В історії нашого футболу лише три українці вигравали «Золотий м'яч». Двоє ще за часів СРСР – Олег Блохін у 1975 році, Ігор Бєланов у 1986-му. Андрій Шевченко зробив це вже за часів суверенної України (2004 рік).
Хтось із фахівців вважав перемогу Бєланова випадковою. У тому ж 1986 році найкращим футболістом СРСР був визнаний Олександр Заваров. Перемогти Ігорю на континентальній арені допоміг виступ на чемпіонаті світу в Мексиці. У драматичному поєдинку з бельгійцями в рамках 1/8 фіналу Бєланов зумів оформити хет-трик, а трохи раніше київське Динамо, яке становило кістяк збірної СРСР, виграло Кубок володарів Кубків. Ігор спалахнув кометою і швидко розчинився на футбольному європейському горизонті. Через п'ять років форвард виступав вже за Айнтрахт Брауншвейг, який вилетів з другої німецької Бундесліги в третій дивізіон.
Але Бєланов все одно увійшов в історію українського і європейського футболу. Автор цих рядків робив кілька ексклюзивних інтерв'ю з Ігорем Івановичем. Квінтесенцію відповідей найкращого футболіста Європи-1986 наводимо нижче.
Безжальний Лобановський
– Пане Ігоре, ви – один з небагатьох гравців Динамо, хто після завершення футбольної кар'єри не залишився жити в Києві. Чому?
– При бажанні міг жити в столиці. Але бажання такого не було. Я – одесит. Це моє місто. Виріс на Молдаванці. Бігав босоніж, купався в морі – все це відкладається в пам'яті. Одеса – це радість, це життя. Втім, мене, напевно, зрозуміють тільки одесити. Пам'ятаю, як покійний Віктор Прокопенко говорив: «Життя дається людині один раз, і вона повинна прожити його біля моря». Я з цією тезою повністю згоден. Міг і в Німеччині залишитися. Але не захотів.
– Яка у вас була зарплата в менхенгладбахській Борусії?
– 300 тисяч марок на рік. Також клуб надав двоповерховий будинок, «мерседес». Було таке відчуття, що потрапив у рай. Напевно, трохи розслабився – психологічно це важко відразу все прийняти. Але не варто забувати і про те, що в Борусію приїхав майже у 30. А до цього шість років провів у київському Динамо, де рік йде за три.
Олег Блохін в австрійський Форвертс взагалі у 36 років поїхав. Кому ми в такому віці були потрібними? Це якщо в 23-25 їхати, тоді можна добре пограти. Згоден з думкою, що футболістові, як правило, дається шість років успішної кар'єри. Потім йдуть спади, падіння. Свої шість років я відіграв у Динамо. Валерій Лобановський нас не жалів. Але ми не тільки бігали кроси, ми і вигравали. І в СРСР, і в Європі.
– Чув, що ви перемагали не тільки на футбольному полі, але й у басейні.
– Була історія. Зі збірною СРСР відновлювалися на базі в Новогорську. Асистент Лобановського Володимир Веремєєв добре плавав. На спір обганяв будь-кого. Я з ним вирішив позмагатися по-одеському. Тихенько натягнув ласти на ноги, спустився в басейн. І кричу звідти, мовляв, слабо, Григоровичу, зі мною, – людиною, яка виросла біля моря – позмагатися? Веремєєв виклик прийняв.
Після запливу на нього було боляче дивитися – я фінішував, коли він ще й третини дистанції не подолав. Я ласти на дно скинув – вилазив без них, щоб опонент не запідозрив нічого. По-моєму, Веремєєв про це так і не дізнався. Якщо, звичайно, Лобановський йому про ласти не розповів. Валерій Васильович бачив, як я їх одягав, а після фінішу зі сміхом сказав мені: «Ну ти, Ігорьок, і дав!».
– Зате вам самому, напевно, було не до сміху, коли Совінтерспорт забирав гонорари за участь в матчі Збірна світу – Збірна Великобританії, присвяченому сторіччю британського футболу.
– Гру на Вемблі пам'ятаю. У Лондон ми полетіли втрьох – я, Рінат Дасаєв і Саша Заваров. Зіграли, нам вручили чеки на п'ять тисяч доларів. Повернувся додому, Лобановський викликає і каже: «Потрібно віддати гроші Совінтерспорту». Я впирався, мовляв, як же так, це було персональне запрошення. Валерій Васильович у відповідь тільки розвів руками: «Потрібно віддати». Логофет, по-моєму, гроші забирав. Всі троє чеки і віддали. Нам добові належали за цю поїздку – близько 300 або 400 доларів. Нагорі вважали, що цієї суми з нас буде цілком достатньо.
