Свого часу на матчі молодіжних збірних України та Нідерландів, який відбувався на Оболонь Арені, агент Денис Новіков познайомив мене із Павлом Миколайовичем Кікотем. Я тоді, зізнаюся чесно, майже нічого не знав про нього.
Згодом довелося брати експертний коментар щодо Володимира Шепелєва, який дебютував у першій команді Динамо. Виявилося, що в системі київського клубу уродженець Одещини Шепелєв починав якраз під керівництвом Кікотя. Коли Богдан Михайліченко перейшов до Андерлехта, він також згадав про свого першого динамівського тренера Кікотя. Це все 1997 рік народження гравців. Не забувайте, що головна надія Динамо – Віктор Циганков – також є представником цього випуску.
«Блохін, Буряк – звичний тазик, пральний порошок, вода. Потім самі розвішували»
– Павле Миколайовичу, як ви потрапили у футбол?
– У той час поняття академії Динамо не існувало. Була тільки дитяча школа. Відбори відбувалися на стадіоні Динамо. Дітки збиралися в окремі дні. Жонглювали м’ячем, робили інші вправи. Тренери за цим слідкували та відбирали найкращих. У той час такі перегляди могли зібрати одночасно 300 дітей чи навіть більше.
У мене трохи інша дорога в школу Динамо. Ми тоді жили на Березняках. У нас була спеціалізована школа «Восход» на Дарниці. Ми пацанами бігали туди пограти. Мій перший тренер – Віктор Григорович Гроза, свого часу він виступав у дублі Динамо. На одному з матчів був присутнім інкогніто тренер Олександр Олександрович Шпаков. Я і Вітька Мороз сподобалися Сан Саничу. Тому він нас запросив у Динамо. Наш тренер із «Восхода» сказав, що варто йти, бо це – Динамо, там можливості більші для розвитку. Так я опинився у системі київського клубу.
– Якими були ваші успіхи?
– Наприкінці 80-х я був випускником динамівської школи. Як завжди, у системі Динамо підростало багато талановитої молоді – перемагали у першості Києва, республіки, молодіжних змагань СРСР, були призерами. Міжнародних матчів не було, тільки з міст-побратимів час від часу до Києва приїжджали команди з Румунії, Німеччини. Популярністю користувався турнір Кубок Переправи.
Після випуску найкращих гравців відібрали у «дубль». Я отримав таке собі стажування. Тобто, певний час просто перебував у системі першої команди. Ці враження – на все життя. Це запало в душу. Це ж якраз пік команди Лобановського – Олександр Заваров, Олег Блохін, Володимир Безсонов і так далі. Можна перераховувати всіх зірок тієї команди дуже довго. Ми всі мешкали на базі Динамо у двоповерховому будиночку, щоправда тренувалися на окремих полях.
Попри те, що окремі гравці вже були зірками європейського рівня, у житті залишалися простими людьми. Разом їздили від стадіону Динамо на автобусі у Кончу-Заспу, разом харчувалися, разом тренувалися. Це було щось неймовірне, коли збиралися на стадіоні ті, хто відновлювався із молодіжною командою Динамо, і автобусом їхали на базу. Гравці першої команди тренувалися з нами. Молодим пацанам потрапити у таку атмосферу було просто фантастично.
Ніяких натяків на зіркову хворобу навіть не було. Всі їли за одним столом, всі з повагою ставилися один до одного. На тренуваннях навантаження були колосальними, але ніхто не скиглив, не плакав. Всі розуміли, в якому клубі працювали. Вразило, що зірки першої команди 80-х прали свою форму власними руками. Блохін, Буряк – звичний тазик, пральний порошок, вода. Потім самі розвішували. Існувало відчуття справжності. Нам, молодим пацанам, було дуже корисно побувати в такій атмосфері.
– Хто з гравців вашого покоління пішов у великий футбол?
– Ігор Жабченко грав за збірну України. Вітя Мороз грав за Динамо у Лізі чемпіонів та виступав в Ізраїлі. Андрій Михальчук грав у Польщі, зокрема – за Відзев Лодзь у Лізі чемпіонів. Були ті, хто виступав на трохи іншому рівні – Костя Романенко, Володя Тимченко...
