Два прориви – два голи!
Отака робота!
Де такі майстри були
Бити по воротах?
А голландцям з того часу
Щось погано спиться:
Кажуть, буцімто Протасов
Їм і досі сниться!
Цей вірш написав український футбольний фан після жовтневого матчу 1985 року у рамках 1/16 Кубка УЄФА ПСВ Ейндховен – Дніпро. Олег Протасов у виїзній грі оформив дубль, який у підсумку допоміг Дніпру вийти в наступне коло турніру. Цим віршем можна ілюструвати увесь феєричний сезон-1985 для 21-річного Олега. Голландців можна поміняти на швейцарців (дубль Протасова на рівні збірних), німців (дубль східнонімецькому Вісмуту в Кубку УЄФА), литовців (дубль Жальгірісу в чемпіонаті), вірменів (дубль Арарату), грузинів (дубль Торпедо Кутаїсі), росіян (дублі московським Динамо та Торпедо, ростовському СКА). Також в активі Протасова покер Факелу з Воронежа і хет-трики Торпедо (у Москві), Шахтарю та Кайрату. Все це – в чемпіонаті СРСР.
У підсумку нападник Дніпра в 1985 році побив рекорд Микити Симоняна, встановлений у 1950-му (!), коли той у складі московського Спартака забив 34 голи в 36 матчах. Рекорд Симоняна тримався 35 років.
35 голів Протасова у 33 матчах чемпіонату СРСР-1985 також принесли українцеві «Срібну бутсу» («Золота бутса» дісталася Марко ван Бастену, який у складі Аякса в чемпіонаті Голландії 1985/86 забив 37 голів) та статус єдиного в радянському футболі номінанта на цю нагороду УЄФА. А ще – прогнози експертів, що він зможе перевершити бомбардирські рекорди Блохіна (211 голів у чемпіонаті СРСР).
Просто факт
Загалом у 1985 році Олег Протасов забив 49 (!) голів. 35 – в чемпіонаті СРСР (33 матчі), 2 в Кубку СРСР (2 матчі), 4 в Кубку УЄФА (6 поєдинків) та 8 – у складі збірної СРСР (у 12 матчах).
Цим прогнозам не судилося здійснитись. 1985 рік став найбільш зоряним часом нападника Протасова. Через два роки Олег змінив Дніпро на київське Динамо, а його феноменальні бомбардирські рекорди почали зменшуватися. Хоча навіть цього було достатньо для боротьби за звання найкращого бомбардира СРСР. Наприклад, на момент від'їзду в Грецію, у чемпіонаті СРСР-1990 Протасов відіграв 16 матчів і забив 12 голів.
Багато хто здивувався переходу українця в Олімпіакос. Забивному форварду було 26 років, і небезпідставно вважалося, що він зможе заграти і в більш серйозному чемпіонаті. Швидше за все, сам Протасов сподівався, що Олімпіакос буде для нього чимось на зразок містка в Західну Європу. Але в підсумку Греція стала другою батьківщиною для Олега. Після закінчення ігрової кар'єри він із сім'єю залишився жити в передмісті Афін.
Ми познайомилися з Протасовим на початку 2000-х. Олег якраз очолив Олімпіакос. Я телефонував йому до Греції. А коли він прилетів в Україну на один із ветеранських матчів, що був присвячений 20-річчю першої перемоги Дніпра в чемпіонаті СРСР, ми зустрілися в готелі Дніпропетровськ. Потім ще відвозив його батькові український журнал «Мой Спорт», в якому вийшло це інтерв’ю. Протасов-старший розповів кілька цікавих байок з ігрової кар’єри сина.
Коли Олег очолив Дніпро, я телефонував йому частіше. Та й після Дніпра Протасов стабільно формував нові інформаційні приводи, ледь не щорічно змінюючи роботу. Факт: ігрова кар’єра у Протасова вийшла більш успішною, аніж тренерська. Хоча риску під нею проводити ще зарано.
Квінтесенцію наших інтерв’ю наводжу нижче.
Пропозиція Аньєллі
– Пане Олеже, вперше розмова з Лобановським про перехід у Динамо відбулася після феєричного для вас сезону-1985?
– Періодично питання піднімалося під час мого перебування у збірній СРСР. Але до певного моменту не було конкретики – це було просто побажання Лобановського. Плюс – із Дніпра мене відпускати ніхто не збирався. Та й я був задоволений усім у Дніпропетровську. Тому, коли в 1985 році мені подзвонив Бєсков і запросив у московський Спартак, серйозно цей варіант навіть не розглядав. Але Динамо було найкращою командою СРСР, справжнім брендом, і спробувати себе на цьому рівні було цікаво.
