Небажання рухатися в ногу з часом, відсутність гнучкості і мовний аспект – лише невелика кількість основних причин непопулярності наших за кордоном.
Абсолютно нетиповим для нашого футболу є досвід Дениса Соколовського, сина Михайла Соколовського, одного з найбільш поважаних футболістів в історії Шахтаря. Екс-гравець донецького Металурга, Ворскли та Карабаха працює тренером в Об’єднаних Арабських Еміратах і має дуже незвичний та цікавий шлях.
«За день «накручую» не менше ста кілометрів»
– Денисе, увесь світ намагається прийти до тями після пандемії коронавірусу. Як у ці дні живе Дубай?
– Обмеження ще й зараз відчуваються у нашому повсякденному житті. Незрозумілих речей вистачає, хоча потрохи стає легше. Раніше не можна було навіть купатися – усі пляжі закрили, сауни дотепер не працюють. Про будь-які спортивні заходи мова не йшла – це очевидно. Тільки нещодавно відкрили басейни. Ми постійно сиділи вдома, раз на три дні за продуктами виходили. Донедавна ми не мали права з’являтися на вулиці з 23-ї до 6-ї ранку. Особисто для мене це нестерпно. Коронавірус зумовив кадрові проблеми в ОАЕ – зараз спостерігається відтік кадрів.
– Ви, як дитячий тренер, також адаптовуєтеся до змін?
– Батьки скаржаться – сидіти вдома з дітьми по 8 годин занадто складно. Крім того, онлайн-навчання в Еміратах – одне з найдорожчих у світі. За рік загального навчання треба викласти 10-15 тисяч доларів. Наші футбольні тренування також перевели в онлайн. Ми все ще чекаємо на відновлення звичного тренувального режиму.
– Дубай – це мекка для туристів. Рутинне життя у місті має зовсім інші відтінки?
– Я вперше приїхав сюди у 1996-му, коли ще Бурдж Халіфи не існувало. Туристом сприймаєш місто по-іншому. Не помічаєш проблем, платиш за розваги і повертаєшся додому. Покупався на морі, скупився у молах і на цьому все. А буденщина вражає корками на дорогах та іншими труднощами. Хоч дороги тут подекуди мають 5-7 смуг, та це не рятує від тягнучок. Треба вчасно виїжджати і постійно розраховувати час. За день я «накручую» не менше ста кілометрів.
– В Емірати ви їхали спочатку не через футбольні справи?
– Так, вирушив в ОАЕ слідом за сестрою у 2015-му. А згодом взявся за те, що найкраще вмію і те, чому присвятив усе життя. Дуже хотів знайти саме футбольну роботу.
– Парадоксально, коли син легенди Шахтаря тренує Динамо. Як виглядало народження дубайського клубу з українським акцентом?
– Офіційно ми не пов’язані із жодним з існуючих Динамо. Нас батьки часто запитували: «Ви з Мінська, Москви чи, може, Києва?». Ні, ми – Динамо (Дубай), у нас власна ліцензія. У 2015-му році я орендував зал, провів набір дітей і почав тренувати. Коли грав у футбол з місцевими, то познайомився з вихідцем із Одеси Євгеном Полтавцем, який, власне, і запропонував об’єднати зусилля для створення академії.
– Чому саме Динамо?
– Шахтар – рідна і дорога моєму серцю команда, однак ми прийняли рішення продовжити міжнародну мережу Динамо. Спочатку я вийшов на керівництво донецького клубу, написав лист. Проте все залишилося на рівні розмов. Тоді зосередилися на Динамо – такі клуби існують в багатьох містах, у тому числі в Тбілісі, Дрездені і Х’юстоні. Зрештою, нам не допомагають і з Києва – туди ми теж лист писали, та врешті-решт обмежуємося власними зусиллями.
– Динамо (Дубай) – це клуб, що займається виключно вихованням дітей?
