«Я зростав на матчах «Динамо» 90-х – Шевченко, Ребров...»: сенсаційний тренер із Хорватії не проти працювати в Україні

Світовий футбол 3 Листопада, 12:55 1269
«Я зростав на матчах «Динамо» 90-х – Шевченко, Ребров...»: сенсаційний тренер із Хорватії не проти працювати в Україні
Інтерв'ю «Футбол 24» із 43-річним Вальдасом Дамбраускасом, литовським наставником клубу Горіца, який став головною сенсацією нового сезону чемпіонату Хорватії.

У поточному чемпіонаті Хорватії Горіца стала справжнім відкриттям сезону. Команда йде на 2-му місці, пропустивши тільки Динамо Загреб. Нещодавно чемпіон Хорватії обіграв Горіцу ціною надзусиль – 3:2. Трохи раніше перед нею капітулював Хайдук.

Секретом успіху Горіци є литовський тренер Вальдас Дамбраускас, який за рік своєї роботи у Хорватії зміг перетворити одну із найбідніших команд ліги в боєздатну одиницю.

Вальдас ніколи не грав у футбол, але вірив у себе та свої сили. Ставив за мету потрапити у професіональний футбол. Наполегливість та бажання дозволили йому це реалізувати. Дамбраускас поїхав до Англії, де навчався тренерському ремеслу. Сьогодні він вже сам вчить інших, має досвід роботи у Литві, Латвії, став одним із найкращих тренерів Хорватії.


«Скинути Динамо з трону – реально»

– Минулоріч загребське Динамо зіграло із Шахтарем у Лізі чемпіонів. Колос у новому сезоні – з Рієкою у Лізі Європи. Обидві команди справили хороше враження. Яким є чемпіонат Хорватії прямо зараз?

– У цьому сезоні 5 команд виступали у єврокубках – дві у Лізі чемпіонів та три у Лізі Європи. У чемпіонаті лише 10 клубів. Половина з них виходить у єврокубки. За силою хорватська ліга – у топ-15 європейських першостей.

У нас дуже хороша конкуренція між гравцями та тренерами. Єдине, чого не вистачає, щоб чемпіонат став топовим, – це інфраструктура. Вона не найкраща. Якщо ж брати гравців за талантом, тактичним рівнем, технікою – це чемпіонат високого рівня.

– Який рівень хорватського футболу?

– Динамо Загреб на хорошому рахунку у єврокубках. Збірна – постійний представник на континентальних першостях. У 2018 році зіграла у фіналі Кубка світу. Хорватія – футбольна країна великого калібру. Мало таких держав, які готують стільки гравців для топ-чемпіонатів і топ-клубів. Враховуючи населення країни у 4 млн людей, це дуже хороші показники. Не думаю, що хтось інший може таким похвалитися.

– Чи реально скинути із трону Динамо Загреб?

– У футболі все реально. Нереально тільки доти, поки це не зроблено. Але це, звісно, дуже важко. Динамо – більше, ніж клуб, для більшості хорватів. Є й інші клуби – Хайдук, Осієк – які мають великі амбіції. Особливо в Осієка, там працює колишній тренер Динамо Ненад Б’єліца. Думаю, вони зроблять все можливе, щоб скинути Загреб із трону.

Про Хайдук я знав дуже багато, але не підозрював, що це такий великий клуб. Завжди має підтримку серед хорватів і по всьому світу. Гадаю, вони повинні щороку боротися за чемпіонство. Це пішло б на користь всьому хорватському футболу. Конкуренція ще ніколи нікому не завадила. Але Хайдуку поки чогось не вистачає. Сподіваюся, вони подолають свої проблеми.

– Що для вас означає робота у Горіці?

– Однозначно, що це – новий виклик. Підтвердження власного рівня. Литовському тренеру важко на щось розраховувати. Поки у Європі працюють тільки двоє литовців – я та Ауреліус Скарбаліус, який тренує у другому за силою дивізіоні Данії. Але він там вже понад 20 років, бо виступав, як футболіст. Ми не маємо школи, не маємо футболістів, тому нас серйозно не сприймають.

Переїзд у Хорватію мотивує працювати ще більше, довести, що це не випадковість, не одноденна пригода. Хочеться прямувати вгору, змагатися на рівні Ліги чемпіонів кожного сезону.

Такі шанси не даються щодня. Особливо, у футбольній Хорватії, яка стала другою на Кубку світу. Іноземних тренерів тут небагато. Лише я і наставник Рієки Сімон Рожман, який із Словенії, – розуміє мову та менталітет. Для мене це крок вперед. Зроблю все, щоб не підвести людей, які мене запросили.

– Горіца йде на другому місці в хорватській лізі. Обіграли Хайдук і провели сильний матч проти Динамо Загреб. Реально поборотися за медалі?