– У Динамо, в порівнянні з Дніпром, ваша результативність значно знизилася – у першому сезоні в чемпіонаті забили 11 голів, у другому – 7, і лише в третьому наколотили 12 м'ячів за півсезону. Що стало тому причиною?
– Просто у Динамо було кому забивати і крім мене – і в лінії нападу, і в півзахисті. Команда за складом була більш рівна. Ну і на адаптацію час теж потрібен був – нове місто, нове життя.
– Не шкодуєте, що не переїхали до столиці України раніше?
– Вважаю, що зробив це якраз вчасно. Наш із Литовченком перехід, який вже напрошувався кілька років, уболівальники Дніпра сприйняли як зраду. Нас викликав на килим до свого кабінету Леонід Кучма – він був директором Південмашу, який курував Дніпро. Здивував мене, запитавши: «Як справи, Толік?». Але в нашій історії з переходом вже було складно щось змінити. Лобановський наполягав, моя бронь закінчилася, потрібно було служити в армії.
– У Києві швидко влилися у колектив?
– Більшість хлопців ми з Литовченком знали по збірній. У національній команді щось на зразок шефства над нами взяли Дем'яненко, який був як і ми – родом з Дніпропетровська, та Безсонов. Ми з дружиною навіть якийсь час у Києві жили в квартирі Толіка – поки не заїхали в свою.
Вже у столиці України стали регулярно спілкуватися з Михайличенком і Кузнєцовим. Спочатку, щоправда, у нас склалися трохи натягнуті відносини. Не розумів, у чому справа. Лише потім з'ясувалося: нам із Литовченком, як приїжджим, дали квартири поза чергою. Вийшло, що ми мимоволі відтермінували хлопцям видачу житла. Вони трохи засмутилися. Але минув час, Олексій та Олег отримали квартири, і зараз, коли зустрічаємося, зі сміхом пригадуємо цю історію.
– У 1990 році ви встигли награти на золоту медаль чемпіона СРСР, але у багатьох фахівців ваш перехід викликав подив. Це все одно, якби зараз в Олімпіакос поїхав Циганков.
– Тоді були трохи інші часи. Мало хто знає, але після успішного для нас Євро-1988, де збірна СРСР обіграла в півфіналі Італію, власник Ювентуса Джанні Аньєллі зробив цікаву пропозицію. Він хотів бачити у складі своєї команди Заварова, Протасова і Михайличенка. Натомість був готовий побудувати в Україні завод ФІАТ – нагадаю, що Джанні був головним акціонером італійської компанії виробників автомобілів.
Але на той момент Динамо не могло самостійно приймати таких рішень. Трансферами радянських спортсменів займався Совінтерспорт, але і ця компанія не могла вирішити настільки серйозне питання. Радянське партійне керівництво ідею не підтримало. Принаймні, таку інформацію довели до нас. Хоча мені, звичайно, дуже хотілося пограти саме в Італії. Ми в Італії проводили збори, дуже подобалася країна.
– Чому ж тоді не поїхали у Фіорентину, яка хотіла підписати з вами контракт?
– Там не було конкретики – потрібно було чекати. А мені чекати не хотілося. Плюс – збірна невдало зіграла на чемпіонаті світу-1990. Чесно кажучи, і керівництво, і самі гравці розраховували, що в Італії збірна СРСР виступить набагато вдаліше, попит на нас буде високим, футболісти підпишуть вигідні контракти.
Непрозорий трансфер
– Що сталося зі збірною СРСР в Італії?
– До того часу деякі хлопці вже виступали в клубах Західної Європи. Вони мали уявлення, що скільки коштує. Тому виникли деякі складнощі з преміальними, які ми повинні були отримати за вихід у фінальну частину чемпіонату світу. Це не могло не позначитися на грі збірної. Та й на перший поєдинок з румунами ми виходили якісь мляві, з важкими ногами. До того ж судді в матчах з тими ж румунами і аргентинцями ставилися до нашої команди не дуже прихильно.