– Ні, у нас є доросла команда, яка виступає в аматорську чемпіонаті. В Еміратах сформовано лише дві ліги професіоналів, а решта – аматори. Я граю в аматорській лізі за Динамо. Якщо ми виграємо цю лігу, то теоретично можемо стати професіональним клубом. Втім таких планів у нас немає – це зовсім інший рівень фінансування і витрат. Інколи просто отримую задоволення від якості місцевих полів і насолоджуюся футболом. По-доброму їм заздрю і уявляю, як було б чудово, якби в нашій Україні діти мали такі можливості для заняття футболом.
«О 7-й ранку на термометрі вже майже +40°С»
– Паралельно ви очолюєте дитячу школу?
– Так, набираю тренерів і проводжу заняття. У нас працює шестеро наставників з дітками від 3-х до 13-ти років. Як на мене, тутешні академії працюють жахливо. Ми намагаємося врахувати огріхи конкурентів. Зараз наша академія співпрацює з професіональним клубом Аль-Васл – кілька наших хлопців вже перебралися туди.
– Футбол для 3-річних – це не зарано?
– Мені теж це здавалося дивним. Дитина в такому віці ще повноцінно не фокусується. Неодноразово пояснював батькам – занадто швидко, давайте хоч через півроку. Та це сприймається як бізнес і деякі академії набирають дітей віком від двох з половиною років. Я навіть чув про курси для 18-місячних. Не уявляю, як це працює. Маю інший приклад – вдома з татом я тренувався з чотирьох років, а у школу Шахтаря пішов із семи.
– Знаю, що з дитинства ви вболіваєте за Мілан. Здається, вам пощастило попрацювати в дубайському філіалі академії.
– Це правда, провів там рік. Очолював дубайський філіал Граціано Маннарі, який у 1988-му виграв Серію А. Тут також функціонують академії Ювентуса і Ліверпуля. Провідні європейські клуби розцінюють це як розвиток власного бренду і його популяризацію. Коли я готувався до переїзду, то вивчав англійську мову, адже розумів, що такі знання мені знадобляться. В ОАЕ всі розмовляють англійською, за виключенням китайських туристів.
– Спекотна погода дошкуляє футболу?
– Влітку займаємося у закритих приміщеннях, де працюють кондиціонери. Інакше сонячного удару складно було б уникнути. Коли виходжу на роботу о 7-й ранку, то на термометрі вже майже +40°С.
– Коли Валерій Лобановський згадував про свою роботу в Еміратах, то скаржився на місцевих футболістів. Мовляв, кількох навіть довелося вигнати з команди через порушення дисципліни. Ви помічали таке?
– Я теж читав ці спогади Валерія Васильовича і посміхнувся при його розповіді про недисциплінованість місцевих. У Шахтарі чи Олімпіку, де я раніше працював, достатньо було одного свистка. Тренер скомандував і діти підбігли до нього. Тут з цим складніше. Якщо люди фінансово забезпечені, то їх важче примусити. Саме цим можу пояснити лише одну участь збірної ОАЕ на чемпіонаті світу.
Мене одразу попередили, що не всі зможуть заграти через специфічний менталітет. Тут усі «водяться», починаючи з дитячого рівня, або ж мріють прокинути поміж ніг. Тому свою роботу наша академія будує з акцентом на грі у пас.
– Запізнення на тренування – річ буденна?
– З цим теж доводиться боротися. Реальний випадок – тренування розпочалося о 17:00. Дивлюся, з-за рогу з’являється хлопчина, який не те, що не поспішає, а йде в «розвалочку». Усім своїм виглядом демонструє – батьки ж все оплачують, тому я можу собі це дозволити. В нашому Динамо таке не проходить. А ще ми боремося з балаканиною на тренуваннях – тут усі люблять поговорити і посперечатися.
«У дитинстві Кравченко часто діставав від мене на горіхи»
– Ви народилися у сім’ї легенди Шахтаря Михайла Соколовського. Яким є ваш перший футбольний спогад?