– Тільки час дасть відповідь на це запитання. Потрібно розуміти, що Горіца – це новий клуб, який існує 10 років, а в елітному дивізіоні грає лише третій рік. За бюджетом ми на 8-9 місці із 10 команд. У Хорватії існує ієрархія чотирьох головних клубів: Динамо Загреб, Хайдук, Осієк та Рієка. У них більші можливості. Протидіяти таким командам важко.

У нас добре вибудувана система клубу. Люди знають, як досягати успіху. Спортивний директор – литовець Міндаугас Ніколічюс – унікальна людина у своїй сфері, він вміє працювати зі схожими проектами. Розуміє, як сформувати команду із футболістів, які спершу мало кому потрібні, але потім починають грати і переходять у сильніші чемпіонати за солідні гроші.

Зараз маємо непогану команду, яка ще перебуває на етапі будівництва. Є багато молоді, тож пройти увесь чемпіонат на стабільному рівні – неможливо. Головне – як ми будемо реагувати, коли відбудеться спад. Якщо реакція буде хорошою, то все у футболі можливо. Я вірю у себе і в тих людей, які працюють зі мною. Робитимемо все можливе, щоб виконати головне завдання – вихід у єврокубки.


– У складі вашої команди грає колишній форвард Олімпіка та Карпат Матар Дійє. Наскільки ви задоволені ним?

– Поки зарано говорити про нього багато, він не так давно у команді. Зіграв лише пару матчів. Яким би хорошим футболістом він не був, але йому потрібна адаптація до чужої країни. Новий побут, нові партнери, новий тренер, мова... Це все не так просто. Матару знадобляться кілька місяців.

Ми раді, що він у нашій команді. Мені імпонує, що Дійє швидко схоплює інформацію. У нього є потенціал. Як він його використає, це залежить не тільки від тренера, але від нього самого.

– Які особливості академії Горіци?

– Є всі команди – від наймолодших вікових груп до U-17, U-18 і так далі. Стоїть завдання привернути увагу хлопчаків не тільки із Великої Горіци, але й передмість, інших регіонів Хорватії. Ми розташовані поруч із Загребом, тож конкурувати за молодих талантів із Динамо – дуже непросто. Зрозуміло, що вони здебільшого обирають клуби зі столиці. Горіца – молодий клуб, але прогрес наявний.

У нас працюють хороші спеціалісти. Тримаю контакт із керівником академії. Там все сплановано чітко, у деталі я б не хотів вдаватися. Моя основна робота – із першою командою, до якої максимальна увага.

– Як Хорватії вдається виховувати настільки багато гравців?

– Я у Хорватії поки що провів не так багато часу, мені складно відповісти на це запитання досконало. Але я бачу, що тут відбувається. Дійсно, дуже багато молодих гравців, висока конкуренція – цим неможливо не пишатися. Надзвичайно важливий фактор – це наявність хорватів у провідних футбольних лігах та клубах світу. Через це діти залюбки обирають футбол.

Хорватія – дуже спортивна країна. Тут розвинутий не тільки футбол, але й гандбол, баскетбол, водне поло, теніс. Але футбол – вище. Це найпопулярніший спорт, йому приділяють багато уваги. Хорватія – не дуже багата країна, клуби не спроможні давати мільйонні контракти, але вони дають шанс проявити себе. Якщо гравець себе покаже, його продадуть. Це піде на користь всім сторонам.

Клуби не бояться продавати футболістів у молодому віці. Це все – репутація ліги, за якою стежать із провідних чемпіонатів. Замкнуте коло, адже наявність футболістів у топ-лігах спонукає до попиту на хорватів у Європі і рішення хорватських хлопчаків, які обирають футбол. Гени, національний характер, непоступливість, вміння битися – все це затребуване у професіональному футболі.


«Завжди імпонували Коноплянка і Ярмоленко»

– Чому Литва виховує так мало футболістів високого рівня?

– Є талановиті гравці у U-12, U-13. Вони нарівних грають у міжнародних турнірах із Барселоною, Ювентусом – і навіть перемагають. Але потім із цих талантів не виходить футболістів хорошого рівня. Це відсутність системи, яка повинна підтримувати рівень від наймолодших команд до дорослого футболу. У цьому сезоні литовська ліга складається із 6 клубів. Найвідоміші гравці виступають у Туреччині, Польщі, Україні. Наші діти не мають власних футбольних кумирів. У баскетболі – навпаки. Є зірки, які грають в НБА і топових європейських командах.

– Чи спроможний футбол хоча б якось конкурувати із баскетболом у Литві?

– Справді, у Литві баскетбол – спорт №1. Це давно так, і це буде продовжуватися. Жальгіріс із Каунаса – наш головний клуб, грає у Суперлізі. Кожен матч збирає по 15 тисяч глядачів. Вся Литва божеволіє від баскетболу.

Чемпіонат Литви – сильний, 6-7 команд грають у європейських турнірах. Дуже хороша школа. Стабільно сильна національна збірна. Футбол і близько не може таким похвалитися. На це є свої причини.

