Чотири думки після матчу Іспанія - Україна

Збірна України 7 Вересня, 11:24 4473
Чотири думки після матчу Іспанія - Україна  | 19-27
Іспанія переграла Україну (4:0) у 2 турі Ліги націй.

Міф великого Алленаторе Шевченка ще живий чи опинився в комі?

Той випадок, коли тренерський штаб із серйозними іменами, на яких відклало відбиток італійське минуле, нагадує Олексія Михайличенка та його асистентів часів останнього пришестя в Динамо. Таке враження, що Шевченко і компанія його помічників рандомно вирішили: ну, якщо ж із Португалією вдома спрацювало, чому б нині не повторити. На жаль, схема з фальшивим вістрям Марлосом, Яремчуком чи Циганковим на не зовсім властивому лівому фланзі зовсім не виглядала робочою сьогодні. Зокрема, і тому, що сиділи ми глибоко, самі знаєте де. Сиділи, як збірна Гібралтару чи Мальти, але не переможець чемпіонів Європи чи своєї кваліфікаційної групи Євро-2020.

Сиділи безвилазно, як колектив без стержня. Якому не вистачило і духу переможця, який зазвичай витав і підтримував з тренерської лави. Бо там, біля Шевченка на боковій нині віяло лише приреченістю і повним нерозумінням, що можна змінити чи покращити, аби не виглядати настільки бідним родичем на святі еліти. Дивіться, ніхто і слова кривого не сказав би навіть за більшого рахунку, якби збірна показала хоч якусь готовність до футболу, перестановки, волю гравців і тренерів. Можна ж програти, як Аталанта Динамо Загреб 0:4, але із зовсім іншим характером і тренерським підходом.Можна програти як середняк. З Іспанією це не сором. Однак програвати як розібрана команда напіваматорів з маленької країни... Цього вже просто не зрозуміти. Такої безпорадної збірної давно ніхто не бачив. Ми мали влітати 0:6 і більше. Рахунок 0:4 – за щастя для команди, яка відмовилася навіть від боротьби. Яка весь матч була розтоптаною, зневіреною і думала, мріяла, благала тільки про одне – не бийте ще, пожалійте. На фоні якої 17-річний Фаті з його рекордними голами в історії виглядав інопланетянином, а Тьягу Алькантара, Серхіо Рамос та Дані Ольмо – як Мессі, Роналду й Іньєста в найкращі роки, не менше.

Основний і фактично єдиний чистий опорник Харатін не вступив у жодне єдиноборство! А статистика фолів? Іспанія порушувала правила 15 разів, Україна – 8. Про що ще можна говорити, якщо бачимо настільки бездушну гру вихолощених гравців, у яких і шансу не було виглядати інакше. Ми вийшли побігати крос на безпечній відстані від їхніх зірок. Без бажання це робити, з атакувальним складом, який змушений був сидіти у штрафному та відбирати. Шева – не чарівник. Хоча вивів збірну на такий солідний рівень гри проти європейських середняків та аутсайдерів, що потроху ввижався Тренером топ-рівня, який затримується тут не через відсутність симпатичних пропозицій, а велику лояльність і патріотичні почуття. Однак у цей вечір його міфу серйозного європейського фахівця завдано болючого удару. Так, що задаєшся одним невеселим питанням.


А чи змінилося щось аж так глобально за ці 4 роки?

Чи така вона велика, ця різниця між Фоменком і його наступником в іграх проти топів? Навіть місцями надто боягузлива гра попередника Шевченка на посаді головного тренера збірної не була такою жахливою, не била так по реноме українського футболу в Європі, як оцей вояж у Мадрид. Луїс Енріке замінив 6 гравців після Німеччини, зробивши загалом 7 перестановок в основі. Наш тренер наважився на 2 зміни та одну вимушену. І то тільки тому, що Коноплянка та Мораєс повністю провалили переможну гру зі Швейцарією, а Степаненко зазнав мікропошкодження.

Головною проблемою Шевченко називає те, що команда не відновилася. Ок, приймається. Нам традиційно важко грати 2 матчі за такий термін. Навіть Люксембург після нічиєї в Португалії став величезною проблемою. Однак тоді не могло бути особливих питань – ротація, цікаві радикальні ходи у складі, спроби щось змінити, все таке. Та як можна говорити про подібну проблему, якщо сам тренер зі своєї волі робить «аж» 2 зміни в основі? Це ж втричі менше, ніж було в Іспанії.

Зрозуміло, що наш резерв важко порівнювати з «Фурією Рохою», гравці якої грають у топ-чемпіонатах щотижня. Однак і робити вигляд, що ми такі безталанні, як команди, які роками не потрапляють на великі форуми, неприпустимо. Не можна ж так принижувати свої резерви, інакше навіщо тоді вся ця історія про атмосферу в колективі, розмови про широку обойму та численних кандидатів у збірну. У нас насправді не настільки погана команда (навіть резервна), щоб так жалюгідно програвати без обличчя і серця. Неможливо зрозуміти, навіщо грати другі матчі основою, не роблячи жодних експериментів, як у тій же проваленій грі проти Словаччини, в якій принаймні був певний задум?

