«Єдине, що цікавило Карловича – м’яч, йому ніколи не подобалися зобов’язання. Він мав усі необхідні якості, щоб зробити видатну кар’єру, але йому не вистачало характеру, дисциплінованості. Видавалося, що м’яч, наче магнітом, притягувався до Томаса, інтелектуальний м’яч, якому подобалося, щоб з ним робили різні трюки. На жаль, Карловичу завжди бракувало фізичних даних, які б відповідали його техніці. До того ж, в нього ніколи не було нікого, хто б супроводжував чи хоча б розумів його. Це ганьба, тому що Томас міг би стати одним з найвидатніших гравців в історії аргентинського футболу. Я не знаю, що з ним трапилось. Можливо, йому просто набрид професійний футбол. Він просто любив гарно проводити час».
Cесар Луїс Менотті, тренер, який привів збірну Аргентини до першого титулу чемпіона світу.
Коли в 1993 році Марадона перейшов в Ньюеллс Олд Бойз, його вітали в Росаріо, як найкращого футболіста світу. Дієго скромно зауважив: «Найкращий вже грав тут – Карлович». Це був рідкісний для Марадони дипломатичний жест і водночас гра на публіку. Хоча, можливо, Дієго й не перебільшував. Варто зазначити, що прізвище Карлович часто з’являється в вічних дискусіях щодо кращих гравців в історії Аргентини. Мессі, Марадона, Ді Стефано, Педернера, Хосе Морено, Антоніо Састре, Мануель Сеоане і наш герой на прізвисько El Trinche (Виделка). Його півзахисник отримав за свою тілобудову – високий гравець з тонкими ногами. Карлович швидше відомий як міф, аніж жива людина. На жаль, лише одиниці бачили як він грав.
Томас двічі допомагав Сентраль Кордова, ще одному клубу з Росаріо, який практично не вилазив з третьої ліги, підвищитися в класі – в 1973 та 1982 роках. Але не збереглося жодного запису, бодай якихось 5-ти хвилин плівки, на якій ми могли б побачити магію Карловича. Він зіграв в аргентинській вищій лізі лише два матчі. З фотографії на нас дивиться високий та худий чоловік. Якщо не зважати на чималенький зріст, то Томаса можна назвати класичним футболістом з potreros (закинуті міські пустирі), для якого не існувало жодних авторитетів. Тренер Хосе Пекерман стверджував, що Карлович – найкращий центральний півзахисник, якого він бачив. На вулицях Росаріо один місцевий фанат футболу з великим стажем розповідав відомому іспанському журналісту Гільєме Балаґе: «Якось він уникнув пастки захисників, виконавши неймовірний удар п’ятою. Такого, як Томас більше не було. Те, що робить Мессі, що робив Марадона, він мав в своїх генах. Ні Дієго, ні Лео, а Карлович, безсумнівно, найкращий футболіст в історії».
На початку ХХ століття іммігранти з усієї Європи їхали в Аргентину, наче в Землю Обітовану, сподіваючись використати місцевий економічний бум. Приплив в Срібну країну й Маріо Карлович, югослав, котрий, як і багато його співвітчизників, втік від постійних катаклізмів на Балканах. Він оселився в районі Бельграно на захід від Росаріо. Наймолодший з семи синів Томас Феліпе народився в 1948 році. Свої перші кроки в футболі Карлович робив на вулицях Росаріо.
Згодом він шкодував, що наступні покоління позбавили такої чудової футбольної школи, замінивши це ілюзією досконалості штучної трави. «Колись ми мали багато полів, а тепер вони щезли. Чому я так любив грати на вулицях? Бо футболіст, який виходить на газон і бачить перед собою 60 чи 100 тисяч глядачів, не може насолоджуватись грою. Натовп так сильно тисне на нього, що гравець не може отримувати кайф від футболу. Ці всі люди на трибунах, їх очікування, їх образи», – пояснював Карлович. Він не вирізнявся спринтерською швидкістю, але компенсовував це технікою та інтелектом. Вже в 15-річному віці Томас потрапив в Росаріо Сентраль. Саме в барвах цього клубу Карлович зіграє свої єдині два матчі в вищому аргентинському дивізіоні.
Якось на команду чекав важливий матч в Буенос-Айресі, і на місці, з якого вирушав клубний автобус, Карлович опинився десь за півгодини до виїзду. Він сів в хвості й почав чекати, поки з’являться колеги. Через 15 хвилин Томас настільки знудився, що вийшов з автобуса та пішов грати в футбол зі своїми друзями – футболістами аматорського Ріо Негро, клубу району, в якому мешкав. Після цього випадку він більше не повернувся в Росаріо Сентраль. «Були певні обставини. Дещо мені не подобалось в команді, через це я почувався чужим в клубі. Ось я і поїхав», – розповідав Томас. «Він був феноменальним гравцем, з фантастичною технікою. Але футбол ніколи не стояв для нього на першому місці. Натомість він обожнював полювати та ловити рибу», – згадував тренер Росаріо Сентраль Карлос Гріньоль. Карлович був футболістом, якого аргентинці називають «volante» – гравець з коронною лівою ногою. Незважаючи на досить високий зріст, тілобудова Виделки не дозволяла йому приборкувати верхові м’ячі. Він був унікальним гравцем. На жаль, Гріньоль віддавав перевагу фізиці, а не техніці.