– Ви не один рік тренували у Латвії. Що розповісте про місцевий футбол?

– Я мав досвід роботи лише з клубом РФШ, тому не готовий говорити серйозно про проблеми Латвії. У тій же Литві теж були кращі часи. Думаю, що ми на найнижчій позначці за останні 30 років. Це наслідок того, що не було відповідної уваги до дитячого футболу, інфраструктури і тому подібне.

Тепер намагаємося щось змінити, але для цього потрібен час. У Литві прагнуть піти шляхом Бельгії, орієнтуються на Андерлехт – 18 різних литовських академій працюють за цією системою. Думаю, що через 3-5 років можуть бути перші плоди. Потрібне терпіння, потрібні тренери.

На жаль, не була створена школа тренерів. Колись випала можливість вчитися на курсах федерації футболу Уельсу, і мені імпонує їхній підхід – як стати однією з найсильніших шкіл Європи. Ми ж робимо якісь курси «для галочки», щоб тренери могли працювати, мали ліцензію. Ми – маленька держава, ми – не футбольна країна. Тут повинен бути інший підхід. А наразі про успіх литовського футболу можна тільки мріяти.

– У РФШ ви працювали із Бекою Вачіберадзе. Чому він загубив свій потенціал?

– Дійсно, у Беки були хороші можливості. Він мав потенціал гравця високого рівня. Я намагався із ним працювати, як тільки міг. І «по-поганому», і «по-хорошому». Але все марно. Перший сезон він ще грав, а потім змінили тактику і йому стало ще важче. Наскільки відомо, минулого сезону Бека виступав у першому бельгійському дивізіоні, але й там у нього також нічого не вийшло.


Причину такого спаду потрібно шукати не в оточуючих, а в собі. Не варто дратуватися через невдачі, а шукати можливості виходу. Беці зараз тільки 24 роки. Ще нічого не втрачено. Варто лише працювати над собою і прагнути більшого. Хочеться вірити, що у нього все попереду.

– Хто із сучасних тренерів вам імпонує найбільше?

– Тренер, який імпонує – це мода, тренд у сучасному футболі. Всі ми дивимося та захоплюємося успішними командами, які показують найкращий футбол. Потім минає час і тренди змінюються. З'являються нові успішні команди.

Коли я тільки почав працювати тренером у 2003-му, то захоплювався Арсеном Венгером. Потім цікаво було спостерігати за Жозе Моурінью, який прийшов в АПЛ і почав робити революцію. Наступний етап – це Барселона Хосепа Гвардіоли. Юрген Клопп і Борусія Дортмунд. Зараз – нова плеяда тренерів. У Бундеслізі – Юліан Нагельсманн, Томас Тухель, який працює із ПСЖ.

Я не обмежуюся тільки футболом. Слідкую за іншими видами спорту – баскетболом, американським футболом. Американський підхід до спорту відрізняється від європейського. Там усе побудовано на зв'язку між гравцем та тренером. Більше на психології, мотивації, ставленні. Цей симбіоз може приносити успіх. Філ Джексон та Грег Поповіч із НБА, Нік Шабабен, Біл Ворош та Біл Шабан з американського футболу. Футбольний тренер Біл Волш та його книги. А ще я цікавлюся регбі. Слідкую за тренером збірної Англії Едді Джонсом. Шарунас Ясікявічус із баскетбольної Барселони. Раніше він створив систему у Жальгірісі. Ось група тренерів із різних видів спорту, які мають на мене вплив.

– Що ви знаєте про український футбол?

– Я з того покоління, яке росло на матчах Динамо кінця 90-х. Андрій Шевченко, Сергій Ребров... Ті відчуття – на все життя.

У відборі до Євро збірна Литви опинялася в одній групі з українцями. Тому я в курсі справ у вашій національній команді. З гравців мені завжди імпонували представники лінії атаки – Євген Коноплянка, Андрій Ярмоленко.

– Чи цікаво було б попрацювати в Україні?

– Зараз я працюю із Горіцою, всі мої думки тільки про цю команду. Український футбол має повагу у цілому світі. Дуже багато гравців вийшло звідси. Коли я був дитиною, першим моїм коханням став вільнюський Жальгіріс, який тоді грав у чемпіонаті СРСР. Там були 5 клубів з України – Динамо, Дніпро, Чорноморець, Шахтар, Металіст. Український футбол завжди був сильним.

Динамо – гранд не тільки українського футболу, але й світового. Те, що робить Шахтар, – це теж значущо. Україна – футбольна країна, яку я поважаю. А для мене кожна можливість попрацювати у будь-якій футбольній країні була б за честь.

– Наостанок розкажіть про свою сім'ю.

– Моя дружина працює у сфері інвестицій. Виховуємо двох синів – 14 та 16 років. Вони далекі від футболу. Це не їхнє. Можливо тому, що батько постійно у цьому. Я напружений, коли очікую важливих матчів. Вони десь вже на підсвідомому рівні почали боятися футболу.