«На Блохіна не тримаю зла»: легендарного віртуоза «Динамо» забракували через серце – замість футболу радили грати у шахи
Динамо Київ 1875 14 Травня, 13:25

«Футбол 24» – про Володимира Веремєєва, культового півзахисника київського «Динамо» 70-х.

Без цього фахівця національну збірну України було важко уявити. Починаючи із 1997 року, він працював у тренерських штабах Сабо, Лобановського, Буряка, Блохіна, Михайличенка… Усі вони рано чи пізно полишали тренерський місток, а Володимир Веремєєв зоставався.

«Коли ж ви самі очолите якусь команду?» – запитав я одного разу. «Хотілося б покерувати, але в Україні ніхто не пропонує, – усміхнувся Володимир Григорович мені у відповідь. – Зате в арабських країнах мене готові прийняти з відкритими обіймами! Вже запрошували до збірних Сирії та Оману. Я ж наразі вирішив допомагати Михайличенкові (розмова відбулася у 2008-му, коли збірна України готувалася до відбіркового циклу ЧС-2010, – прим. ред.).

У 90-х роках мені вже доводилося попрацювати зі збірними ОАЕ та Кувейту. Благодатний край! І не тільки в плані пейзажів чи зарплати, а й ставлення до футболу. Гравці напрочуд обдаровані і дисципліновані. У середині 90-х ми з Лобановським навіть рекомендували кількох футболістів із Кувейту в київське Динамо. Досі з федерацій цих країн мені телефонують, вітають з Днем народження, згадують про Валерія Васильовича…»

лобановський веремєєв

«З таких людей футболістів не буває!»

Українець Веремєєв народився 8 листопада 1948 року у місті Спаськ-Дальній. Цей регіон, що належить Росії, відомий назвою Зелений Клин, Закитайщина або ж Зелена Україна. Зовсім поруч – Китай, Японія і Тихий океан.

«Мій батько був пілотом, – розповідає Володимир Григорович. – Наша сім’я мешкала у військовому містечку, далеко від звичайних населених пунктів. Крім людей у формі, я більше нікого не бачив, тож, звісно, прагнув у майбутньому також почепити погони.

Та настав день, коли Хрущов вирішив, що так багато пілотів державі не потрібно, адже з’явилися ракети далекого радіусу дії, розвідувальні супутники тощо. Він скоротив авіацію відсотків на 60, тож мій батько, молодий ще, був змушений вийти на пенсію. Ми переїхали до Кіровограда. Саме в цьому місті я ступив перші кроки у футболі».

Шлях до визнання у майбутньої зірки київського Динамо був тернистим. Не те слово! Юнаку довелося усе робити всупереч.

«Ми з братом вирішили спробувати свою силу в одній із місцевих ДЮСШ, – пригадує Веремєєв. – Брата тренер залишив, а про мене сказав: «З таких людей футболістів не буває!» Звісно, я ж худенький, ніяких тобі м’язів… Тому мене одразу ж відрахували. Довелося задовольнитись вуличним футболом. Та поряд з майданчиком наших запеклих баталій мешкав Олег Іванович Новиков – тренер юнацького складу Зірки, яка тоді виступала у групі Б першості Союзу. Йому сподобалася моя гра, тож я одразу опинився в команді.

Пройшов тести, розпочав тренування, але тут на перешкоді стали медики. Порадили футбол поміняти на шахи. Мовляв, у мене хворе серце. Побачивши мою впертість, сказали: «Пиши заяву, що за твоє здоров’я ми не відповідаємо». А найдивовижніше те, що серце мене ніколи не турбувало!»

веремєєв

«Пожертвував головним матчем єврокубкового сезону»

Одного яскравого сезону у складі першої команди Зірки йому вистачило, щоб привернути увагу Віктора Маслова, тодішнього наставника київського Динамо. Сезон 1968 року Веремєєв розпочав у складі чинних чемпіонів СРСР, щоправда, в основному складі закріпився через два роки. Технічні фінти та витончені паси стали візитною карткою цього атакувального хавбека.