– Яким вам запам’ятався Лобановський?
– Це велич, глиба. Було відчуття того, що він присутній на базі, навіть коли ти його не бачив. Усі Васильовича дуже поважали та навіть трохи боялися. Що вже казати про молодих гравців.
– Як склалася ваша кар’єра після Динамо?
– Перейшов у Динамо Ірпінь, яке в той час було близькою командою до Динамо Київ. Там тренував Віктор Каневський. Були футболісти із системи Динамо. Добротний колектив зі своїми гравцями. На рівні Другої ліги ми виглядали доволі добре.
– Яким у той час був футбол?
– Все було побудоване на атлетизмі, фізичні кондиції мали величезне значення, адже доводилось вести багато боротьби. Полів хорошої якості тоді ще не існувало. Важко було грати в конструктивний футбол. Високий пресинг, забігання… Але в той же час не бракувало технічних гравців. У кожній команді, навіть з Другої ліги, були 2-3 футболісти, які могли вирішити долю матчу.
– Ваша рідна позиція?
– Захисник. Грав крайнього або центрального захисника.
«У Чехії пам'ятали про радянські танки. Ми всі для них були «іванами»
– Ви – киянин. Чому у першій команді Динамо так мало вихованців київського футболу?
– Нам завжди здається, що у когось краще, ніж у нас. Що в інших містах та клубах є більше талановитих гравців. Скільки хлопців приходить талантами, але лише одиниці долають всі сходинки до першої команди. Тренери набирають групи гравців, яких із кожним роком стає все менше. Це речі природні. За 2-3 роки залишається одна група. Селекціонери починають дивитися по інших командах, шукаючи кращих гравців. Тому місцевим не завжди знаходиться місце. Свій – потім, він почекає. Здається, що хтось десь кращий. Хоча я вважаю, що школа Динамо – найсильніша в Україні і одна з найсильніших в Європі. Я це відчув на власній шкурі.
Звернув би ще увагу на психологію гравців. 50 відсотків талантів губляться у віці 15-17 років. У юнацьких командах – лідер, постійно грає, але після випуску потрапляє в інше середовище – U-19 чи «дубль». Там конкуренція, є старші гравці, потрібно по-новому доводити право на своє місце в складі. Не всі з цим справляються. У наш час шансів не давали. Якщо дали один шанс – ти був найщасливішою людиною у світі. Потрібно забути, ким ти був вчора, і працювати від початку.
Наприклад, один із найвідоміших випускників Динамо – Андрій Шевченко – був зроблений із міцного тіста. У нього був характер переможця. Тому всі розуміли, що з цього хлопця може вирости дуже сильний гравець.
– Минуло вже понад 30 років. Чи була у вас можливість досягти першої команди?
– Я брав своєю працьовитістю. Зараз, ставши тренером, не впевнений, що взяв би такого гравця, яким був у молодості. Визнаю, що були сильніші за мене гравці. Із 12 років я жив тільки з мамою та старшим братом. Батько пішов від нас. Можливо, нікому було підказати.
– Що спонукало виїхати до Словаччини?
– Це був 1990 рік. СРСР перебував на межі розпаду. Непрості часи були – черги, дефіцит всього, що тільки можна. Син народився, потрібно було годувати. Ми грали на стадіоні СКА, осінь. Підійшла людина і запропонувала поїхати у Словаччину, якраз Чехословаччина розпалася. Мене не потрібно було довго вмовляти. Сіли у «Москвич-2141» і поїхали у місто Вранов, що у Словаччині. Перегляд був у неділю. Провів товариський матч проти Кошіце. Там грав вихованець українського футболу Віктор Побігаєв. Він перебував на хорошому рівні. Мені вдалося його закрити, не дав йому нічого зробити. Після цієї гри тренер сказав, що я залишаюся в команді.
– Якими були умови у Вранові?
– Це зовсім інший рівень і підхід у порівнянні з тим, що було в СРСР. Коли ти приходиш на тренування, для тебе все готове – взуття, мазі, форма. Після матчу чи тренування – скинув у кошичок, а тобі випрали та поклали чистим. Після наших реалій – відчутний професіоналізм. Власна квартира, рівень життя зовсім інший. Не відчував потреби ні в чому. По можливості купував, що міг, і пересилав дружині у Київ.
