. Бо у Франції про Чорнобиль трубили усі канали. Від нас же шарахалися! Говорили, що ми усі заражені, мовляв, у вас Чорнобиль вибухнув, а ви сюди приїхали, опромінені. До нас було багато питань, а нам забороняли щось говорити, хоча ми і самі нічого не знали.
- Чи переживали за рідних, які залишилися вдома у Києві?
- Телефонувати почав уже після матчу. Усі хвилювалися в першу чергу про дітей. Якомога швидше їх потрібно було відвезти подалі від Києва. Сина і доньку разом з дружиною спочатку на деякий час відправив до моїх батьків у Харків, а потім - на літо – до свого доброго друга, нападника тбіліського «Динамо» Ревазом Челебадзе, у якого будинок в Кобулеті. Він сам запропонував - сказав, що у його будинку біля моря місця вистачить усім рідним.
- Чи можете поділитися цікавими подробицями матчу?
- Запам’яталися тактичні аспекти. Я починав матч на позиції правого захисника, проте вже у першому таймі Сергій Балтача порвав ахілл, і я змушений був зміститися в центр. Андрій Баль, який вийшов на заміну, перейшов на мій фланг. З Кузнєцовим ми продовжували контролювати усі атакуючі пориви іспанців, і картина гри не змінилася. Завдання, поставлені тренерами перед командою, виконувалися максимально точно. Ми забили тричі, а ось небезпечних епізодів біля наших воріт зараз, хоч убийте, не пригадаю.
- Як вас зустріли в аеропорту, коли повернулися додому?
- У нас був «теплий» прийом. Мало того, що на стадіоні наших уболівальників не було, так ще й у московському аеропорту на нас ніхто не чекав. Ні уболівальники, ні керівництво, ні чиновники з федерації... Приїхали дві людини - масажист і лікар зі збірної СРСР, які супроводили пів команди динамівців, в тому числі мене, на базу до Новогорська, де національна команда готувалася до чергового контрольного поєдинку з Фінляндією. Звісно, очікували іншого прийому, адже ця перемога була не лише для клубу, а і для всієї країни. А складалося таке враження, що вона була нікому не потрібна, тим більше, що я бачив, який прийом влаштували на вокзалі решті динамівців, які повернулися до Києва. Різниця була колосальною, але я ставлюся до цього нормально.
- Чи часто згадуєте перемогу у тому фінальному матчі зараз?
- Вона не забувається. Такі перемоги бувають лише раз у житті або ж їх зовсім може не бути. Успіх у тому матчі був особливо важливим, враховуючи Чорнобильську катастрофу, яка сталася напередодні. Ця перемога була нам потрібна не лише, як спортивне досягнення, а й щоб відволікти людей від лиха. З того фіналу у мене залишилася золота медаль володаря Кубка Кубків.
- Розкажіть про зустріч із чорнобильцями після того, як ви повернулися до Києва.
- Ми поїхали до ліквідаторів удвох із Сергієм Балтачою, вони жили на кораблі на річці Прип'ять. Звичайно, нас попереджали про небезпеку, але ми там і обідали, і спілкувалися з людьми, розповідали про перемогу в Ліоні. Це правда, що вони нам сказали після повернення до Києва спалити весь одяг. Словом, додому я зайшов оголений.
- Чому «Динамо» не змогло обіграти «Стяуа» в матчі за Суперкубок 1986-го року?
- Протягом усієї своєї кар'єри в «Динамо» команда не програла жодного фінального матчу, в яких я брав участь. На жаль, у Монако зі «Стяуа» я не грав (посміхається). Якщо серйозно, це була весна, ми повернулися після зборів, ігрової практики, як такої, не було. Але я не звик на що-небудь скаржитися, тому причини поразки ми всі шукали в собі. Але, думаю, справа у слабкій підготовці та віддачі на футбольному полі.
- На вашу думку, нинішня молодь достатньо цікавиться історією «Динамо» та знає про успіхи команди 1975-го та 1986-го року?
- Важко сказати. Вважаю, історію знати необхідно. Приємно, що уболівальники досі задають питання не лише з приводу матча з «Атлетіко», а й щодо усієї історії «Динамо» 70-80-х років, адже тоді у нас була велична команда. Побажав би нашим молодим футболістам спочатку вивчити історію клубу, щоб потім прагнути до таких самих, а, може, і більших значущих перемог, які б прославляли наш клуб. Моя мрія – щоб «Динамо» виграло Лігу чемпіонів.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
