Леонід Буряк: «Такі команди, як наше «Динамо», збираються раз на сто років»
Динамо Київ 1594 14 Травня, 17:18

​Рівно 45 років тому, 14 травня 1975 року, київське «Динамо» завоювало свій перший єврокубковий трофей - Кубок володарів кубків, упевнено перемігши у фіналі угорський «Ференцварош».

Півзахисник тієї легендарної динамівської команди Леонід Буряк в інтерв'ю клубному сайту поділився спогадами про фінальну гру та розповів про секрети успіху «біло-синіх».

- Леоніду Йосиповичу, пам'ятаєте, як проходила підготовка до фінального двобою з «Ференцварошем»? Чи були особливості в порівнянні з іншими єврокубковими матчами?

- Перед матчем із «Ференцварошем» ми проводили гру чемпіонату СРСР із «Араратом» у Єревані, і до фінального двобою підходили з проблемами. Деякі футболісти приїхали з травмами, їх участь була під питанням. Але наша команда була досить добре готова та ніяких шансів «Ференцварошу» не залишила, з великим запасом довівши свою перевагу. Хоча в складі суперників на той момент були хороші гравці, вже тоді зірки європейського класу, такі як Тібор Нілаші.

- «Ференцварош» пройшов турнірну дистанцію без поразок, вибивши «Ліверпуль», «Црвену Звезду». Які сильні та слабкі сторони виділяли у суперників?

- Угорці завжди були дуже технічними, м'якими футболістами, досить майстерними. Їх проблемою тоді було те, що їм не вистачало бійцівських якостей, коли вони потрапляли під сильні команди, які перебували в хороших фізичних кондиціях. Київське «Динамо» їх просто перемололо, перебігло та нічого не залишило. Навіть не можу згадати, які моменти були у «Ференцвароша» за всю гру. У свою чергу, ми не використали ще багато шансів, і дуже легко впоралися з цією командою. У пам'яті залишилося, що гра далася просто.

- Якою була установка перед фінальною грою, як вас налаштовував Лобановський?

- У той час у київському «Динамо» завжди була установка тільки на перемогу. При цьому перед кожною єврокубковою грою Лобановський нагнітав і казав, що нам протистоїть суперкоманда, буде складно та потрібно зібратися. Звичайно, перед матчем із «Ференцварошем» була деяка нервова напруга, адже це був наш перший єврокубковий фінал.

Але в той час у Європі не було команди сильнішої за «Динамо». Це була команда з приголомшливими виконавцями, у ній поєднувалися молодість, досвід і впевненість. Можу сказати, що ми навіть вели себе трохи на межі футбольної самовпевненості. Перемоги в домашніх іграх в Радянському Союзі взагалі не обговорювалися, сперечалися тільки, з яким рахунком все закінчиться.

- Якраз у ті дні в СРСР відзначали 30-річчя перемоги над нацизмом. Чи відчували тиск на команду ще й у зв'язку з цим?

- Це завжди було присутнє. Якось у складі молодіжної збірної СРСР я грав у Дуйсбурзі проти команди ФРН. Тоді це розкрутили в газетах, мовляв, радянська команда приїхала до дня народження Гітлера. Ми на виїзді зіграли 1:1, а вдома обіграли німців 3:1, тоді у них теж була дуже хороша команда.

Окрім того, Лобановський міг нагнітати. Він зачитував листи: пише вам людина, яка втратила ноги у війні з німцями... Зараз, із позиції тренерської кар'єри, я думаю, що він міг сам їх складати. Лобановський був відмінним психологом і розумів, на що футболістам можна натиснути. Хоча і додатково нагнітати не треба було, ми знали, що, наприклад, на матч із «Баварією» було подано мало не мільйон заявок по квитках.

- Обидва голи Онищенка в першому таймі були забиті після довгих розіграшів м'яча, які починалися від динамівських воріт, а Блохін відзначився після перехоплення в центрі поля. Суперник дозволяв діяти настільки вільно та широко?

- В принципі, так. Наша команда була на рівень вищою. На шляху до фіналу ми вибили «Айнтрахт» (Франкфурт), ПСВ (Ейндховен) - ці команди були на порядок сильнішими. Але на той час, нехай це і може прозвучати трохи нескромно, «Динамо» було дуже сильним. У нас тоді були інші цінності, ми отримували однакові гроші, жили в однакових умовах, були одним колективом. Із цього приводу добре сказав Євген Ловчев: «Гравці «Динамо» могли на сніданку не вітатися та не спілкуватися, але спробуй когось із цих футболістів зачепити на полі - вони як собаки накидалися та пожирали винуватця». Такі колективи збираються раз на сто років. На 80% цю команду зібрав покійний Олександр Олександрович Севідов, а Лобановський налагодив дисципліну та тренувальний процес.

- Проти «Ференцвароша» Блохін, Онищенко та Мунтян грали з травмами, але «Динамо» навіть не зробило жодної заміни. За рахунок чого досягалася така самовідданість на полі?

- Коли у когось була травма, Лобановський казав: давайте ніч переспимо, а вранці будемо визначатися. Хлопці приїхали після матчу в Єревані - хтось зі швами на нозі, хтось із гематомою. Але лікарі провели фізіопроцедури, нанесли мазі - і вранці в день фіналу всі вже були готові грати. Тоді ми розуміли, що якщо щось тягне чи болить - усе, йди в сторону. Тому всі взялися грати, і так вийшло, що саме люди, які мали проблеми зі здоров'ям, вирішили результат поєдинку.