– Ціную фотографію з 1983 року, коли Шахтар повернувся в Донецьк з Кубком СРСР. Команда їхала на танку, як я жартома тоді називав БТР, а батько взяв мене з собою. На фото помітно Ігоря, сина Володимира П’яних, а я, 4-річний, десь там знизу (Усміхається). Також добре запам’ятав 100-й гол тата у ворота Кайрата. Крім того, я вважався постійним гостем на тренувальній базі Шахтаря.
– Як не дивно, одним із ваших кумирів був воротар Валентин Єлінскас, якого щиро любив увесь Донецьк.
– Він завжди давав мені свої рукавиці, адже я спочатку хотів грати у воротах. Від дитячих падінь мої боки дотепер стерті. Мені подобалося падати і відбивати м’ячі. Проте у школі мій тренер одразу сказав: «Денисе, з твоїми передачами треба грати у центрі поля». Хоча нещодавно у складі дубайського Динамо, коли голкіпер кілька разів не приїжджав на матч, мені доводилося у ворота ставати.
А взагалі батько – перший тренер і кумир. Людина, яка заклала футбольні гени. Я дотепер пам’ятаю імена усіх футболістів того Шахтаря. Надзвичайно класно було, коли ці люди приходили в гості до нас – я переживав особливі емоції. Також пригадую, як починав кар’єру у макіївському Шахтарі, де найстаршим у команді був партнер мого тата Валерій Гошкодеря, а наймолодшим – я.
– Ви зростали разом із Сергієм Кравченком, батько якого теж виступав за Шахтар. Дружба, що пройшла крізь усе життя?
– Знаю Сергія з 3-річного віку. Я старший за нього на 4 роки, тому частенько в дитинстві він отримував на горіхи – потім мене мама за це сварила. Наші батьки дотепер спілкуються, а Сергій хрестив мою доньку. Наша улюблена футбольна вправа – гра через сітку. Колись я його постійно перемагав, та тепер він сильніший. Ще успішніше ми діємо у парі. Коли Сергій два роки тому приїжджав до мене у Дубай, то на пляжі нас ніхто перемогти не зміг. Не подумайте, що хвалюся, це факт.
– Потужно!
– Та що там Дубай. У 2005-му на базі Шахтаря ми з Сергієм у парі змагалися зі збірниками: Чигринським, Воробеєм, Пуканичем… Так і там ніхто нас жодного разу не обіграв.
– Якби не переїзд Кравченка у Карабах в 2005-му, то його кар’єра могла скластися по-іншому: без Ворскли, Дніпра, Динамо і збірної України. Варіант з Азербайджаном – ваша заслуга?
– Переїзд Сергія ініціював я. Переконав тренера, що треба переглянути перспективного хлопця, який до того грав за другу та третю команди Шахтаря. Після Карабаху Сергій перебрався у Ворсклу і після цього тільки ставав сильнішим.
– Ви згадували про закриті сауни у Дубаї. В одному з інтерв’ю батько розповідав про свій фанатизм до цієї справи, і як вперше привів вас у сауну у 8-річному віці. З того часу підтримуєте традицію?
– О так, я шаленію через те, що сауни тут закриті вже понад три місяці. Батько прищепив любов до сауни з дитинства. Ми бігали по 10-15 хвилин на снігу, потім забігали в лазню. Згодом цю традицію продовжив я зі своєю 5-річною донькою. Ще до війни у Донецьку завжди брав її з собою у сауну. До речі, після такого загартовування з татом я потім років 20 не хворів.
– Ще одна пристрасть Михайла Соколовського – музика.
– У 90-х він привіз якраз із Еміратів колонки JBL. Величезні такі, у мій зріст. Всі його партнери з Шахтаря приходили до нас і слухали бабіни, касети, а потім і диски. Любов до The Beatles і Smokie тато передав мені. Обожнюю музику 80-х – 90-х. Пригадую, як у Греції спілкувався з Олегом Протасовим: «Денисе, це ж ретро-музика. Як ти її слухаєш?» Нічого не вдію, вона подобається і мені, і дружині. Навіть порівнювати не хочу з тим, що зараз співають.