А що дають такі матчі, як звітний? Причому будь-якій зі сторін. Іспанія більше в житті не захоче з нами грати, хіба що змусять волею жеребу. Подібна імітація спротиву не розвиває її гравців, а тільки роздуває самооцінку. А весь цей балаган українських експертів, що нашим гравцям потрібні такі матчі, в яких вони навчаться якоїсь містичної таємної мудрості... Футбол – це не битва екстрасенсів. Чого має навчити матч, на який був тільки 1 провальний план від тренерів, а футболісти на фоні шаленої втоми перелякано стукали у зачинені двері, чуючи у відповідь тільки послання у відповідному не дуже приємному напрямку. Є великі питання до того, яку аналітику щодо Іспанії підготували тренери нашої команди. Склалося враження, що вони нас вивчили значно краще, ніж ми їх.


Непослідовність і пародія на Петракова

Грати у стилі збірної U-20, але з виконавцями, не готовими і не дуже навченими вмирати у відборі та єдиноборствах? З настільки самовбивчими установками постійно виходити через короткий пас, якщо ще у початковій фазі атак біля власного штрафного та середньому блоку в центрі поля тебе вже радісно пакували і вивозили в невідомому напрямку, немов там діяв безжальний білоруський ОМОН? Ну, молодці, як тільки могли – полегшили завдання Іспанії. Якщо наші молодіжні чемпіони світу виходили не давати грати супернику, то нинішні дорослі дядьки створили команді Луїса Енріке максимально теплу ванну. Настільки теплу, що можна було зіграти ще 100 хвилин з тим же успіхом, нічого б не змінилося, а ЗМІ в Україні й далі говорили б, яка ж велика наука програти так в одні ворота.

Чому Луїс Енріке може випустити 17-річного Фаті, 19-річного Гарсію, 22-річних Оскара та Ольмо, і його не треба змушувати, тоді як Андрій Шевченко починає довіряти молодим тільки тоді, коли ті перейдуть в Динамо, Шахтар чи поїдуть в Європу? Невже Супряга настільки ніякий, що не гідний отримати хоча б 20 хвилин на заміні в кожному зі стартових матчів Ліги націй? Чи Лунін справді зараз поступається навіть такому Пятову, який втратив впевненість? Чи не заслужили Тимчик та особливо Михайліченко, аби на них звернули увагу, почали навчати футболу збірної ще раніше? Не можна грати у терпіння, сидіння на своїй половині та відбивання, якщо в тебе одночасно Зінченко та Маліновський, яких за 3 дні до того славетно поганяли швейцарці. Ще й з Ярмоленком, який також відпахав увесь матч і нині банально не мав сил ні на атаку, ні на відбір.

Нащо було смикати стільки гравців Динамо, що могли б якісніше підготуватися до кваліфікації ЛЧ, якщо на них ніхто особливо і не розраховує? Натомість отримуємо вихід на заміну «вічно перспективного» Коваленка, який вже й забув, коли у Шахтарі отримував від Каштру більше, ніж 20 хвилин часу. Щоб Віктор взяв і програв усі свої 3 єдиноборства внизу, вигравши тільки одне в повітрі, при 7 виконаних дотиках до м'яча – по 2 втрати та фоли. Для порівняння Сидорчук за майже втричі більше часу втратив м'яч лише 1 раз, виграв обидві свої дуелі, 4 рази був першим на підбиранні (більше серед українців тільки в Пятова), став лідером у матчі за перехопленнями (3, стільки ж у Кривцова), двічі спробував відібрати (50% успішності) та віддав 3 точні дальні передачі з 3 спроб, несподівано загострюючи наші атаки.

Ми таки можемо отримати плюси з цього фіаско

Очевидно, тренерський штаб мав би взяти приклад з Луїса Енріке, а не Йоахіма Льова. Не вийде грати тим же складом з інтервалом у кілька днів. Наскільки б крутим він не був у відборі Євро-2020, тут нас так і возитимуть по газону в других матчах, якщо не змінити підходів, не почати награвати ширші кадри, які в нас великі лише на папері в дні перших викликів. Навіть сьогодні місцями ті ж Маліновський і Марлос, Михайліченко і Тимчик в атаці показували цікаві ходи. Руслан так взагалі намагався бути вожаком, битися всупереч усьому: найбільше серед всіх в матчі боровся (15 дуелей), найбільше єдиноборств і виграв (7). Такої зарядженості від більшості інших бракувало.

Згадайте, коли збірна виходила вище і змушувала пресингом помилятися іспанців, почали з'являтися натяки на моменти. Питання в тому, чому так відіграли не більше 15-20 хвилин – чи справді не можна було, бо такий великий розрив у класі, чи просто не розрахували план на гру? Сидорчук вийшов досить надійно та вніс кілька промінчиків світла у цей морок апатії. Це не так, що ми стали безнадійними і не зможемо конкурувати в матчах проти грандів від слова взагалі. Але щоб все виходило, потрібно бути гнучкими, ризикувати, розвиватися, шукати нові рішення і гравцям, і тренерам.Поки плюс ще й у тому, що не все втрачено і в цій групі смерті. Українці перемогли Швейцарію, яка використала недостатню свіжість Німеччини і була навіть ближчою до перемоги. Хоча перед тим Бундестім виглядала краще за Іспанію. У підсумку «Фурія Роха» окупувала перше місце, а команда Шевченка залишилася другою в такій солідній компанії. Не будемо забувати, що ця команда може значно більше у плані гри, а відновлення, зокрема, захисників Динамо мало би додати конкуренції Матвієнку та Кривцову, які вже до непристойності знітилися останнім часом і дозволяють разом з Пятовим якусь нереальну кількість голів у ворота своїх команд. Тішить те, що подібні фіаско зі збірною трапляються нечасто, і одне від іншого відділяє кілька років. Іноді справді краще раз програти 0:4, ніж 4 рази о 0:1.