Бив Росію, у фіналі обіграв Ромаріо, образив Лобановського і працював сантехніком: топ-5 казахів українського футболу

Світовий футбол 30 Березня, 17:44 517
Бив Росію, у фіналі обіграв Ромаріо, образив Лобановського і працював сантехніком: топ-5 казахів українського футболу | 19-27
«Футбол 24» – про п'ятірку легендарних гравців, які походять із найбільшої країни, що не має виходу до світового океану.

Україну та Казахстан поєднують давні і тісні футбольні контакти. За роки Незалежності через казахські ліги пройшли десятки наших футболістів та тренерів. На думку одразу спадають Роман Григорчук, який привів Астану до чемпіонства, Адерінсола Есеола – чемпіон і найкращий бомбардир сезону у складі Кайрата. А ще – Петро Бадло, багаторічний капітан Актобе, який у 2013-му привозив свою команду до Києва, щоб позмагатися з Динамо за груповий етап Ліги Європи.

Прямо зараз ми нарахували у складах клубів казахської Прем’єр-ліги 11 українців. Плюс – Володимир Мазяр, наставник Акжайика. Є ще Сергій Малий, уродженець Луганська, який пробувався у Зорі, згодом виступав за Арсенал Біла Церква, а з 2014-го захищає честь національної збірної Казахстану.

Якщо відкрити послужні реєстри наступного суперника команди Шевченка, увагу привертає велика кількість класичних українських прізвищ. Наприклад, Сергій Хижниченко – один із найкращих гвардійців (47 матчів) та бомбардирів (8 м’ячів) в історії казахської націоналки. Юрій Логвиненко, Сергій Остапенко, Олег Литвиненко – ніхто з них не народжений в Україні, проте без нашого цвіту там точно не обійшлося.

Україна вкладає у казахський футбол кадрові та інтелектуальні ресурси в обмін на стабільні зарплати. З грошима у тамтешніх лігах вже давно усе гаразд. Та був період, коли й Казахстан дарував українським командам непересічних талантів. Згадуємо.

Антон Шох

Амплуа: півзахисник

Точки дотику: Дніпро (1986-89), Металург Запоріжжя (1990), Ворскла (1992), Нива Тернопіль (1992), Кремінь (1992), Евіс (1994-96)

Він походив із так званих «російських німців» – етнічних германців, які населяли територію імперії. Його батько, Рохус, був репресований совітським режимом. Сам Антон народився у Джамбулі (теперішній Тараз), на півдні Казахстану. Розпочинав грати у місцевому Хіміку, а у 1979-му потрапив до головного клубу республіки – Кайрата. Типова «команда-ліфт» балансувала між Вищою і Першою лігами, але у 1985-му видала солідний сезон в еліті, фінішувавши на 9 сходинці із 18. Опорний півзахисник Шох відзначився 9 голами. За талантом кинулися одразу кілька клубів, зокрема донецький Шахтар і мінське Динамо. Але казахи не збиралися здаватись без бою.

«Вигадували різні нісенітниці. Казали, що режим порушував. Листи до Москви писали, щоб мене дискваліфікували. Але Ємець (головний тренер Дніпра, – прим. ред.) із властивим йому гумором відповідав: «Ви Антона сім років не могли перевиховати, а ми зробимо це швиденько», – пригадував Шох в одному з інтерв’ю 2000-х.

Він швидко став своїм, а дніпряни, ослаблені відходом Протасова і Литовченка, вчинили справжній подвиг, ставши чемпіонами Вищої ліги-1988. Ще двічі здобували срібні нагороди. Не дивно, що Шоху невдовзі довірили капітанську пов’язку. Його бенефісом виявився фінал Кубка СРСР-1989 проти московського Торпедо – гол Антона став єдиним і переможним.

