В українському футболі вдосталь крутих історій. Взяти до прикладу Інгулець, що проводить свій дебютний сезон в УПЛ. Капітан Владислав Лупашко пройшов навчальну програму PASS і потенційно у недалекому майбутньому може очолити нову генерацію українських тренерів. Також у Петровому виступає єдиний український легіонер з Танзанії Оскар Мкомола, а ще хорват Младен Бартуловіч – перший іноземець, який грав за шість різних команд Прем'єр-ліги.
Або ж Євген Запорожець, one club man, в кар'єрі якого була тільки одна команда, чи Ніка Сітчінава, який пройшов з Інгульцем величезний шлях від аматорів до фіналу Кубка України та елітного дивізіону. Більше того, у грузинського легіонера неймовірний не лише футбольний, а й життєвий досвід. Вплив війни з Росією, прийомні батьки у Чернігові, відчайдушна підтримка від грузинської сім'ї, безліч невдалих оглядин – про труднощі цей хлопець знає не з чужих слів.
«Дивишся – ух, Тайсон пробіг поруч»
– Як гадаєте, Інгулець вже адаптувався до УПЛ?
– У минулому році Перша ліга вражала своєю конкуренцією – нам було складно завоювати путівку у Прем'єр-лігу. Безперечно, тут зовсім інша гра, зовсім інші емоції. Нашій команді потрібен був час. Думаю, що зараз ми вже ввійшли в кураж і набираємося безцінного досвіду.
– Рівень сильно відрізняється?
– Тут, принаймні, ми знаємо, чого чекати. Динамо, Шахтар, Львів, Олімпік – кожна команда має свій стиль. Коли ти граєш у Першій лізі, то умовні Кремінь чи Балкани діють по-іншому. Не хочу їх образити, але нерідко вони діють за принципом «як вийде». Можуть таку зарубу організувати, що живим складно звідти поїхати. В УПЛ навпаки – дають грати.
– Минулого року ви протистояли Шахтарю у фіналі Кубка України, а нещодавно зустрічалися з Динамо у чемпіонаті. Вічне питання – проти кого було складніше?
– Це різні турніри, різна відповідальність і різний час. У фіналі Кубка ми все ще були командою Першої ліги. Інша психологія та ставлення. Дивишся – ух, Тайсон пробіг поруч зі мною… Зараз наша психологія трохи інша. І донеччани, і кияни – молодці, але Інгулець – це також потужна команда (Усміхається).
– Який захисник у Прем'єр-лізі вразив вас найбільше?
– Ілля Забарний з Динамо. Важко було проти нього хоча б тому, що він не помиляється. Оборонці у Першій лізі можуть привезти гол, ти чекаєш цього. А в УПЛ це рідкість, тут все просто. Та й у нижчому дивізіоні нападник більше часу проводить у чужому штрафному майданчику. Ти частіше контактуєш, більше борешся. А в УПЛ ми традиційно використовуємо контратаки.
– Найгучніша історія, пов'язана з вами у пресі – потенційний перехід у київське Динамо. Додала вогню і фраза президента Інгульця Олександра Поворознюка про «мільйон за Сітчінаву». Як ви на це реагували?
– Взимку ми перебували у відпустці – до мене якраз приїхав батько. Пройшлися по магазинах, чекаємо на зупинці таксі. Телефонує мені Влад Лупашко: «Ти чув? Нічого собі!» А я не можу зрозуміти. Минає 15 хвилин і мій телефон просто розривається: усі пишуть, дзвонять. Голова закрутилася – я не чекав цього. Предметної розмови не було. Якби надійшла серйозна пропозиція, то все склалося б інакше. А так – це виключно чутки.
– Ще одна резонансна подія трапилася у липні, коли у скандальному матчі проти Прикарпаття ви заробили пенальті. Давайте чесно – Роман Бочкур зачепив вашу ногу?
– Шуму було багато: коментарі, відео, фото, розбори… Начитався версій багатьох хейтерів. Уявіть собі ситуацію – нападник вашої команди виходить і робить результат. Як ви відреагуєте? Це ж не я свистів. Моя справа – грати. Я старався для команди, робив свою роботу. Якби не ці три очки, то в УПЛ ми, мабуть, не вийшли б. Впав – значить впав. Минуло півроку, а я повторю те, що й тоді – я біг до м'яча, зачепився і впав. Арбітр поставив пенальті. Крапка.
«Грузія рухається вниз, не в тому напрямку»
– У 90-х в Україні існувала унікальна команда – шепетівський Темп. Президентом клубу з Хмельниччини був грузин Джумбер Нішніанідзе, який давав преміальні навіть за красиві голи. Президент Інгульця такі речі не практикує?