У підсумку, перед грою з Камеруном у нас залишалися тільки теоретичні шанси. Але в зустрічі з підопічними Валерія Непомнящого ми своє завдання виконали – забили чотири голи. До матчу з африканцями хтось подейкував, що керівництво збірної домовилося з Непомнящим. Все це було дурницею – Роже Мілла і компанія косили нас під час гри, як траву. Коли я забив перший гол, побіг у ворота забирати м'яч – хотів його швидше віднести на середину поля. То мені один камерунський захисник як зарядив по нозі! Біль був таким, що на мить навіть потьмяніло в очах. До слова, той матч був останнім під керівництвом Валерія Лобановського. ЧС-1990 став для нас турніром нереалізованих надій.
– А чи був таким ваш перехід в Олімпіакос? Правда, що судові розгляди щодо вашого трансферу з київського Динамо в Олімпіакос тривали 18 років?
– Вони неабияк затягнулися. Підозрюю, чому так сталося – з тим переходом далеко не все було чисто і прозоро.
– Перший президент київського Динамо Віктор Безверхий розповідав мені, що в 1990 році Олімпіакос купував у Динамо Протасова за 9 мільйонів доларів – і це був ледь не рекорд на той час. Він не помилявся з сумою трансферу? Адже Transfermarkt оцінює той трансфер в 2,27 мільйони євро.
– Я всіх нюансів не знаю. Можу тільки повторити, що там було все «шито білими нитками». У життєвому і спортивному плані для мене великим плюсом було те, що переїжджав до Греції разом із Геною Литовченком, а команду очолював Олег Блохін.
Авантюрні проекти
– Давайте поговоримо про вашу тренерську кар’єру. У послужному списку Протасова-тренера 10 команд з 8 країн. Цей досвід допоможе в майбутньому?
– Досвіду точно стало більше. Але тільки незрозуміло, що тут переважує – плюси чи мінуси. Часом мені доводилося працювати в досить авантюрних ситуаціях. У якихось командах заздалегідь було відомо, що там складно домогтися чогось серйозного – знаючи, як власник ставиться до команди. Але мені не хотілося сидіти вдома без роботи, і я приймав ризиковані рішення.
– Астра теж була із серії репутаційних ризиків?
– Думаю, це був найбільш авантюрний проект. Коли прийняв команду, Астра посідала останнє місце в групі Ліги Європи. Вдома ми обіграли загребське Динамо, зіграли 1:1 із Селтіком. Але цього було недостатньо. Виникли і нерозуміння з президентом клубу. Йому здалося, що я недостатньо мотивував футболістів. Хоча постійно траплялися затримки зарплати для команди і супутні фінансові проблеми.
– Що маєте на увазі?
– Наприклад, летимо грати у Шотландію із Селтіком, а у нас не оплачено літак. У футболістів намагалися забирати орендовані машини, кредити по яких не обслуговувалися. Граємо із Зальцбургом, у мене сидять на лавці троє футболістів, які через заборгованості відмовляються виходити на поле. Згідні були тільки сидіти на лавці, щоб вона не спорожніла.
Доводилося тасувати склад. Доходило до того, що по 13 гравців їздило на матчі. Грали то без нападників, то без захисників. Доводилося їх буквально вмовляти виходити на тренування. При цьому в чемпіонаті Румунії з Астрою не програв жодного матчу. Правда, нічиїх було забагато. Але президент вважав, що навіть на тлі фінансових негараздів я повинен краще мотивувати команду. Ми з ним з'ясували свої стосунки й розійшлися.
– Наприкінці 2007 року, коли тренували Дніпро, вам дійсно пропонували очолити збірну України?
– Так, але тоді важко було дійти до спільного знаменника. Дніпро на той момент лідирував у чемпіонаті України, власник клубу не хотів мене відпускати. Та й я вважав, що ще не час розлучатися з Дніпром. Натомість керівництво ФФУ наполягало на тому, щоб не було суміщення в збірній і клубі.
– Дехто називав вас занадто демократичним тренером і вважав таку манеру поведінки однією з причин тренерських невдач. Зараз вважаєте себе відкритою людиною?
– Безумовно. І думаю, не в останню чергу завдяки цьому в робочих та приятельських стосунках майже ніколи не доводжу справу до крайнощів. Навіть коли вчинки людей мені відверто не подобаються, намагаюся уявити себе на їхньому місці і знайти їм пояснення. І, мушу визнати, часто-густо їх знаходжу.
Дуже легко судити людину зі своєї дзвіниці. Увійти в його становище – набагато складніше. Як мені видається, розбіжності, що виникли, найкраще обговорювати віч-на-віч. Сварки часто виникають через нерозуміння. І нерідко проблема виявляється просто роздутою.
Максим Розенко, спеціально для Футбол 24
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