- Яке враження про фінал було найяскравішим? Чи були цікаві моменти, що залишилися за кадром?

- У той час ми жили в такому режимі: тренувалися, спали, вставали, грали, відновлювалися. Головне враження - те, що це було дуже велике свято, нас нагородили медалями, був прийом керівництва УЄФА в готелі. Ми отримали тисячу чи півтори тисячі доларів преміальних - фантастичні гроші на ті часи, зараз про це вже смішно говорити.

У мене досі в пам'яті повернення додому, коли пілоти спеціально заходили на посадку двічі, щоб ми побачили, що навколо аеропорту в Борисполі стояли безліч людей! Дуже багато людей приїхали нас зустрічати, це було справжнє свято. Команда з соцтабору вперше виграла Кубок володарів Кубків, а потім і Суперкубок Європи. І ми вчилися, і команда заробляла собі імідж в Європі, оскільки представляла Радянський Союз. Після цього до нас ставилися вже по-іншому. Завдяки нам, Київ став футбольною столицею. Зараз Київ асоціюється із Шевченком, Кличком, а тоді - з «Динамо».

Ми цим жили. Життя було складне, ми собі не належали. Могли після матчу розслабитися, щось собі дозволити, погуляти ввечері, але потім поверталися на базу - і починали готуватися до інших змагань та ігор. У цьому плані виявлялася геніальність Лобановського, який міг все припинити, у тому числі і знайти підхід до футболістів із непростим характером.

- А який матч був найскладнішим протягом турніру?

- Тоді «Айнтрахт» був дуже сильною командою, в якій грали чемпіони світу - Хельценбайн і Грабовські. Як і ПСВ - із братами ван де Керкхоф, Едстемом. Тоді нам траплялися зовсім не «солодкі булочки», випадково стати володарем Кубка у своїй країні неможливо, тому було багато іменитих і хороших команд.

- Вам на той момент був всього 21 рік. Як вдалося впоратися з успіхом, щоб він не закрутив голову?

- Тоді я був ще неодружений і 90% часу проводив на базі. У мене була прекрасна квартира, але в Києві я ще нікого не знав, у мене не було контактів, міг поїхати в місто прогулятися та поїсти, а потім повертався на базу. Тренувався, спав, готувався. Я був відданий футболу, весь мій розпорядок дня був присвячений йому. Єдине, після ігор Блохін забирав до себе додому - могли поспілкуватися та повечеряти з його батьками, послухати музику.

- Лобановський практикував індивідуальні бесіди з молодими гравцями?

- Перед кожною грою, коли він визначався зі складом, викликав до себе футболістів. Це були недовгі бесіди, 15-20 хвилин, на яких обговорювалися тактика та дії на полі. Лобановський був дуже сильним педагогом і психологом, міг дати молодому футболісту дуже багато для життя. При цьому був дуже скупий на похвалу. Для нього рідкісним проявом емоцій було, коли він міг підійти, поплескати тебе по плечу та показати очима, що все добре. Але сказати при комусь, що ти зіграв незрівнянно, - такого ніколи не було. Жодній людині він такого не говорив.

- У чому потрібно додати нинішній команді «Динамо», щоб претендувати на повторення успіхів 1975, 1986 рр.?

- Складно було і тоді. Хіба легко було протистояти п'яти московським командам у той час? А потрібно було їх обігравати, при своєрідному суддівстві, вигравати чемпіонати. Гадаю, справа в самій системі. Будучи гравцем «Динамо» і спочатку молодіжної, а потім національної збірної СРСР, я за рік грав близько 50-60 матчів. А зараз перше коло закінчилося, і наші молоді хлопці, які повинні бути під іграми, навіть не беручи до уваги ситуацію з коронавірусом, провели максимум по 9-10 ігор. Це дуже мало. Наведу приклад Англії: там готуються від гри до гри, проводять матчі на 3-4 день, майже не тренуючись. Уранці зібралися, гімнастику зробили, розтягнулися та грають - цього достатньо для відновлення.

Наші молоді хлопці багато тренуються. Але щоб навчитися грати у футбол, потрібно в нього грати. Звичайно ж, потрібно навчитися терпіти, усім дуже важко. У футболі, як і в будь-якій грі, є свої правила, які потрібно знати, щоб перемагати. Є футболісти, які роблять багато помилок.

У чому була сила нашого «Динамо»? Кондиції та швидкість. Ми для цього дуже багато працювали. Футбол - дуже складна справа, тим паче в Україні, де він хоч і не дуже видовищний, але непростий. Звичайно, гравці ще і є заручниками поточної ситуації в нашому чемпіонаті. Таких ігор, як між «Динамо» і «Шахтарем», має бути десяток, щоб молоді гравці зростали, виносили якусь користь і виходили на високий рівень за рахунок цих матчів. А зараз навіть поєдинки киян із «гірниками» стали менш цікавими, раніше вони збирали 50 тисяч глядачів, а зараз - 7. Тож у цьому плані багато речей потрібно переглянути.

Читайте нас у Telegram

Останні новини

bigmir)net TOP 100