– З такими випадками в Україні не зустрічався. Проте в Грузії я мав агента, який міг дати преміальні не лише за гол, а ще й за зароблений пенальті. Для мене, молодого, це було дуже доречно.
– Ви граєте із номером «49» на спині. Чому такий незвичний вибір?
– Я приїхав у Інгулець, коли клуб мав представництво у Першій та Другій лігах, а ще грав на область у статусі аматорів. Загалом у заявці понад 60 футболістів. Я виступав частіше в аматорських змаганнях, адже внесок за легіонера платити було недоцільно. Поїхали на збори, адміністратор каже: «Сітчінава, обирай собі номер». Дивлюся, три варіанти залишилися: 37, 49 і 59. В Грузії також кілька разів отримував 49-й номер у дублі. Вирішив, що варто зупинити свій вибір саме на ньому.
– Пропоную раз і назавжди припинити суперечки щодо наявності літери «т» у вашому прізвищі. То Січінава чи Сітчінава?
– Якось я загубив грузинський паспорт. Замовив в українському посольстві новий. При транслітерації мого прізвища з'явилася літера «т». У грузинській мові формально є дві літери «ч», які трохи по-різному вимовляються. Тому називати грузинською правильно – Січінава. Однак український варіант в документах закріплений, як «тч». Чи звик я? Тесть каже, щоб я змінював документи і прибирав літеру «т». У моєї дитини, наприклад, у свідоцтві про народження вказано також Сітчінава.
– Ви народилися в Кутаїсі?
– У Грузії всього два пологових будинки, тому варіантів небагато (Усміхається). Насправді моє рідне місто – Поті. Мій рід походить із селища Лесічіне, у якому більшість людей мають прізвище Січінава. Мамина родина після війни переїхала з Абхазії.
– Поті – це портове місто. Могли пов'язати своє життя з морем?
– Батько майже все життя працював на залізниці. Якби я не переїхав в Україну, то зараз, мабуть, теж би працював з потягами (Усміхається). Та ми з молодшим братом стали спортсменами. Анзор грає за збірну Грузії з регбі. Він – триразовий чемпіон Європи. У нього класна кар'єра. Брат має швидкість і талант.
Більшість грузинських дітей на початку свого шляху повинні обирати з двох варіантів: або займаєшся спортом, або йдеш не зовсім правильною дорогою. У Грузії треба, щоб тебе хтось за руку взяв і опікувався тобою, інакше талант пропаде. У моєму житті така людина знайшлася тільки в Україні.
– Мій батько служив у Грузії. Розповідав про особливу грузинську гостинність. Про цю особливість місцевого населення ходять легенди. Це правда?
– У мене своя історія гостинності. Коли я приїхав у Чернігів, то фактично знайшов свою прийомну сім'ю. Я був 15-річним юнаком, коли мною почав опікуватися Валентин Миколайович Воробей. Із сином цього чоловіка я займався в ДЮСШ Юність.
Я не мав документів, а цей чоловік взяв наді мною опіку. Я жив у кімнаті інтернату, а на вихідні вирушав у гості до прийомної сім'ї. Фактично Валентин Миколайович і його дружина замінили мені батьків.
– Зараз продовжуєте спілкуватися?
– Кожного дня. Розбираємо мої ігри (Усміхається). Мої грузинські батьки навіть запитують: «Як там батько Валентин і мама Віра?» У нас особливі відносини. Якось запропонував їм полетіти в Грузію. Вони були шоковані – до нас у гості за день прийшли 50 чи 60 людей. Валентин Миколайович дивувався: «Хто їх там кличе?» І це, до речі, лише близькі та родичі, які мешкають неподалік. У мене величезна родина. Проте не це їх здивувало найбільше.
– А що?
– У серванті стоять кілька стаканів, один більший за іншого. У процесі застілля ці стакани дістають. А на завершення ставлять на стіл баранячий ріг, куди вміщується 13 стаканів. За традицією, наприкінці гість повинен випити його за господаря дому. Я таке на власні очі бачив 3 чи 4 рази – це рідкість.
Повертаючись до теми гостинності, можу відзначити інше. У грузинів – дуже багато проблем. Вони стараються показати гостям цю щедрість. Але я знаю ситуацію зсередини. Часто люди це роблять через «не можу». Країна рухається вниз, не в тому напрямку. Не вникатиму у політику, але зараз люди виживають, а не живуть. Коли ваш батько служив, то ситуація була трохи інакшою, люди не мали таких фінансових проблем. Хати так будували, що вони розташовувалися поруч, без жодного паркану. Тобі щось треба? Заходь і бери, навіть якщо мене немає вдома. Дім не зачиняли на ключ. Інший менталітет і повна довіра.