– Згодом ви перебралися до Чехії.
– Грав у Чехії за клуб Словацко упродовж трьох років. У Лізі націй збірна Чехії приймала Україну саме на тому стадіоні, де я колись виступав. Там виявились ще кращі умови. Команда хороша підібралася. Я зрозумів, що таке конкуренція. Мене там нераді були бачити. Своє місце ніхто віддавати не збирався. У Чехії добре пам'ятали про радянські танки, тому до всіх вихідців із СРСР ставилися не дуже привітно. Чого я тільки не наслухався із трибун: «Іване, йди додому» і тому подібне. Ми всі для них були «іванами». На тренуваннях іскри летіли, ноги ламалися, ніхто не хотів віддавати своє місце.
Психологічно важко. Спочатку був без сім'ї. Син – зовсім маленький, боялися його везти. Дружина приїжджала час від часу, коли наступали канікули, – вона навчалася в університеті. Не було комунікації: стоїш у будці, намагаєшся додзвонитися додому. Не факт, що буде зв'язок, що застанеш когось вдома.
– Якими були фінансові умови?
– У Вранові отримував 100-150 доларів. На той час це були хороші гроші. Відсилав додому, дружина могла дозволити собі придбати нову коляску, закордонне дитяче харчування. У Чехії – 350-400 доларів плюс хороші преміальні. Коли вийшли до першого дивізіону, всією командою на тиждень полетіли із сім'ями на Канарські острови. Велика розкіш на той час.
– У багатьох українських легіонерів виникають проблеми з комунікацією, вони провалюють процес адаптації. Як було у вас?
– У Вранові був один виходець із СРСР, який допомагав з комунікацію. З часом я почав розмовляти самотужки. Давав інтерв’ю навіть. Мови – схожі. Коли повернувся до Києва, навіть з'явився акцент, не завжди швидко міг підібрати відповідне слово. Словацька і чеська дуже схожі, тому у Чехії не відчував проблем.
– Не виникало бажання залишитися в Чехії?
– Існувала така можливість і такі думки. Рівень життя був іншим. Я матері до Києва постійно передавав ліки. Можна було спокійно дивитися у майбутнє. Одноклубники брали в лізинг машини, будинки. Кожен розумів, що не буде викинутим на узбіччя. В Україні на початку 90-х про таке і мови не було. Але разом із дружиною прийняли рішення, що краще залишитися вдома. Всіх за кордон не забереш, а ми були прив’язаними до моєї матері та батьків дружини. Мені було б важко там жити, розуміючи, що я потрібен тут. Мама нас із братом підіймала на ноги.
– Чи задоволені власною кар’єрою?
– Міг досягнути більшого. На перших порах не вистачило характеру, щоб виставити лікті, показати зуби. Завжди команда та колектив, а вже потім я. Варто було про себе подумати. Але так я вихований. У певних моментах належало перетерпіти. Інколи здається, що деінде – краще. З віком подивився вже по-іншому на багато речей.
«Попросив зняти шапку – а він рудий!»
– Як ви потрапили на тренерську посаду в академії Динамо?
– Наприкінці 2001 року, в грудні, мені було вже 35. Тоді відбувалася першість міста «35 плюс». Нашу команду сформував Сергій Шебек, колишній арбітр. У Кончі-Заспі провели матч на манежі. Після поєдинку на поле вийшли молоді гравці динамівської академії. Я залишився на кілька хвилин, щоб подивитися тренування. До мене підійшов Віктор Йосипович Кащей. Він у Динамо працював вже давно і ми знали один одного. Розговорилися про життя. І тут він запропонував мені стати його помічником в академічній групі. Я одразу прийняв пропозицію.
Це була група 1987 року народження. Покоління Дениса Дедечка, Дениса Олійника, Олександра Рибки. Паралельно Кащей вів збірну України цього віку. Тодішній віце-президент Йожеф Сабо затвердив моє призначення. Я практично жив із гравцями на базі. Багато читав. Намагався вдосконалюватись. Це був дуже хороший час. Виникла можливість зрозуміти всі тонкощі тренувального, ігрового процесу, підготовки команди.