– Правда, що коли вам вручали «Золотий м'яч», у вас ще своєї квартири в Києві не було?
– Правда. Коли приїхала делегація France Football брати інтерв'ю, посоромився запрошувати їх у службову квартиру. Сказав, що у мене ремонт йде. Власне житло з'явилося тільки через рік. Але я не скаржуся. Адже ми своїм нехитрим футбольним бізнесом займалися. Поки грав у Динамо, отримав п'ять «Волг». Продавав їх по сорок тисяч. А з-за кордону комп'ютери привозили. Їх взагалі по 60 тисяч забирали.
Обличчям вниз
– Кажуть, одного разу представники українських спецпідрозділів укладали вас обличчям вниз. Було таке?
– Непогано попив тоді кави у товариша. Це було давно. Приятель – глава однієї з опозиційних партій. Зайшов до нього в офіс у гості, спокійно п'ю каву. Раптом вриваються силовики з автоматами. Намагаюся зберегти незворушність і продовжую пити каву. До мене підлітає якийсь амбал у масці, наводить автомат і кричить «обличчям вниз». Я йому кажу: «Синку, ти ж через п'ять хвилин переді мною вибачатися будеш. Давай я краще й далі буду спокійно сидіти. Обіцяю, що не втечу».
Але він автомат навів і кричить як скажений. Довелося підкоритися грубій силі. Цей божевільний ще мені ногу на спину поставив і підштовхнув – типу, щоб я сильніше до підлоги обличчям притулився. Хвилин п'ять так і лежав – поки їх начальник не прийшов. Подивився на мене і попросив представитися. Коли себе назвав, у нього щелепа трохи не відпала: «Ігоре, я стільки років був вашим фаном. Вибачте за непорозуміння». Бійця відкликав убік, той відразу ж до мене вибачатися прийшов.
– Не розлютилися після цього інциденту?
– А сенс? Навпаки, з віком чомусь добрішаю. Після 40 років взагалі добряком став.
– На певному етапі ви могли повернутися в Динамо?
– Дзвінок від Ігоря Суркіса пролунав після мого інтерв'ю в одному з українських ЗМІ. Напередодні Динамо в груповому турнірі Ліги чемпіонів поступилося вдома Стяуа з різницею в три м'ячі. Мені подзвонили журналісти, і я сказав все, що думаю з цього приводу. Підкреслив, що теперішні динамівці просто ганьблять тих людей, які роками створювали славу цій команді.
Ігор Михайлович зателефонував наступного дня. Каже, що йому сподобалися мої слова. Мовляв, помітно, що переживаєш за Динамо. Мовляв, всіх приклав, і мене не пожалів. І продовжив, що до мене є серйозна пропозиція. По-моєму, йшлося про посаду спортивного директора. Але тоді цей пост обіймав Леонід Буряк. Не міг піти на його місце.
– Вашому «Золотому м'ячу» вже багато років. Як він зараз виглядає?
– Ще блистить, якщо ви про це. Я його часто беру з собою на якісь виступи. Демонструю перед простими людьми. Фанам і дітям приємно доторкнутися до цього трофея.
Просто факт
За Айнтрахт Брауншвейг, який вилетів з другої німецької Бундесліги у третій дивізіон, виступало троє легіонерів. У жовто-синіх кольорах клубу виходили уродженець Одеси, володар «Золотого м'яча-1986», нападник Ігор Бєланов; уродженець Закарпаття, віце-чемпіон Європи-1988 у складі збірної СРСР, півзахисник Віктор Пасулько і олімпійський чемпіон Сеула-1988 у складі збірної СРСР, захисник Сергій Фокін. Після завершення ігрової кар'єри Пасулько і Фокін залишилися жити у ФРН, прийнявши німецьке громадянство. Бєланов повернувся в Одесу.
ДОСЬЄ
Ігор Бєланов.
Народився 25 вересня 1960 року в Одесі.
Виступав за команди: Чорноморець Одеса (1978, 1981-84, 1995), СКА Одеса (1979-80), Динамо Київ (1985-89), Борусія Менхенгладбах (1989-90), Айнтрахт Брауншвейг (1991-94), Металург Маріуполь (1996).
Чемпіон СРСР 1985, 1986 рр. Володар Кубка СРСР 1985, 1987, 1990 рр.
Володар Кубка володарів Кубків-1986.
Володар Золотого м'яча-1986
Срібний призер чемпіонату Європи-1988.
За збірну СРСР провів 33 матчі, забив 8 голів.
Максим Розенко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
