«Футбол 24» переклав для вас історію одного з найкращих тренерів сучасності, якому сьогодні виповнилось 53.
Я мушу розпочати з трішки соромітної історії, адже інколи в мене складається враження, що світ дивиться на футболістів і тренерів, як на Богів чи йому подібних. Як християнин, я вірю лише в одного Бога і можу вас запевнити, що Бог не має нічого спільного з футболом. Правда в тому, що ми всі провалюємося, постійно. Коли я був молодим тренером, то помилявся дуже часто.
Ось одна з таких історій.
Повернімося у 2011 рік. Моя дортмундська Борусія грала з Баварією – це був грандіозний матч у чемпіонаті. Ми не перемагали Мюнхен десь 20 років. Я черпаю натхнення з фільмів, тому щоразу, коли мені потрібно мотивувати своїх хлопців, я думаю про Роккі Бальбоа. Переконаний, що перші чотири частини «Роккі» варто показувати в школах по всьому світу, прирівняти до вивчення алфавіту. Якщо ви подивилися ці фільми та не хочете видертися на вершину гори, з вами явно щось не так.
Отож, ніч перед грою з Баварією. Я зібрав футболістів у готелі для командної розмови – хлопці сиділи в абсолютній темноті. Я розповів їм правду про нашу ситуацію: «Коли Дортмунд востаннє обігрував Мюнхен, більшість з вас ще ходила в підгузках».
Потім я показав деякі сцени з четвертої частини «Роккі» на великому екрані – епізод з Іваном Драго, класика. Драго біжить по біговій доріжці, підключений до великих комп'ютерних моніторів, а вчені його вивчають. Пам'ятаєте? Я сказав хлопцям: «Бачите? Баварія – це Іван Драго. Найкращі в усьому! Найкращі технології! Найкращі машини! Вони нестримні!»
Роккі, у свою чергу, тренується в Сибіру в маленькій дерев'яній хижині. Він рубає сосни, носить поліна по снігу, бігає на вершину гори. Я сказав хлопцям: «Бачите? Оце ми. Ми є Роккі. Так, ми менші, але маємо пристрасть! У нас чемпіонське серце! Ми можемо зробити неможливе!!!!!»
Я продовжував і продовжував, а потім зиркнув на гравців, щоб побачити їхню реакцію. Очікував, що вони підриватимуться зі стільців, будуть готові рвати, бігти на гору, шаленітимуть.
Однак всі просто сиділи на своїх місцях, витріщившись на мене порожніми очима, абсолютно порожніми. Мертва тиша, нуль віддачі. Вони дивилися на мене з таким виразом обличчя «що цей божевільний верзе?»
І тоді я зрозумів: «Роккі IV» вийшов десь у 80-х, а коли народилися мої хлопці... Нарешті я сказав: «Стоп, народ, підніміть руки, якщо ви знаєте, хто такий Роккі Бальбоа».
Лише Себастьян Кель і Патрік Овомоєла підняли руки. Лише двоє. А всі інші такі: «Ні, босе, соррі».
Вся моя промова в трубу! Це найважливіший матч сезону. Можливо, для декого найважливіший у житті. А тренер 10 хвилин кричить про радянські технології та Сибір! Ахаха! Можете собі це уявити? Довелося розпочинати всю промову з нуля.
Це справжня історія, таке трапляється в житті. Ми всього лиш люди. Деколи доводиться червоніти, нічого не вдієш. Тобі здається, що ти щойно виголосив найвеличнішу промову в історії футболу, а виявляється, що поров нісенітницю. Однак наступного ранку ми прокидаємося та знову беремося за своє ремесло.
А знаєте, що найдивніше в тій історії? Я не можу зараз з впевненістю сказати, виграли ми той матч чи програли. Здається, що я виголошував цю промову у 2011-му перед тим, як ми перемогли 3:1. З таким підсумком історія була б значно кращою, але я не впевнений на всі сто.
Люди не завжди розуміють, що результати забуваються, що все в голові перемішується. Але ті хлопці, той період мого життя, ті коротенькі історії... Я це не забуду ніколи.
Для мене дуже почесно виграти нагороду ФІФА за найкращого тренера, але мені не подобалося самому стояти на сцені з тим трофеєм. Все, чого я досяг у футболі, стало можливим тільки завдяки моєму оточенню. Мова не лише про гравців, а й про мою сім'ю, про моїх синів, про кожного, хто був поруч від самого початку, коли я був дуже-дуже посередньою людиною.
На правду, якби до мене у 20 років прийшов хтось з майбутнього і розповів, що трапиться в моєму житті, я б нізащо в це не повірив. Якби Майкл Джей Фокс прилетів на своїй диво-дошці та розповів, що буде в майбутньому, я б сказав, що це просто неможливо.