«Батьки продали квартиру, залізли в борги, але відправили мене в Україну»
– Знаю, що ваша родина займається квітковим бізнесом.
– Все це розпочали бабусі – і з маминого, і з батькового боку. Починали з павільйону на ринку. З часом тато долучився до цього. Ми маємо свою ділянку і озеро, де вирощуємо лотоси. Придбали також дім, у якому відкрили власний магазин. Треба крутитися (Усміхається).
– Ви не допомагали бабусям, наприклад, з доставкою квітів?
– І з доставкою, і з пакуванням – це тривалий процес. От взяти, до прикладу, квітку герберу. Її ніжка – дуже тендітна і при транспортуванні може зламатися. Я навчився її правильно обмотувати, щоб запобігати псуванню. Хоча бабця завжди каже, що ми маємо відпочивати, адже приїжджаємо додому у відпустку. Інколи вона жартувала: «Даю за ящик замотаних гербер по 5 ларі». І я брався за роботу (Усміхається).
– Як у вас виник варіант з переїздом в Україну?
– У 2008-му в нас почалася війна з Росією, а через рік я поїхав з країни. Мій товариш вирушив з батьком на перегляд у київське Динамо і РВУФК (зараз – Олімпійський коледж імені Івана Піддубного). Згодом вони спробували сили у сусідньому Чернігові – там закріпилися в ДЮСШ Юність. Тоді запропонували і мені. На той момент я вже не думав про футбол, сприймав його як хобі і поступово втрачав інтерес. Допомогли батьки – продали квартиру, залізли в борги, але відправили мене в Україну.
– Фантастика!
– Я дуже вдячний їм за постійну підтримку. У Чернігові я закінчив школу-інтернат, не мав більше нічого. А тут вже допоміг Валентин Воробей, який просто прихистив мене з вулиці. Ставився, як до власного сина. Я йому настільки вдячний, що, напевно, свій борг не віддам ніколи, як би не старався. Справа не лише у ставленні: бутси, одяг, харчі. Це все Валентин Миколайович забезпечував. Батьки також надсилали з Грузії по 100$ щомісяця, але витрати були набагато більшими. Радий, що я відплачую йому своєю грою і він спостерігає за мною в УПЛ.
– ДЮСШ Юність відома завдяки Андрію Ярмоленку. Легенду там часто згадують?
– Андрій тоді грав за Динамо і збірну. В інтернаті ми сідали за перегляд великого телевізора і нам пальцем ось так вказували – мовляв, це наш хлопець (Усміхається). До речі, у нас із Ярмоленком спільний перший тренер – Олександр Устенко. Ми теж часто з ним спілкуємося.
– У 2016 році ви приїжджали на перегляд у Десну. А нещодавно забили гол у ворота чернігівців. Особливі емоції?
– Я приїхав туди перед Інгульцем. У мене особливе ставлення до Десни з дитинства. Хоча Юність грала у вищій лізі, а Десна – у першій. Зустрічалися ми лише в обласних чемпіонатах. Матчі проти Динамо не вважалися такими принциповими! Як же ми чекали на ці дербі! Юність майже завжди перемагала (Усміхається).
– Чому не залишися у Десні?
– Мабуть, я не був у своїй найкращій формі. Повернувся з Грузії, вирішував питання з документами. Плюс за мою заявку треба було заплатити. Сам я тоді не мав можливості це зробити. Розумів, що шансів обмаль. Хто мене знав? Дитячий рівень – це інше. Дотепер спілкуюся з хлопцями з Десни, хоча провів там тільки тиждень. Недавно грали у спарингу проти Зорі Дениса Фаворова. Ми так міцно з ним обійнялися, ніби все життя в одній команді провели.
– У вашій кар'єрі було чимало невдалих переглядів?
– Двічі в Динамо їздив зі Славою Койданом, який у Швеції потім грав. Тоді дубль тренував Володимир Мунтян. Провів три місяці там – я вважався іноземцем, потім прийшли Олександр Хацкевич та Валентин Белькевич. Згодом я повернувся додому.
– Після цього ви опинилися у Черкаські області, де грали за аматорську команду Ретро.
