Ті, хто застав футбол 70-х, ніколи не забудуть контрасту, який існував між матчами «до» великого «Динамо» Лобановського та Базилевича і «після» його появи. Футбол став рухливим – і це був ефект рівня появи «звукового» кіно. Раптово виявилося, що футбольна гра може бути як симфонія, а гравці всіх амплуа та на кожній позиції можуть рухатися, як єдиний організм – створюючи темп небаченої у вітчизняному футболі тих часів інтенсивності.
Володимир Трошкін – один із тих гравців, котрі уособлювали собою ці якісні зміни, революційні зміни, які буквально за кілька років пережив наш футбол. Еталонна гра Володі на фланзі, із блискавичними фланговими рейдами і постійними підключеннями до атак, із гармонійною грою з фланговим напарником, з невтомністю в роботі, надихнула не одного майбутнього колегу за амплуа. Учора його не стало. Пригадаймо, яким він хлопцем був…
Володимир Трошкін народився 28 вересня 1947 року в Єнакієвому, що на Донеччині. Зростав у багатодітній родині з чотирма братами та двома сестрами. Його батько, шанований у місті як заступник начальника цеху великого заводу «Коксохім», жив подвійним життям, поєднуючи роботу з футболом. Сам грав до 42 років (кажуть, багато в чому передав синові свої футбольні задатки), а потім тренував місцеву аматорську команду.
А ще Микола Трошкін очолював місцеву, заводську, раду ДСТ «Авангард». Це громадське навантаження передбачало, що він турбувався про різні види спорту, а приклад співробітникам показував тим, що й родина його була спортивна. Чи не всі види перепробував і Володя. Після закінчення восьмого класу він пішов працювати на завод, надалі навчаючись у вечірній школі. Працював по-справжньому, на важкій ділянці електрослюсарем.
І все це – не на шкоду футболу, адже в міській першості Володя Трошкін був однією з «зірочок». Граючи за рідний коксохімічний завод проти вічного конкурента – команди металургійного комбінату, Трошкін у 1966 році виграв першість міста. І треба ж такому статися, на базі цієї команди було створено новий колектив – «Шахтар». Обігравши горлівських «тезок» у перехідному матчі, він завоював право виступати серед команд майстрів. Нема нічого дивного, що його запросили у справжню дорослу команду – хай єнакієвський «Шахтар» і грав «лише» в Класі «Б», але честь потрапити в головну команду міста для 19-річного хлопчини була велика.
Не встиг він звикнути до нового рівня й нової команди, як у долі Трошкіна виник новий виклик. У 1968 році його «призвали» в армію. Найбільш спритними виявилися київські армійці – в СКА тоді працював Володимир Меньшиков, який «висмикнув» юніора. Але сказати, що це був вибір напевне, не можна. Володимир Миколайович, який пізніше сам очолював СКА (Київ), пояснював: «Відбір був простим: із заявок команд майстрів виписувалися прізвища гравців призовного віку – і вперед. Неважливо, 60 їх чи 70. А далі – «закон джунглів»: виживає найсильніший. Ніхто ні з ким не возився. Підходиш – граєш, не витримав конкуренції – відправили у військову частину».
Богодєлов, Артюх, Веригін, Славінський, Дирів і багато інших – тодішній київський СКА, безперечно, акумулював багато талантів. Але тренери мінялися часто – Меньшиков, Фоміних, В.Богданович. І кадрова мінливість цілком відповідала цьому. Згадуємо сумну, але правильну фразу про «закон джунглів» – хтось із талантів реалізувався, а хтось – канув у Лету. Трошкін за півтора сезону провів 68 матчів, забив 9 м’ячів. Узагалі-то, він починав правим півзахисником, потім пограв опорником, а в «армії» з нього робили навіть ліберо.