– Ви стали тренером хлопців 1997 року народження...
– Після того, як ми з Кащеєм випустили 87-й рік, Йосиповича скерували в динамівську школу набирати нову групу-97, а мене – в інтернат РУФК (зараз коледж Піддубного). У мене починав Артем Сухоцький із Ніжина, який грав за Маріуполь, Олександрію, Зорю, Слован, а зараз виступає у Білорусі за Динамо Мінськ. Потім так сталося, що я отримав 1997 рік. Кащей мені звільнив своє місце.
– Хто з вихованців потім засвітився у дорослому футболі?
– Це була дуже хороша група. У нашому селекційному відділі працював Іван Терлецький із Вінниці. Якось він привів у манеж хлопчика разом із батьком. Хлопчик – у шапці та куртці. Подивився на нього, а він стрункий, спортивний, футбольний. Попросив зняти шапку – а він рудий! Виявилося, що ще й лівоногий. «Беру без перегляду. У команді повинен бути рудий». Пожартували. Так у системі Динамо опинився Циганков.
Із Севастополя Саша Масалов подавав надії, але в нього не вийшло. Єгор Назарина, який зараз у Зорі. Він сам – із Прилук. Його дідусь привозив молоко, сир. Денис Костишин займався – він зараз у Колосі.
Один хлопчик попросився із Одеси. Брав дозвіл, щоб привезти свого друга. Цим другом виявився Володя Шепелєв. Ростик Тарануха зараз у Черкащині. Дуже хороші фізичні дані, швидкий. Я таких дітей не бачив. За всіма тестами він був перший.
Бодя Михайліченко прийшов із Княжої. Разом із Володею Тименком (зараз грає за Чайку із Петропавлівської Борщагівки). Брат Михайліченка теж футболом займався. Батьки прості, звичайні люди.
Воротарі Дмитро Фастов та Володимир Маханьков. Перший був в Оболоні, Кремені, Інгульці. Другий – у Карпатах, зараз виступає за Полісся.
– Відчувалося, що Циганков може мати велике майбутнє у футболі?
– Там він виділявся. Передбачати дуже важко. Один Бог знає, як складеться. Багато прикладів, коли талановита молодь просто губиться. Випадки Діми Заїкіна, Ростика Таранухи тут дуже показові.
У Віті були всі необхідні задатки – робота із м’ячем, швидкість, розуміння футболу, бажання вчитися. Великий плюс – футбольний тато, він розуміє, як у футбольному житті все влаштовано. Займався опікою сина із дитинства. Знав усі процеси підготовки та становлення гравця. Була впевненість, що він гратиме. При тому, що Циганков народився наприкінці 97-го року, був молодшим за всіх. Тодішній тренер юнацької збірної України Олександр Головко запрошував його із 1996 роком.
– Циганков дуже непублічна людина. Не дає великих інтерв’ю. Який він у житті?
– Дуже скромний, спокійний та небагатослівний хлопчик. Не прагнув бути вищим за колектив. Особливо бурхливих емоцій не проявляв. Цілеспрямований.
– Зараз підтримуєте з ним контакт?
– Було бажання запросити гравців із Динамо, щоб вони поспілкувалися із ще юними футболістами. До Циганкова важко було знайти виходи. Але він мені таки відповів. Проте карантин не дозволив провести заплановану подію.
– Одесити – веселі люди. Шепелєв справляє враження дуже замкненої особистості. У житті він інший?
– Він не з Одеси, а з області. У спілкуванні індивідуально – відкритий хлопчик. Він був трудягою. Те, що має, він досягнув сам. Зрозуміло, що є тренери, партнери, але Володя – дуже працьовитий. Із Чорноморцем в нього не склалося. Проте взяв своє працею. Йому по кайфу було зіграти на команду. Весь час намагався бути з м’ячем. Ніколи не відпочивав. Використовував різні методички, щоб вчитися. Коли працював у Скалі, то бачив, що на рівні U-19 він став доволі сильним гравцем, протидіяти йому вже було непросто. Батьки Шепелєва – прості люди. Коли вони приїжджали, зустрічав їх на вокзалі, допомагав поселитися в готель.