«Я не тренувався тоді п’ять днів: втратив маму, – розповідав Шох в інтерв’ю «Газеті по-українськи». – Кучеревський (головний тренер Дніпра – прим. ред.) після календарного матчу в Єревані відпустив мене до Дніпропетровська, а команда вирушила на поєдинок у Тбілісі. Поїхав додому разом із Тищенком та Вишневським, які підтримали мене в тяжку хвилину. У день фіналу рвався на поле, але не думав, що вийду у стартовому складі. Хлопці пішли до Кучеревського й попросили мене поставити. Після гри подякував за довіру. А забив ударом здалеку — на інтуїції».

У 1990-му, після невдалого вояжу в австрійський ЛАСК, Шох провів успішний сезон у запорізькому Металурзі – третє місце у Першій лізі і путівка в еліту. Проте совок безповоротно розвалювався. Проголошення незалежності України хавбек зустрів у волгоградському Роторі. І… вирішив повернутися. Упродовж 1992-го встиг побувати одразу в трьох клубах – тернопільській Ниві, Ворсклі та Кремені. Бутси «зачохлив» у миколаївському Евісі, тут же розпочав тренерську кар’єру і невдовзі виїхав назавжди.

До 2009-го за плечима Шоха вже був серйозний досвід. Він попрацював у командах з Росії, Узбекистану та Казахстану, зокрема – у казахській національній дружині. Якраз прийняв складний виклик, збирався поєднувати роботу в Атирау і молодіжній збірній Казахстану. Сьомого березня, після матчу в Усть-Каменогорську, його серце зупинилося. Антону Шоху було лише 49.

Євген Яровенко

Амплуа: захисник

Точки дотику: Дніпро (1989-91, 1993, 1999-01), Ворскла (1992), Нива Тернопіль (1992), Кривбас (1995, 1996-97), Металург Запоріжжя (1996, 2018-19), Торпедо Запоріжжя (1998-99), Шахтар-2 (2002), Шахтар-3 (2003-05), Нафтовик-Укрнафта (2011-13), Перемога (2020)

Усе могло для нього закінчитися вже у 18 років. Тоді молодого уродженця міста Каратау не прийняли у джамбульський Хімік. Шок був настільки сильним, що Яровенко збирався закинути футбол і перейняти професію батька – той працював звичайним водієм. Проте юнаку вчасно вправив мізки старший брат – Володимир. Невдовзі Женя вже бігав за основу Кайрата з капітанською пов’язкою – команда фінішувала сьомою у сезоні-1986.

Того ж року він одружився. Прямо на весіллі йому передали запрошення від Анатолія Бишовця, головного тренера олімпійської збірної СРСР. Ця телеграма стала доленосною для Яровенка. У 1988-му, на полях Південної Кореї, інтернаціональна збірна виборола золоті медалі, обігравши у фіналі зіркових бразильців з Ромаріо, Дунгою і Таффарелом. Євген не приховував, що за той тріумф кожному гравцеві насипали по 6 тисяч доларів і 12 тисяч рублів.

Яровенком марили київське Динамо і московський Спартак. Ба більше: ним цікавилися дортмундська Борусія і Кайзерслаутерн, проте шансів виїхати за кордон у нього не було жодних. За «залізну завісу» випускали лише тих футболістів, яким виповнилося 28.

У 1989-му Яровенко перейшов у Дніпро і сходу став володарем Кубка СРСР, а також віце-чемпіоном Союзу. Йому вистачило двох років, щоб закохатися в Україну загалом і це місто зокрема, осівши тут назавжди. Він ще, звісно, побігав немало – у чемпіонатах Росії, Фінляндії і Туреччини. Але неодмінно повертався на береги Дніпра. Кар’єру закінчив у 1996-му, у складі запорізького Металурга. З того часу – на тренерських посадах змінив понад 10 клубів. Визнаний найкращим футболістом в історії Казахстану. «Напевно тому, що я єдиний в історії країни олімпійський чемпіон і заслужений майстер спорту з футболу», – скромно пояснює Євген Яровенко.