Швидкий, різкий, різносторонній – Володя Трошкін потрапив «на олівець» відразу кільком клубам Класу «А». Він уже збирався переїжджати в Одесу, для чого керівництво «Чорноморця» поспішило влаштувати перспективного гравця в торговий місцевий інститут. Але радянська торгівля так і не отримала такого спеціаліста – прямо під носом «Динамо» ніяк не могло втрачати талантів. Особисто Віктор Маслов звернув увагу на Трошкіна, тож прямо посеред сезону він здійснив перехід, не виїжджаючи з одного міста. Десь одночасно в кількох клубах СРСР розчаровано видихнули, а московський ЦСКА особливо – він уже навіть відряджав в Україну конвой, щоб забрати в союзну столицю службовця армії…
А «Динамо» ще мало розбиратися, кого воно придбало. Перший же матч Трошкіна за дубль «Динамо» призвів до того, що легендарний «Дід» обізвав новачка «бандитом». Діло було в матчі «Динамо» проти «Шахтаря», де Володимир відзначився голом і… вилученням. На емоціях, коли розтягли гравців після бійки, активним учасником якої був дебютант, Віктор Маслов сказав: «Заберіть звідси цього бандита!» А в наступній грі «бандит» грав уже в основному складі, за який і виступав майже дев’ять років. 26 жовтня 1969 року Володимир Трошкін дебютував у матчі з мінським «Динамо» (3:0), а через місяць забив свій перший м’яч – у ворота тбіліського «Динамо» (2:2) на 75-й хвилині гри. 12 листопада 1969 року відбувся і дебют у єврокубках – у 1/8 фіналу Кубка чемпіонів з італійською «Фіорентиною» Маслов довірив новачкові опікати чемпіона світу Амарілдо.
Спершу Володя пробувався в «Динамо» опорником, але коли закінчив виступи Медвідь, а його змінник Дамін отримав важку травму меніска, Трошкіна поставили праворуч у захисті. «Спершу нова позиція мені не подобалася, навіть нуднувато було. Тому й робив флангові прориви. Це вже потім зрозумів, що опорна зона – невдячна, аплодують іншим гравцям, хоча роботи робиш чи не найбільше», – розповідав пізніше Володимир Миколайович. На новій позиції він потрапив у список кандидатів до збірної. Причому, дебютний збір ледве не завершився скандалом – олімпійська збірна на базі московського «Динамо» вирушила на закордонні збори, де головний тренер москвичів намагався переманити Трошкіна з Києва до своєї команди. Дебютувавши в олімпійській збірній 2 червня 1971 року в матчі з Нідерландами, Володя відразу ж забив, а виграли 4:0. А 19 квітня 1972 року він з’явився у складі першої команди, узявши участь у перемозі над Перу – 2:0.
Маслов пропрацював недовго, слідом прибув інший москвич – Севидов, а потім сталася знаменна подія. Опікуни головної команди УРСР відважилися довірити її дуету зовсім молодих тренерів – Лобановському та Базилевичу. «По суті ми прокрокували в новий футбольний вік. Працювали, як найкращі професіональні клуби Європи. Лобановський прийшов у «Динамо» 34-літнім. Усі вправи виконував разом із нами – і бігав, і стрибав. Для нас це багато означало. Нам постійно «вбивали» в голову, що ми чогось досягнемо. Ми були нарозхват, на нас верхи їздили – клуб, збірні, якщо десь бували вихідні – навіть там треба було індивідуально працювати», – зізнавався пізніше Трошкін. А Валерій Васильович і Олег Петрович сповна оцінили «двожильність» свого підопічного, який виконував неймовірну бігову роботу й витримував по 90 і по 120 хвилин. «Фізично сильний, швидкий, різкий, відрізнявся бойовитістю, величезною працездатністю, чіпкістю у відборі м'яча, уміло застосовував підкати. Активно підключався до атак, його флангові проходи тримали в напрузі оборону суперників», – так характеризували Трошкіна сучасники.
Валерій Лобановський у власній книзі «Нескінченний матч» поділився спогадом, який багато скаже про особистість футболіста Трошкіна: «У Базелі перед фіналом із «Ференцварошем» він підійшов до мене і запитав: «Васильович, по-вашому, скільки важить ця чашка?», показавши на афішу, де красувався Кубок володарів кубків. «Яке це має значення?», - буркнув я. «Для вас, можливо, і не має, а мені її тягти в роздягальню. У вас же як, якщо щось важке, нехай Трошкін тягне, він здоровий». Нічого собі! У мене передстартовий мандраж, а тут – «про чашку», яку, до речі, ще невідомо кому тягнути в роздягальню, нам або угорцям! Зовнішня неяскравість (але не бляклість!) не завадила йому стати в один ряд із найкориснішими гравцями команди. У рідкісних випадках зона, покинута Володимиром, вимагала страховки. Під час своїх рейдів уперед він або доводив справу до кінця, або при втраті м'яча встигав повернутися і, як ні в чому не бувало, приступити до необхідної оборони, немов перед цим не було виснажливих ривків»
У 264 матчах чемпіонатів СРСР Володимир Трошкін забив за «Динамо» 21 м’яч. У єврокубках – 36 матчів, 4 голи. Він здобув у складі киян звання чотириразового чемпіона СРСР (1971, 1974, 1975, 1977), виграв Кубок СРСР 1974 року, а також Кубок кубків і Суперкубок Європи 1975 року. Тричі входив у список «33-х найкращих» — під №1 (1974, 1975) і №2 (1976). Став віце-чемпіоном Європи 1972 року та бронзовим призером Олімпіади 1976 року (за першу збірну СРСР провів усього 31 матч і забив 1 м’яч, а за олімпійську – 14 матчів, 1 гол). От тільки неймовірно насичені, інтенсивні роки завершилися так само стрімко. На місці Трошкіна почали награвати молодого Лозинського, який у підсумку гідно успадкує позицію правого захисника. А коли Трошкіна та Матвієнка тренерський штаб поставить на відчислення, відбудеться маленький «палацовий переворот», який призведе до звільнення Базилевича та Петрашевського і розбиття легендарного «тандему».