– У нас був неймовірний президент. Він шалено любив футбол. Дивиться на наше тренування, а тоді раптово пропонує цікаву ідею: «Завтра їдемо за кордон». Замовив автобус, документи готові – поїхали на збори в Польщу. Напевно, в УПЛ не всі мають такі можливості. Ми добряче по Європі поїздили: Угорщина, Бельгія, Німеччина. Та й спаринги проводили цікаві. Якось грали з дублем нідерландського Венло. Усі 11 суперників – міцні темношкірі хлопці. Наша обласна команда зіграла внічию 1:1, а я гол забив. Після цього мене на перегляд запросили.
– У Венло?
– Ні, у Стандарт із Льєжа. Був варіант залишитися там в юнацькій команді. Але клуби не домовилися, якісь проблеми виникли. Зрештою, я не шкодую, що стільки пройшов. Я знаю ціну футболу і життя. І це не той випадок, коли отримуєш шанс дебютувати у Прем'єр-лізі в 17-18 років і все життя в шоколаді. Було непросто впоратися з цим всім. Але погляньте на кар'єру Жені Запорожця, нашого футболіста. Він приїхав у село Володимирівку, поруч із Петровим, коли ще Інгульця не існувало (Усміхається). І пройшов із командою усі можливі ліги і чемпіонати. А зараз грає в УПЛ!
– А український Джеймі Варді – Олександр Мішуренко.
– Та це взагалі! Про Сашка можна книжку написати. Шалена людина! Прикро, що він пішов з Інгульця.
«Якби третій снаряд здетонував, то пів Грузії не стало б»
– У 2012-му ви підписуєте контракт із російським Волгарем з Астрахані.
– Я не поїхав туди через розірвання дипломатичних зв'язків Грузії та Росії. Представники російського клубу приїхали у Чернігів, ми підписали контракт і я почав відкривати візу. То був довжелезний процес, який успіхом не завершився. Через три місяці з Астрахані прийшов лист – мовляв, я не з'являюся на роботі, тому контракт зі мною розривають.
– Через чотири роки після вторгнення Росії у вашу країну ви їдете у тамтешній чемпіонат. Чому так?
– Росія розбомбила моє місто Поті. Ми жили на відстані кілометра від порту – цю ніч я ніколи не забуду. Але це воює влада. А я – спортсмен і повинен жити спортом. У мене багато знайомих росіян навіть у Поті. Звичайно, образа за Абхазію та території, які вони забрали, присутня. Проте існують рамки. Доля така – запросили туди, інших варіантів я не мав. Чому б не поїхати? Мого брата недавно хотів бачити у себе російський регбійний клуб.
– Чому не поїхав?
– Йому прямо сказали – якщо поїдеш, то про збірну можеш забути. Анзор не поїхав. І що? Перед самим чемпіонатом світу його у збірну не беруть. А він вибрав Грузію.
– Як виглядав той день, коли Росія напала на вашу країну?
– Грузія – дуже маленька країна. Від мого Поті до Тбілісі найбільша відстань – 350 кілометрів. Бомбардування відбулося за дві «ходки». На наш порт скинули три снаряди – два вибухнули, один – ні. Кажуть, якби той третій здетонував, то пів Грузії не стало б. Все через величезні цистерни з паливом. Вибух був би шаленим.
– Як вдалося уникнути цього?
– Снаряд приземлився на автомобіль і це пом'якшило силу удару. То був вечір, я сидів за комп'ютером і бавився у якісь стрілялки. Почув вибух – мені здалося, що це моя гра так реалістично створює атмосферу. Мама вже спала, та від цих звуків зірвалася на ноги. У нашій 8-поверхівці мешкали біженці з Абхазії. Як би це дивно не звучало, у них був досвід війни, тому вони знали, як себе поводити.
– Якими були ваші дії?
– Відразу побігли до річки, що текла неподалік. Почали триматися за траву і кущі. Хтось сидів між гаражами. Там було настільки вузько, що максимум 5 людей могли сховатися. У той момент туди вміщалися по 15 осіб. До речі, я вибіг босоніж і лише в трусах, адже надворі було літо. Проте встиг захопити з собою зимову куртку.
– Батько був із вами?
– Він якраз перебував на зміні в порту. Ми почали шукати його, однак зробити це було непросто. На той час телефон мав далеко не кожен. Мені подарували Siemens А51, але додзвонитися до батька не могли. То були жахливі години невідомості. Переживання закінчилися, коли ми побачили закривавленого чоловіка у подертому одязі, який йшов по вулиці.
– Це був тато?
– Так. Мама від цієї картини зомліла. Тато почав здалеку кричати і показувати, що з ним все гаразд. Він витягував поранених. Насправді йому надзвичайно пощастило. У той момент роботи не було і він вирішив поспати годинку. У кімнаті чергових кожен мав свою шафку. Тато заліз у проміжок між шафкою та стелею – там і заснув.