Едуард Сон

Амплуа: півзахисник / нападник

Точки дотику: Дніпро (1988-91)

«Мені завжди хотілося виступати на високому рівні, грати міжнародні матчі. Дніпро входив у трійку найкращих клубів чемпіонату СРСР, грав у єврокубках, тож перехід у Дніпропетровськ став серйозним кроком вперед, – розповідав Едуард Сон автору цих рядків у великому інтерв’ю весною 2017-го. – Ще коли виступав у Кайраті, мене запрошував московський Спартак. У Смоленську я теж був помітний іншим клубам. Але найреальніші запрошення отримав, коли закінчував військову службу, – від Кайрата, московського Торпедо і Дніпра. У московських клубах завжди було почесно грати. Але я обрав Дніпро, адже вважав – там для мене, як футболіста, найкраща перспектива».

Тут уродженцеві Караганди довелося перекваліфіковуватись. На позиції нападника у команді Кучеревського існувала велика конкуренція, тож Сон освоївся на лівому фланзі півзахисту. Пертурбації не завадили новачкові в першому ж сезоні забити 8 м’ячів і приміряти з Дніпром чемпіонські медалі. Наступний рік – є «срібло» і Кубок СРСР. А ще дніпряни дійшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів.

У Вищій лізі-1990 Едуард став найкращим бомбардиром команди – 10 голів. Йому завжди імпонувала гра Марко ван Бастена. Позаяк погляди всіх найкращих футболістів Союзу були спрямованими на Захід, невдовзі нагода переїхати туди випала і Сону. У 1991-му контракт із ним підмахнув французький Газелек Аяччо.

«На Корсиці разом із моїм імпресаріо Овдієм Піналовим, який був представником France Football у Радянському Союзі, підписуємо контракт і дивуємося – французька сторона згідна на все. «Це ж треба, – усміхається імпресаріо. – Все те, що я просив, вони дали. Це або серйозний клуб, або аферисти». На жаль, правдивим виявився другий варіант».

Сон непогано розпочав – 10 матчів, 4 голи, а потім зазнав важкої травми. На мокрому газоні відпустив м’яч, потягнувся за ним і отримав потужного удару у коліно – розрив хрестоподібних зв’язок. Рік без футболу.

«Керівництво клубу поставилося до мене не дуже доброзичливо. Вони попросили мене покинути Аяччо, хоча я підписав контракт на чотири роки: «Давай, ти поїдеш. Ми тобі заплатимо якусь компенсацію». «Послухайте, – кажу. – Я у вашому клубі зламав ногу. Якщо ви мені компенсуєте всі 4 роки, то поїду».

Пішовши на принцип, Сон набрав форму, повернув собі місце в основі і навіть став найкращим бомбардиром команди. Згодом відіграв один сезон за 3-ліговий Перпіньян, а далі доля звела його із амбіційним президентом клубу Роан. П’ята ліга Франції!

«Едуард, вам 30 років. Пограєте 2-3 роки, а що далі? У вас немає диплому, щоб працювати у Франції. А я вам пропоную комерцію. Займаюся текстильним бізнесом і хочу працювати з Україною та Росією. Для цього мені потрібна своя людина». Озвучив мені суму, яка перевершувала всі попередні пропозиції. Я взяв час на роздуми і поїхав ознайомитися із Роаном».

Ось так Сон освоїв професію комерційного агента, а через 2 роки відкрив власну фірму текстильного бізнесу («це було для мене рівноцінним польоту на Місяць»). На початку «нульових» придбав у Франції власний будинок і пустив там коріння. Зараз Едуард Сон – заможний та успішний чоловік. На початку 2017-го він разом із партнерами висловив готовність викупити рідний Дніпро у Коломойського. Проте одіозний олігарх так і не захотів зустрітися з французькими рятівниками для переговорів.