«Пантіч зустрів словами: «Привіт, товаришу»
– Ваш батько є зразком і прикладом. Це стосується і його футбольних навичок, і людських якостей. Зізнайтеся, прізвище на вас певною мірою тиснуло?
– Мабуть, щось у цьому є. Мене не раз співставляли з татом і вимагали певного рівня. В одному з інтерв’ю під час ігрової кар’єри я відверто заявив: «Я не Михайло Соколовський, він такий єдиний і неповторний. Я не можу досягнути висот і рекордів тата». Напевно, випадок, коли Паоло Мальдіні переплюнув свого батька Чезаре – єдиний. Тиск справді був і ось ці «ти повинен» я постійно чув. У школі Шахтаря, коли забивав класні штрафні, то тільки й казали: «Це ж гени!» А мені у 13 років сказали, що я маю проблеми із серцем. На щастя, згодом це переріс.
– У Вищій лізі ви дебютували рано. Володимир Онищенко випустив вас у 19-річному віці у складі донецького Металурга.
– У поєдинку із запорізьким Металургом я зіграв кілька хвилин, зате міг забити. Колектив у Донецьку був чудовим: Севідов, Мизенко, Покладок… Приємно згадати усіх. У Металурзі я зростав, подорослішав і провів там три роки.
– У певний період часу команду очолював Михайло Соколовський. Незвичні відчуття?
– Тиск збільшився. Ігоря Яворського звільнили, хоча він підпускав мене до стартового складу. А прийшов батько і я почав нестабільно грати в основі. У такі моменти теж треба було доводити, що ти граєш не по блату. Насправді поблажок від тата не дочекаєшся. Кого любиш, того караєш.
Паніоніос: Соколовський другий праворуч у нижньому ряду
– У 2000-му ви їдете в грецький Паніоніос. Там познайомилися з харизматичним Мілінко Пантічем, екс-гравцем Атлетіко, який оформив покер у ворота Барселони і на честь якого на Вісенте Кальдерон поруч із кутовим прапорцем завжди лежали квіти.
– Я спілкувався переважно із сербами і вивчив їхню мову. Мілінко також знав трохи російську, тому на першому тренуванні зустрів мене словами «Привіт, товаришу». Ми жили з Пантічем в кімнаті і я міг більше розпитати про той легендарний матч Барселона – Атлетіко, що завершився 5:4 і запам’ятався покером мого сусіда. Пантіч був старшим за мене на більш, ніж 10 років, і допомагав у всьому.
– Греція – це чудовий варіант для розвитку кар’єри?
– Образливо, коли ти забиваєш, а тебе на банку садять через фінансові аспекти. На жаль, то була «дурилівка» в плані грошей. Пантіч потім судився з Паніоніосом, це звична практика. Мабуть, я поїхав туди даремно, адже і Металург пропонував хороші умови, і начебто Семен Альтман розраховував на мене. З іншого боку, Паніоніос – це хороший досвід. У Греції виступали ще два вихідці із країн соцтабору: Олег Веретенніков грав за Аріс, а Омарі Тетрадзе – за ПАОК.
«Пятов завжди був хорошим хлопцем»
– Цим ваш закордонний досвід не обмежився. Ви їдете у Польщу і отримуєте травму.
– Я готувався до офіційних матчів, отримав запрошення у клуб Екстракляси Погонь зі Щеціна. Але напередодні провів кілька тренувань у містечку Поліце з нижчоліговою командою. Там зустрів хлопчину, який запевнив, що класно через сітку грає у тенісбол. І треба ж статися цьому – він обіграв мене двічі. Наступного дня я взяв реванш – виграв чотири партії з чотирьох, але занадто навантажив передній м’яз стегна. На вечірньому тренуванні жах – бігти не можу.