– Зараз дебютний виклик до національної команди отримав Богдан Михайліченко.
– Я його помітив у Княжій, коли молоді гравці ще грали на пів поля у форматі 8 на 8. Княжа йшла в лідерах. Бодя починав гру центральним захисником. Якщо команда грала внічию, для більшого креативу його переводили в середину поля. Якщо ж команда поступалася, тренер ставив його у напад. Хлопець універсальний, різносторонній. Таким він мені запам'ятався.
Коли він грав у Динамо, то був у мене лівим захисником. Тоді існував такий підбір гравців, що можна було займатися творчістю, пробувати різні схеми гри, експериментувати. Для нього не було проблемою пробігти від свого до чужого штрафного майданчика. Міг грати в атаці та обороні.
«Після 5 голів від Карпат вже збирав валізи»
– Маєте досвід роботи зі стрийською Скалою. Там справді одна з найкращих футбольних шкіл в Україні?
– Там дуже гарні умови. Микола Іванович Кміть робить все можливе, щоб молоді гравці розвивалися. Працював із командою U-19 два роки. Дуже приємно та цікаво було. Відчував велику довіру до себе від керівників та вболівальників. У Динамо будь-яка поразка – катастрофа. Відразу з'являлося багато запитань від керівництва. У Стрию – не так.
Один із перших матчів у Скалі проти Карпат. Це дуже сильна плеяда – Швед, Гуцуляк, Чачуа. Тренував команду Андрій Тлумак. Перший тайм – 0:0. У другому таймі забили нам 5. Після гри мені соромно. Від мене чекали більшого, мене запросили. Я вже подумки починаю збирати валізи. Вранці президент Кміть зателефонував і заспокоїв. Ніяких претензій, лише висловив повну довіру. Для мене це був бальзам на душу. Будь-які питання вирішувалися дуже швидко. Я там багато чого навчився.
– Хто з ваших гравців зміг знайти себе у футболі?
– Скала більше заточена на роботу із молодими гравцями. Тільки певний час були у Другій лізі, сезон – у Першій. Вихованці йдуть в інші команди. Скала давала тільки шанс на футбол.
Я працював із 1996-99 роками. Серед найбільш відомих – Олег Кміть, свого часу викликався в юнацьку збірну. Назар Стасишин був у Карпатах. Вова Заріменко – у дублі Зорі, їздив на збори з першою командою у часи Юрія Вернидуба. Воротар Олександрії та молодіжної збірної України Олег Білик. Зараз у Ворсклі Артем Челядін грає.
– У певний час ви працювали в школі Полісся. Як вам рівень житомирського футболу?
– Житомирщина – футбольний край. Так склалося історично. Звідти вийшло багато гравців, але це вже у минулому. Зараз усе відроджується, інфраструктуру приводять до ладу. Не можна жити минулим.
Не скажу, що я там багато працював. Потенціал молодих гравців – високий, але вони шукають кращих можливостей у більших клубах. Ті ж Зінченко, Маліновський, Сікан походять із Житомирщини, але футбольну освіту отримали в інших клубах. Можливо, це правильно, бо ми могли б втратити їхні таланти, якби вони залишилися на місці.
– Ви – постійний експерт програми «Україна футбольна». Наскільки важко працювати у цій площині?
– Робота тренерів і футболістів непроста. У кожного свій характер, своя думка. Не хочеться нікого ображати. Потрібно залишатися толерантним, говорити про людей добре. Я дуже радію за команди і за тренерів, які досягнули успіху. Навіть якщо немає результату, але є гра. Мені приємна тренерська думка – що тренер хоче від гравців. Це важливо. Критика має бути, але лише конструктивною.
– Що можете розповісти про свою сім'ю?
– Вже 30 років разом із дружиною Анджелою. Вона – медичний працівник, за вислугою років пішла на пенсію. Сину Олександру – 28 років. Він працює тренером ДЮСШ, цікавиться тайським боксом, бере участь у різних змаганнях, зокрема – міжнародних. Починав займатися футболом, але великих успіхів не досягнув. Я не бачив, щоб він цим горів. А от тайський бокс – це його. Зізнаюся чесно: нам із дружиною вже б хотілося няньчити онуків.
Сергій Тищенко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