У 1973 Карлович опинився в Сентраль Кордова, де зіграв 236 матчів та забив 28 голів. Якщо він десь і почувався, наче вдома, то саме там. «Про мене часто писали, але істина полягає в тому, що я ніколи не любив сильно віддалятися від рідного барріо (району), від будинку моїх батьків, бару, в який ходив, від друзів та, звичайно ж, від Васко Артолі, котрий став моїм першим футбольним вчителем. Що означає прагнути до вершини? Чесно кажучи, в мене ніколи не було ніякого іншого прагнення, окрім як грати в футбол», – щиро зізнавався Карлович. Томас був настільки сором’язливим, що переодягався в господарському приміщенні, окремо від команди (так згодом робитиме Мессі в Ла Масії).
Незважаючи на те, що Карлович не хотів бути в центрі уваги, слава сама знайшла його. Його легенда зростала в геометричній прогресії, коли він почав слухати вболівальників і демонстрував свій коронний номер – прокидаючи суперникам м’яч між ніг спершу спереду, а потім ззаду. Цей подвійний фокус став його фірмовим знаком. «Директори клубу платили мені премію, коли я прокидав м’яча опоненту між ніг і вдвічі більшу, коли я нокаутував його своїм подвійним ударом», – розповідав Томас в одному зі своїм рідкісних інтерв’ю. Якось Карлович навмисне отримав червону картку – це був єдиний спосіб встигнути на зворотній автобус в Росаріо і привітати маму з Днем Матері. На скромний стадіон Сентраль Кордова «Габіно Соса» чотири роки поспіль приїжджав майбутній видатний тренер Марсело Б’єлса, щоб насолодитися грою El Trinche. Тепер при вході на цю арену можна побачити фреску з зображенням Карловича.
Якось під час матчу з Лос-Андес Томас згадав, що не взяв з собою документ, який футболісти показували арбітру, щоб мати право взяти участь в грі. Президент місцевого клубу, який багато чув про Карловича, але ніколи не бачив (матчі дивізіону В не транслювалися по телебаченню), підійшов до одного з чиновників та попросив: «Я знаю цього футболіста з довгим волоссям та вусами. Це – El Trinche. Дозвольте йому грати, тому що ми, швидше за все, більше ніколи не побачимо його знову». Чиновник погодився й не пошкодував.
Матч, завдяки якому Томас став легендою, відбувся в квітні 1974 року. Під час підготовки до чемпіонату світу збірна Аргентини проводила тренувальний матч зі збірною Росаріо, сформованої з п’яти гравців Ньюеллс Олд Бойз, квінтету футболістів Сентраль та Карловича. До тієї миті, коли за дві години до початку поєдинку вони з’явилися на стадіоні, вони ніколи не тренувалися разом і ніколи не розмовляли про те як мають грати, але це не завадило збірній Росаріо видати ідеальний матч. Заповнені вщерть трибуни. Ніхто не знімав матч, але всі, хто був там плюс радіокоментатор Ектор Відана, який і вжив епітет «Танець Карловича», назавжди запам’ятали той матч. В цей день ніхто не міг зупинити El Trinche.
Гра розпочалася з фокусу Томаса. Він прокинув м’яча між ніг Панчо Cа (володар рекордних шести Копа Лібертадорес), зупинився, а потім повторив цей трюк. Стадіон вибухнув, а матч, який мав стати пересічним товариським поєдинком перетворився на принциповий двобій. Сам El Trinche так згадував цей епізод: «Я пустив м’яча між ніг захисника, а в той момент, коли він повернувся, зробив це знову. Я завжди так граю, але в той день стадіон збожеволів». Команди пішли на перерву за рахунку 3:0 на користь команди Карловича. Цікаво, що розлючений тренер альбіселесте Владислао Кап просив, щоб Томас не виходив на другу половину гри.
Але кумир Марадони залишився на газоні, але вже не так жадав крові. Тому другий тайм пройшов в рівній боротьбі й збірна Росаріо перемогла 3:1. Для будь-якого гравця така феноменальна вистава закінчилася б підписанням нового контракту або ж переходом в топ-клуб. Але Карлович – не всі. Як пише Балаге: «Він завжди повертався до свого «першого кохання» – передмістя, його друзі та аматорські турніри, там його статус не піддавався сумнівам, йому там не потрібно було нікому нічого доводити. Карлович просто насолоджувався футболом в усій його красі. На жаль, гра в більш важливих турнірах не викликала в Томаса подібних емоцій. Сусіди згадували, що El Trinche після тренування чи матчу часто грав на вулиці з хлопцями будь-якого віку практично до глибокої ночі».