Самого Трошкіна знову кликав Костянтин Бєсков – йому обіцяли квартиру в будинку, де жила сама Алла Пугачова, а також Олександр Прохоров, який недавно перейшов якраз із «Спартака» в «Динамо». Утім, піти слідом за воротарем Володимир не відважився – він прекрасно розумів рівень напруження між двома клубами, а тому догравав у «Дніпрі», де під керівництвом Андрія Біби й потім Йожефа Сабо і з давнім одноклубником Матвієнком провів 14 матчів. І завершив виступи.
Роки після завершення виступів – найскладніші роки в житті футболіста. Спершу Трошкіну пропонували роботу інструктором зі спорту на станкозаводі, потім почали запрошувати на матчі ветеранської команди «Динамо» – наймолодшим поруч із сивочолими гравцями, що доживали вік після футболу. А в 1978 році Володимир Миколайович став помічником головного тренера київського СКА – Олексія Мамикіна. Той пропонував: «Залишайся, коли піду на пенсію, візьмеш моє місце». Але не склалися у Трошкіна стосунки з куратором команди від армії – заступником командувача військовим округом. Той запитував: «Чому на полі нема третього нападника?» «Бо зараз грають у 4-4-2 з двома». «Призначити третього!», – командував військовий чин. Трошкін розумів – треба міняти команду…
І коли давній друг Віктор Матвієнко запросив разом попрацювати в рівненському «Авангарді» (нинішній «Верес»), погодився. І очолив команду після того, як Віктор Антонович вируив на навчання до Вищої школи тренерів. Серед підопічних Трошкіна в Рівному були такі майстри, як Шаломай, Шельменко, Шлапак, Кочубинський, для яких це був бажаний «другий шанс», що перезавантажив їхні кар’єри. І молодий Олександр Петраков – той самий, майбутній чемпіон світу U-20, старший тренер юнацької збірної України. За чотири роки в рівненській команді таких життєвих історій набралося дуже багато.
Пізніше Володимир Трошкін недовго попрацював старшим тренером київської міської ради ДСТ «Трудові резерви» – збирав найкращих гравців зі столичних ПТУ, виграв із ними зимову першість УРСР. Словом, пізнав футбол від самих вершин до низин – і зрозумів, що без футболу не може. На запрошення Миколи Фоміних перейшов на роботу в республіканську федерацію футболу, пізніше продовживши працю й у Федерації футболу України. Займався нижчими лігами, організацією чемпіонату в цілому, а також трансферами футболістів. У середині 80-х займався юними футболістами в збірній УРСР. У середині 90-х входив у тренерський штаб збірної України. До останнього часу їздив на роботу, хоча важко було ходити, мучили хвороби…
…Після смерті від людини залишається тільки пам’ять. Від когось – тільки рисочка між датами народження та спочинку. Від інших – багато барвистих спогадів, досягнень, легенд. Ми довго пригадували найкращі матчі Трошкіна – а таких у вольового, яскравого футболіста було багато. І зупинилися на грі «Динамо» – ПСВ «Ейндховен» 1974/75. У Київ гості прибувають з упевненістю у своїх силах, у їхньому складі – відразу кілька супер-зірок, товаришів Кройффа по збірній Голландії. І тут – київський «каток». Просто подивіться, як Колотов головою вбиває м’яча в сітку після чудового сольного рейду Трошкіна. Як потім ще одна флангова класика від Володимира Миколайовича завершується голом Блохіна. 3:0. Бравісімо! Дивишся й дивуєшся – як наші хлопці з Києва, Єнакієвого, Чорнобильського району рвали найкращих футболістів Європи. Як же хочеться, щоб повторилися колись такі матчі… Щоб «Динамо» (Київ) знову вийшло на той рівень амбіцій, який заповідали Лобановський і Базилевич. Нам лишається пам’ять і надія…
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