У 20 років я пережив момент, який повністю змінив моє життя. Я ще сам був дитиною, але вже став батьком. Будьмо відверті, тоді був далеко не ідеальний час для народження сина. Я грав на аматорському рівні у футбол та ходив до університету. Щоб заплатити за навчання, працював на складі, де зберігалися фільми для кінотеатру. Для юних читачів уточню: ми говоримо не про DVD – наприкінці 80-х все було на плівці.
О 6 ранку вантажівки приїжджали забрати нові фільми, і ми завантажували та розвантажували величезні металеві каністри. Вони були достатньо важкі, якщо чесно. Я просто молився, щоб не показували нічого на чотирьох бобінах, типу «Бен-Гур». Інакше день ставав нестерпним.
Я спав по 5 годин, рано-вранці приходив на склад, а потім йшов на заняття. Ввечері відвідував тренування, після чого повертався додому та намагався приділити трішки часу своєму сину. Це був важкий період, але він навчив мене справжнього життя.
Мені дуже рано довелося подорослішати, стати серйозною людиною. Друзі кликали мене ввечері в паб, і кожна клітина мого організму кричала: «Так! Так! Я хочу!» Втім, звичайно, я не міг з ними піти, оскільки жив не лише для себе. Дитині байдуже, що ти втомився і хочеш поспати до полудня.
Коли ви піклуєтеся про майбутнє іншої маленької людини, яку самі привели в цей світ, це і є справжня турбота й водночас справжнє випробування. Що б не трапилося на футбольному полі, воно й близько не зрівняється з цим.
Час від часу в мене запитують, чому я завжди посміхаюся. Навіть коли ми програли матч, посмішка інколи не сходить з мого обличчя. Причина проста: коли народився мій син, я зрозумів, що футбол – це не життя чи смерть. Ми не рятуємо життя. Футбол не повинен поширювати страждання та ненависть. Футбол має бути джерелом натхнення та радості, особливо для дітей.
Я бачив, як маленький м'яч вплинув на життя багатьох моїх футболістів. Історії шляху Мо Салаха, Садьйо Мане, Роберто Фірміно та інших хлопців просто неймовірні. Труднощі, з якими я зіткнувся в Німеччині, не можна навіть порівнювати з тим, що подолали вони. Було дуже багато моментів, коли вони легко могли здатися, але не складали зброю.
Вони не боги. Вони просто ніколи не відмовлялися від своєї мрії.
Я вважаю, що 98% футболу – це вміння боротися з труднощами, зберігаючи посмішку та отримуючи задоволення від гри. Я завжди вчився на своїх помилках. Ніколи не забуду перший досвід. У 2001-му я очолив Майнц, де протягом попередніх 10 років був футболістом. За одну ніч я став босом, але всі гравці залишалися просто моїми друзями, звали мене «Клоппо». Це була проблема.
Коли настав час оголосити склад на перший матч, я подумав, що буде правильно кожному сказати окремо, зіграє він, чи ні. Як виявилося, план жахливий, адже футболісти жили у двомісних номерах в готелі.
Можете собі уявити: заходжу в першу кімнату, сідаю перед двома футболістами, повертаюся до одного і кажу: «Ти завтра в старті», повертаюся до іншого і кажу: «На жаль, ти завтра не вийдеш з перших хвилин».
Я зрозумів, наскільки мій план ідіотичний, коли другий футболіст подивився мені прямо у вічі та запитав: «Але... Клоппо... чому?» Зазвичай відповісти на таке запитання неможливо. Єдина відповідь – «ми можемо випустити в старті лише 11 гравців».
Мені довелося зробити те саме ще 8 разів – 18 футболістів жили в 9 двомісних номерах. Щоразу двоє сидять і чують: «Ти граєш зі старту, а ти – ні». Щоразу реакція була однакова: «Але... Клоппо... чому?»
Ахах! Справжні тортури!
Це був перший з численних моментів, коли я сів у калюжу в ролі тренера. Що ж вдієш? Доводилося знімати штани, чистити їх і робити висновки. Якщо ви досі мені не вірите, подумайте ось про що: навіть найбільший мій тренерський успіх народився з катастрофи.
Програш 3:0 Барселоні в минулому сезоні Ліги чемпіонів – це найгірший результат, який тільки можна було уявити. Коли ми готувалися до матчу-відповіді, моя промова перед командою була дуже простою та зрозумілою – цього разу не було ніякого Роккі. В основному я говорив про тактику. Однак також розповів їм правду: «Нам доведеться зіграти без двох найкращих форвардів світу. Люди кажуть, що камбек неможливий. Не будемо кривити душею, він й справді, мабуть, неможливий. Але це ж ви! З вами ми маємо шанс!»
Я дійсно вірив у те, що говорив. Мова була не про їхні технічні навички як футболістів. Йшлося про їхнє людське єство, про те, що вони подолали на життєвому шляху. Я додав одну-єдину річ: «Якщо ми провалимося, то зробімо це якнайкрасивіше».