В один з дуже спекотних днів, коли майже всі мешканці Росаріо сиділи вдома, щоб не плавитися на сонці, Томас і кілька його товаришів почали грати з м’ячем на майданчику, на який падала невеличка тінь від кількох дерев. Вони просто перепасовувались, і ніхто не міг забрати в них сферу. Десь через 10 хвилин суддя зупинив матч. «Припиніть, хлопці починайте грати в футбол!» Карлович відповів: «Занадто спекотно на сонці, реф». Аргентинський журналіст Амес де Пас пише: «Стверджують, що він грав лише тоді, коли хотів, коли відчував, що йому це подобається. Не думаю, що це правда. Карлович насолоджувався грою. Це було в нього в крові. Але він ніколи не вважав футбол сенсом життя, його не цікавили гроші. Томас просто хотів грати – все інше не мало для нього жодного значення. Чиста радість від гри».
З 1977 року Томаса почали переслідувати травми. Карлович став менше тренуватися, до того ж, бажання до гри, яке і раніше було не надто великим, стало ще меншим. В одному зі своїх численних клубів, за які він виступав за межами Росаріо, El Trinche попросив включити в контракт автомобіль. Коли йому надали машину, Карлович поїхав додому й більше ніколи не повернувся. Якось зранку в день поєдинку команда Сентраль Кордова зібралася, щоб вирушити на матч в Буенос-Айрес. Всі прийшли, окрім Томаса, він проспав. За Карловичем послали кількох гінців. El Trinche спустився до них, в одних трусах, з розпатланим волоссям. В такому вигляді його й забрали в столицю. Сентраль Кордова тріумфував 1:0. Мабуть, не варто писати хто забив переможний гол.
Карлович двічі йшов на пенсію: в 1983 та в 1986. Під час свого другого пришестя він більше нагадував власну тінь. Томас часто просто відбував номер на полі. Хоча інколи El Trinche все ж показував свою магію. Після того як Карлович повісив бутси на цвях, його часто бачили в передмістях, де він виконував ювелірні паси та демонстрував неймовірні фокуси. «Коли грав El Trinche, подібних якому більше немає, я ще був маленьким хлопчиськом. Він прокидав м’яч між ніг супернику вперед і назад, люди зазвичай з захопленням відгукуються про нього, перш за все – за його неймовірний дух любителя. Він став справжнім символом Росаріо завдяки своїй унікальній пристрасті до футболу.
Якби він грав в фіналі чемпіонату світу, то це для нього був би просто черговий матч. Такий самий, як і звичайний дворовий поєдинок з друзями. Він мав майже все, що потрібно для того, щоб стати одним з найвидатніших футболістів», – розповідав уродженець Росаріо тренер Тата Мартіно. На жаль, ключовим тут буде слово майже. Ось ще одна бувальщина або ж вигадка з унікального життя Карловича. Томас міг би стати чемпіоном світу. Так, напередодні мундіалю 1978 року Менотті вирішив запросити El Trinche на кастинг. Але він не приїхав. «Я дуже хотів потрапити в збірну. Але зранку вирушив на риболовлю, потім пішов рясний дощ і річка сильно розлилася. Тому я не зміг вчасно повернутися на берег. Коли я прибув додому, останній автобус на Буенос-Айрес вже відчалив», – виправдовувався Томас.
Карлович довго працював муляром, але згодом його вразив остеопороз, який вдарив по стегнах футболіста. Амес де Пас вирішив допомогти легенді. «Я не знав, що El Trinche настільки серйозно хворий – остеопороз зруйнував його стегна і фактично перетворив на інваліда. Томас стукав в усі двері, в пошуках допомоги, але там лише розводили руками. Я не міг залишатися осторонь. Перше, що я зробив – поговорив зі своїм давнім другом лікарем-травматологом та екс-футболістом, Карлосом Лансельотті. Він сказав, що прооперує Томаса безкоштовно, включаючи витрати на операцію та післяопераційний догляд, однак йому необхідний протез. Спочатку Карлосу відмовили через нестачу фондів, зарезервованих для подібних випадків. Довелося звернутися в секретаріат міністерства охорони здоров’я. І нарешті через декілька днів прийшов такий жаданий протез».
Для того, щоб зібрати кошти для легенди, організували спеціальний вечір на честь Карловича, під час якого відбулися два благодійні матчі. Вартість вхідного квитка становила 1 євро. Натовп вкотре співав пісні на честь Томаса. «Ми були дуже здивовані. Багато видатних футболістів приїхали, щоб взяти участь в цих іграх», – розповідав Амес де Пас.
Після урочистостей один з журналістів запитав в El Trinche: «Якби Ви мали нагоду ще раз прожити своє життя, чи Ви б хотіли щось змінити?» «Ні. Ні, будь ласка не питайте мене про це». Карлович прикусив нижню губу. «О ні, тільки не це», – сказав Томас, а потім заплакав. Така була сумна історія гравця з potreros: свобода завжди має свою ціну.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