Потім розповідав – після першого вибуху від несподіванки головою вдарився об стелю. Сила другого вибуху перевернула все у кімнаті і він полетів стрімголов униз. З усієї будівлі вціліла лише кімната на першому поверсі, де якраз перебував батько. Це жахливі спогади для всього грузинського народу.
«Хто, як не Вернидуб, знає український чемпіонат?»
– Вам вже 26. Мрієте про футбольну збірну?
– Про це неможливо не мріяти. Це моя ціль. Тим більше, що в атаці я міг би бути корисним. Двох теперішніх нападників збірної знаю з дитинства. І розумію, що міг би показувати не гіршу гру. Рік чи два тому я в Інгульці і правого захисника грав – то був не найкращий час. Але зараз відчуваю, що міг би стати в нагоді.
– Певний інтерес із батьківщини до вашої персони проявляли?
– У Першій лізі я чимало забивав і, якщо чесно, то чекав на звістку. Лише один журналіст зацікавився – підготував матеріал, відеонарізку. Невеличку рекламу завдяки йому зробили.
– Якщо чутки підтвердяться, і Юрій Вернидуб очолить збірну Грузії, то сподіваєтеся, що він вас запросить?
– Треба дочекатися цього – тоді дізнаємося. Якщо не він, то хто знає краще український чемпіонат? Сподіваюся, я свій шанс таки отримаю.
– В українському чемпіонаті виступало чимало грузинів, які залишили по собі помітний слід. Когось відзначите?
– У моєму дитинстві не існувало інтернету і кольорового телевізора, тому я не можу сказати, що часто дивився футбол. У кращому випадку на допомогу приходив старенький чорно-білий телевізор, який живився підключеним акумулятором. Кумирів у дитинстві я не мав. Звичайно, подобався Каха Каладзе завдяки мегадосягненням. Зараз аналізую грузинський футбол і захоплююся Джабою Канкавою. Це футбольна машина. І в Дніпрі був найкращим, і зараз у збірній. Якщо його немає у складі, то це катастрофа. Джаба створює неймовірну атмосферу на полі. Людині за 30, а він вигризає кожен м'яч.
– Ваша дружина – наполовину грузинка?
– Її батько родом із Зестафоні. До речі, живе неподалік стадіону місцевої команди, футболіст у минулому. Познайомилися ми вже у Чернігові.
– Спочатку сподобалася зовнішність, а тоді вже дізналися про походження?
– Побачив її сторінку ВКонтакті. Звернув увагу на статус, написаний грузинською мовою. Одразу написав їй з проханням дати номер. Без усіх цих «Привіт! Як справи?» Тоді зателефонував і почав грузинською говорити. Але вона відразу мене зупинила, адже грузинської не знала. А я російською – ні бум-бум. Зустрілися наступного дня – їй 14, а мені – 15. Погуляли, з'їли морозиво. Ось уже 10 років разом.
– Як у вас з українською мовою?
– Все розумію, але говорити важко. У школі трохи вивчав. Навіть вірші розказував. Одного разу директор прийшов і почав знімати на камеру – я тоді якраз вірш про рушник розповідав (Усміхається). Увесь семестр закрив одним виступом і свої 8 балів заслужив.
– В Інгульці ви вже 5 років і пройшли з командою майже всі можливі етапи.
– Раніше я проходив чимало переглядів, але всюди зустрічався з ідентичною проблемою – перспективний футболіст, втім треба платити за заявку. Єдина людина, яка повірила в мене – Олександр Поворознюк. Саме Григорович дав мені шанс і я виріс як футболіст. Колись ми грали на область, а зараз виступаємо в УПЛ. Помилки і проблеми присутні, але всі вони вирішуються. Я щасливий, що є частиною Інгульця.
– Наставник Сергій Лавриненко влучно охарактеризував президента клубу: «Його енергією можна освітлювати місто».
– Абсолютна правда. З президентом ми нечасто спілкувалися тет-а-тет. Але його відносини з командою – це щось особливе. Особливо складно на зборах – президент своїм приїздом розбавляє монотонність навколо. Це ураган енергії, яка заряджає і допомагає пережити труднощі. Коли триває сезон, то ми можемо брати позитив від сім'ї чи друзів. А на зборах – це ідеальний час для зустрічей з Олександром Григоровичем.
– Ви ставили собі запитання в контексті ваших відносин з Інгульцем – що далі?
– Для початку належить закінчити рік з позитивом. Далі буде відпустка і відпочинок. Потім треба успішно завершити сезон. А вже тоді побачимо, як життя складеться.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