Звичайно, мені легко сказати такі слова – я просто мужик, який щось волає з бокової лінії. А футболістам значно важче втілити план у життя. Однак з цими хлопцями та 54 тисячами глядачів на Анфілді ми зробили неможливе. Найкраще у футболі те, що самотужки ти не здатен ні на що. Абсолютно, повірте мені.
Найфантастичніший момент в історії Ліги чемпіонів... На жаль, я його не бачив. Можливо, це хороша метафора для життя тренера, не знаю. Але я повністю пропустив момент генія Трента Александера-Арнольда.
Бачив, як м'яч вийшов на кутовий. Бачив, як Трент йшов подавати. Бачив, як Шакірі рушив за ним. А потім я повернувся спиною, готуючи заміну. Ми говорили з асистентом і... Знаєте, в мене мурашки по шкірі щоразу, коли я думаю про той епізод. Я просто почув лютий галас. Повернувся до поля і побачив, як м'яч летить у ворота. Повернувся до лави запасних і глянув на Бена Вудберна, а він запитує: «Що сталося!?» А я йому: «Без поняття!»
Анфілд вибухнув – просто божевілля. Я ледь чув свого асистента, який кричав: «Ну, то... ми все одно проводимо заміну?» Ахаха! Я ніколи не забуду, як він це сказав. Цей уривок назавжди залишиться в моїй пам'яті.
Можете собі уявити? 18 років тренерства, мільйони годин перегляду футболу, і я пропустив найдикіше, що коли-небудь траплялося на футбольному полі. Відтоді я переглянув відео з голом Оріджі, мабуть, 500 тисяч разів, однак наживо я бачив лише м'яч у сітці.
Коли я після тієї гри повернувся у свою маленьку кімнатку, я не ковтнув ні грама пива – мені його не хотілося. Cів з пляшкою води в тиші й просто всміхався. Не можу навіть описати, що я тоді відчував. Коли я повернувся додому, то застав свою сім'ю та друзів у нашому будинку у святковому настрої, але сам був настільки емоційно виснажений, що пішов спати. Тіло та мозок були вбиті.
Це була найкраща ніч у моєму житті. А найприємнішим був ранок, коли проснувся і розумієш: «Це досі правда, це дійсно трапилося». Футбол – єдине, що надихає мене більше, ніж кіно. Просинаєшся зранку, а магія-то реальна – ти дійсно прибив Драго.
Я думаю про це з червня, коли ми проїхали з кубком Ліги чемпіонів вулицями Ліверпуля. Немає слів, щоб передати емоції того дня. Ми їхали автобусом і щоразу, коли здавалося, що парад закінчується – у Ліверпулі ж просто намає більше людей – ми повертали за ріг, а там знову був натовп, парад тривав. Щось неймовірне. Якби можна було всі емоції з того дня, всі приємні хвилювання, всю любов закрити в баночку та поділитися з іншими людьми, світ би став кращим.
Футбол дав мені все в цьому житті, але я дійсно хочу зробити щось більше й віддячити світу. Звичайно, легко сказати. А як це втілити?
За останній рік мене надихнуло, що Хуан Мата, Матс Хуммельс, Меган Рапіно та багато інших футболістів приєдналися до руху Common Goal. Якщо ви не знаєте, чим вони займаються в рамках проєкту, я поясню ці дивовижні речі. Понад 120 гравців жертвують 1% своїх доходів для підтримки футбольних недержавних організацій по всьому світу. Вони вже допомогли молодіжним програмам у Південній Африці, Зімбабве, Камбоджі, Індії, Великобританії, Німеччині та десятках інших країн.
Долучаються не лише найбагатші футболісти. Вся стартова одинадцятка жіночої збірної Канади також у справі. У проєкті беруть участь гравці з Японії, Австралії, Шотландії, Кенії, Португалії, Англії, Гани... Як це може не надихати? Це ж саме те, чим насправді є футбол. Я просто хочу бути частинкою цього, тому жертвую 1% своєї річної зарплати Common Goal. Сподіваюся, що дуже-дуже багато людей по всьому світу приєднаються до мене.
Народ, будьмо чесні. Нам дуже пощастило. У нас, привілейованих людей, є обов'язок – дати щось натомість, допомогти дітям по всьому світу, яким всього лиш потрібен шанс у житті.
Ми не повинні забувати, як долали свої проблеми. Кулька, в якій ми зараз живемо, не є справжнім світом. Перепрошую, але все, що відбувається на футбольному полі, не може вважатися справжньою проблемою. У цій грі повинна бути вища мета, ніж заробітки та трофеї, хіба ні?
Задумайтеся на секунду, чого б ми могли досягти, якби всі разом пожертвували 1% своїх доходів. Наскільки кращим став би світ. Можливо, я наївний. Можливо, божевільний старий мрійник.
Але для кого ця гра?
Ми всі прекрасно знаємо, що ця гра для мрійників.
Юрген Клопп
Переклад і адаптація – Роман Саврій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