Олександр Хапсаліс

Амплуа: півзахисник

Точки дотику: Динамо (1976-82), СКА Київ (1986), Колос Нікополь (1987-88), Зірка (1989)

Ще один емігрант. Тільки, навідміну від Сона, Хапсаліс мешкає у США, штат Каліфорнія. Займатися футболом він розпочинав у Казахстані – поблизу Алмати, куди совітська репресивна машина депортувала його батьків-греків із Одеської області у 1949 році.

У 18-річному віці «перлину» Кайрата буквально з-під носа московського ЦСКА перехопило київське Динамо. Для перельоту використали всі засоби конспірації – Хапсаліс сідав у літак під чужим прізвищем, у перуці і шапці-вушанці. Невдовзі Олександр переріс рівень дубля і закріпився в основному складі команди Лобановського. У столиці України став 2-разовим чемпіоном та 2-разовим володарем Кубка СРСР, але далі виявився жертвою свого ж імпульсивного характеру. Валерій Васильович не терпів зухвальців.

До Києва бунтар повернувся через три роки. Але лише у друголіговий СКА. З того часу на високий рівень Хапсаліс вже не піднявся, хоча й вдосталь пограв за Колос та Зірку. А на зорі 90-х його життя круто замінилося. Завдяки своїй дружині Хапсаліс переїхав у США. Спершу – розгубився і не знав, чим себе зайняти. Потім запросили у місцеву міні-футбольну команду, з якою Олександр навіть став чемпіоном країни. Паралельно влаштувався сантехніком, заробляв по 6 доларів за годину.

Зрештою, талант, легендарний бекграунд і сприятливе оточення діаспори посприяли розвитку Хапсаліса, як тренера. Він заснував дитячу футбольну школу Dynamo Soccer School. Із власними вихованцями неодноразово прилітав в Україну на різноманітні турніри.

Сергій Скаченко

Амплуа: нападник

Точки дотику: Металіст (1991), Темп (1993-94), Динамо (1994-96), Карпати (2003-04), збірна України (1994-02)

На початку 90-х, після харківського Металіста і московського Торпедо, перспективний форвард із казахського Павлодара несподівано для багатьох опинився у провінційній Шепетівці. Місцевий Темп – команда-одноденка – якраз закріпився серед команд Вищої ліги.

«1994 року цю команду очолив тренер Леонід Ткаченко, під орудою якого я грав у харківському Металісті, – розповідав Сергій автору цих рядків. – Він запросив мене з Москви, щоб я допоміг Темпу у Вищій лізі. Саме тоді мій контракт із Торпедо вже закінчувався, тож вирушив на Хмельниччину. У команді були дуже гарні умови і хороший президент. Того сезону я міг стати найкращим бомбардиром чемпіонату – забив 14 голів».

Далі – запрошення у київське Динамо, з яким Скаченко здобув два чемпіонські титули і Кубок України. Паралельно прийняв українське громадянство і дебютував за національну збірну, куди викликався упродовж довгих восьми років. Забив три голи, два з яких – Вірменії та Росії – були вкрай важливими у відборі на Євро-2000. Ефектний парашут у «матчі століття» згадує навіть багато років опісля: «Україна і Росія вже тоді були на ножах, тож приємно обіграти надпринципового суперника».

Після Динамо форвард добряче поїздив світом: виступав за французький Метц, корейські, японські, швейцарські, російські клуби. В Україну повернувся тільки під завісу кар’єри. На перегляді у запорізькому Металурзі не зумів переконати, після чого опинився у Карпатах, які стрімко наближалися до вильоту з Вищої ліги.

У травні 2008 року його сина збила «Тойота» на світлофорі однієї з київських вулиць. Наскільки відомо, хлопчик переходив дорогу на зелене світло. В інститут нейрохірургії Скаченка-молодшого забрали у важкому стані, тривалий період він провів у комі, але зумів вижити.

Олег Бабій