«Я дотримувався лише одного принципу: досить уважно спостерігати за тим, що роблять висококласні футболісти, а потім намагатися перевершити їх або хоча б досягти такого рівня, – пояснює Володимир Григорович. – У мене таких прикладів було чимало. Далеко не треба ходити – Серебряников, Біба, Мунтян…»

Зух, який стабільно виставляє суперників недолугими тренувальними фішками, ризикує отримувати від них по ногах. Веремєєва переслідували травми. І хоча він здобув із Динамо шість чемпіонських титулів, три Кубки СРСР, Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, а також зіграв три десятки матчів за національну збірну, травми позбавили його можливості бодай раз виступити на Мундіалі чи принаймні у фінальній частині чемпіонату Європи.

«Тільки-но ми здобували путівку на континентальний або світовий форум, як я вибував з ладу. Дуже прикро! – бідкається зірковий мій співрозмовник. – До речі, не зіграв я й у фіналі Кубка кубків, коли Динамо розгромило угорський Ференцварош – 3:0. У півфінальному протистоянні з голландським Ейндховеном я дістав попередження, яке для мене виявилося фатальним. Довелося відбувати дискваліфікацію, пожертвувати головним матчем єврокубкового сезону. Не найкращі спогади, відверто кажучи.

веремєєв

Натомість дотепер згадую поєдинок за збірну СРСР у кваліфікаційному матчі до чемпіонату Європи-76 проти ірландців. Ми здобули перемогу (2:1), а я віддав дві результативні передачі. А ще смішно, коли згадаю про свою реакцію на перше запрошення до лав збірної. Я тоді налякався: з чого б це раптом?»

У середині 70-х Веремєєв двічі посідав друге місце в опитуванні на найкращого футболіста СРСР, причому двічі поступався своєму одноклубнику – Олегові Блохіну. «Чи не маєте на нього зла?» – поцікавився я у Володимира Григоровича.

«За що? – усміхнувся він. – Це ж суб’єктивне рішення певної групи фахівців! Зрештою, все логічно: він – нападник, який забивав мало не в кожному матчі, а я – гравець середньої лінії. Звісно, в глибині душі я мріяв про перше місце, але, дякувати Богу, ніякі негативні емоції не затьмарювали мого спокою. Ми з Олегом досі в чудових стосунках».

«Люблю політичну історію»

З 1985 по 1991 рік Веремєєв освоював нове для себе амплуа – начальника команди Динамо. Після розвалу Союзу опинився у тренерському штабі збірної ОАЕ, а повернувшись до рідного клубу у 1993-му і зрозумівши, що український футбол серйозно здав позиції, знову взяв курс на Близький Схід. У регулярних перельотах Володимир Григорович виробив для себе постійну звичку.

веремєєв

«Може, й не оригінально, зате вишукано! У кожну мандрівку беру із собою книжку, – зізнався мені динамівець. – Ще замолоду я зачитувався книжками історичного характеру. Люблю політичну історію, вивчаю біографії видатних постатей світової історії.

Щоправда, протягом двох останніх поїздок я, так би мовити, змінив платівку: перейшов на детективне чтиво. А найкращий відпочинок для мене – у колі друзів. Маю кількох вірних товаришів, які з футболом зовсім не пов’язані. Але й про колишніх одноклубників також не забуваю. Спілкуюся з Рудаковим (помер у грудні 2011 року, – прим. ред.), Мунтяном, Бібою. Підтримую хороші стосунки з багатьма динамівцями зразка 1986 року. Мало не всі вони стали тренерами. Просто чудово, що київський клуб виховав стількох талановитих особистостей».

Олег Бабій

Читайте нас у Telegram

Останні новини

bigmir)net TOP 100