– За Погонь ви провели лише п’ять поєдинків.
– Контракт підписав, та не проявив себе. Через той нездоровий азарт і юнацьку дурість не скористався шансом.
– Зате в Україну ви повернулися тріумфально – у дебютному матчі за Ворсклу вийшли на заміну і забили у ворота рідного Шахтаря. Що відчули тоді?
– У Полтаву мене запросив Андрій Баль, який всіляко підтримував і допомагав. Поки мене заявили, частина чемпіонату минула. Я все ще мав проблеми зі стегном – не міг навіть пов’язку зняти. Баль переконував: «Денисе, це психологія, давай». Першу гру я провів на Кубок проти Олкома з Мелітополя. Вийшов на заміну, забив єдиний гол. Через певний час дебютував і в чемпіонаті – якраз проти Шахтаря вийшов на заміну. Ми поступилися 1:2, а я відзначився на 90-й хвилині.
– У тій Ворсклі разом з вами розпочинав Андрій Пятов.
– Тоді традиційно грали досвідченіші Постранський і Долганський. Андрій завжди був хорошим хлопцем. Вдвічі приємніше, що така людина стала найсильнішим воротарем України. Ми були сусідами у Донецьку, нещодавно він приїжджав із сім’єю в Дубай. Радий за його успіхи.
– Після Ворскли ви часто змінювали команди: Зірка, Оболонь, Кривбас. Чому ніде не могли закріпитися?
– Не люблю говорити погані речі про тренерів, однак у Кіровограді я не зійшовся характером з Юрієм Ковалем. Просто не склалося. У той час я мало грав, періодично травмувався. Начебто нічого глобального, але це вибиває із процесу. Зрештою, вважаю, що винен сам у тому, що не міг закріпитися і проявити себе краще.
– Взимку 2005-го ви перебралися в Азербайджан і нарешті знайшли свою команду.
– Мені пощастило попрацювати з олімпійським чемпіоном Ігорем Пономарьовим – надзвичайно порядна і хороша людина. То був успішний період: я постійно грав, не пропустив жодного тренування, почував себе дуже комфортно і затишно.
Спочатку і чути не хотів про Баку, але коли приїхав, то очам не міг повірити – місто нічим не поступалося Донецьку за своїм розвитком. Мій Карабах спочатку базувався у Баку, інколи грав на стадіоні Тофіка Бахрамова. Потім ми переїхали в Агдам, де було доволі спекотно. Взагалі в Азербайджані я нарешті почувався по-футбольному щасливим.
– Наприкінці кар’єри ви пограли у Кримтеплиці, цікавій команді, яка вважалася середняком Першої ліги. Там знову дошкуляли травми?
– У Криму я серйозно пошкодив ахілл – відчуваю проблеми дотепер. Лікувався у Слов’янську на грязях, трохи покращив здоров’я. У Кримтеплиці почувався затишно – до мене добре ставився головний тренер Олександр Гайдаш, клуб мав стабільне фінансування, зате президент Олександр Васильєв сприймав мою травму так, ніби я грати не хотів. А насправді мені було важко ходити. Все через нестабільні тренування – зранку займаємося на резині, потім в горах, а тоді на траві. Зміна поверхні далася взнаки. Я ще трохи пограв у Другій лізі і попрощався з футболом. Хотів проявити себе у тренерській діяльності.
– Здається, з цим поки все гаразд. Які ваші подальші плани?
– Дуже хочу розвиватися в Еміратах. Тут ми з дружиною повноцінно мешкаємо, батьки відвідують нас періодично. Я максимально сконцентрований на Динамо. Хочу, щоб наш клуб прогресував, а я продовжував реалізовуватися. Про нас вже знають, ми намагаємося вдосконалюватися і стати впізнаваними. Крім того, орієнтуємося не лише на батьків та дітей, що розуміють російську. Прагнемо залучати талановитих дітей з різних країн і розвивати їхні навички.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
