Юрій Роменський: «Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи»

Динамо Київ 19 Квітня, 16:52 885
Юрій Роменський: «Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи»
​Молодшому поколінню Юрій Роменський відомий, насамперед, як помічник Олега Блохіна у національній збірній України 2000-х.

Він був чудовим воротарем, котрий залишив помітний слід у київському «Динамо» й одеському «Чорноморці». Міг залишити ще помітніший, але завадили травми. У будь-якому разі, з Києва в Одесу Юрія Роменського Лобановський не хотів відпускати до останнього. І знав чому, бо пізніше «Чорноморець» із Юрієм перемагав киян двічі поспіль.

Власне, Роменський так і залишився одеситом. Нині йому 68 і він насолоджується статусом пенсіонера в Південній Пальмірі. Стверджує, що життя біля моря, сімейний затишок і спілкування з друзями роблять його щасливим. А в інтерв’ю «Футбол 24» колишній голкіпер і тренер із задоволенням згадав хуліганське дитинство в азербайджанській глибинці, детективний перехід у «Динамо», подвиг Шовковського на Мундіалі-2006, унікальність гри Пятова і відставку зі штабу Блохіна в київському клубі.

– Юрію Михайловичу, ви народилися і виросли в Азербайджані. З українським прізвищем. Але чи з українськими коренями?

– Мій тато – родом із Енгельса, міста поруч із Саратовом, – каже Юрій Михайлович. – Після війни батька відправили будувати найбільшу на Закавказзі гідроелектростанцію на Мінгечаурському водосховищі. А мама – кубанська козачка. Після закінчення інституту її відправили в молоде місто Мінгечаур на практику. Етнічних азербайджанців у місті взагалі було мало, бо там розвивалася промисловість і по рознарядці з Москви туди спрямовувалися фахівці потрібних напрямів зі всього СССР. Соцбудівництво. У Мінгечаурі був найбільший в Союзі текстильний комбінат, кабельний завод, скловолокно. Там батьки й зійшлися. І там минуло моє дитинство. Там, під час дворових баталій, вчився грати у футбол. Ми жили по сусідству з вірменами, азербайджанцями, євреями. Я був дитям вулиці. Ми лазили по чужих городах, робили самопали, ними стріляли. Деякі хлопці не вижили, адже могли звідкись зірватися, невдало впасти. Билися ми теж постійно – вулиця на вулицю. З ножами, ланцюгами. Образили когось – збирається бригада і йде розбиратися.

У школі поряд із російською вивчав азербайджанську й англійську мови. Азербайджанською на розмовному рівні володію понині. Був у Мінгечаурі років п’ять тому. Прилітав у Баку на святкування 80-річчя «Нефтчі» й заодно відвідав місто, де народився, поклав квіти на могилу дідуся з бабусею. Азербайджанці тоді ще здивувалися, що через 25 років відсутності ще пам’ятаю їхню мову. Справедливості заради скажу, що постійно практикувався у знанні азербайджанської під час зборів у Туреччині. Ці мови схожі, відмінності незначні. Особливо якщо говорити повільно.

– Коли зрозуміли, що футбол для вас – не лише дворове захоплення?

– Взагалі про це не думав. Тоді мене ця гра захоплювала, я не уявляв себе без неї, але не думав, що це професія. Батьки постійно карали мене за те, що бігав за м’ячем більше, ніж сидів за шкільними підручниками. Звісно, це впливало на оцінки. Особливо в старших класах. Батьки дуже здивувалися, коли мене почали брати на змагання. І були втішені, бо влітку нас збирали у футбольні піонерські табори і татові з мамою не треба було думати, куди мене подіти. Поля в тих таборах були зазвичай ґрунтовими, хоча нерідко грали й на асфальті, били коліна й лікті. Мені у воротах було особливо непросто.

– Судячи з того, що іноді ви грали в полі навіть на офіційному рівні, воротарське амплуа ви обрали не відразу.

– Я справді любив грати у полі. І в дитинстві зазвичай був нападником. Але хтось мусів захищати ворота. Й оскільки серед усіх хлопців у мене це виходило найліпше, до того ж виріс поміж решти найвищим, виходу не мав. Хлопці просили, щоб грав у воротах. Іноді в ході гри мінялися, виходив у поле. Зізнаюся, що пізніше, коли вже грав на професійному рівні, навик гри у нападі допомагав мені у воротах ліпше передбачати дії атакувальних гравців суперника. А остаточно амплуа визначилося час юнацьких турнірів «Шкіряний м’яч». Нашу жеківську команду «Зірочка» тренував Баба Мустафаєв, людина без спеціальної освіти, але з безмежною любов’ю до футболу і дітей. М’ячі й форму він нерідко купував для нас за власні гроші. У ЖЕКу коштів традиційно не було. А батьки давати свої не поспішали. Баба Ханларович зібрав нас на вулиці й організував у команду.

Ми тоді здивували багатьох, коли виграли фінальні змагання «Шкіряного м’яча» в Азербайджані. Фінальний поєдинок судив легендарний Тофік Бахрамов. Мені це запам’яталося на все життя. А вже після перемоги, коли ми здобули право грати на всесоюзному турнірі в Горькому, «Зірочці» допомогло керівництво міста Мінгечаур. Для нас кожна ця мить була особливою. Пригадую, як перед одним з наших матчів у Горькому відбувався поєдинок ветеранів і я подавав м’ячі за ворітьми легендарного Алєксєя Хомича.



– У «Нефтчі», який тоді виступав у Вищій лізі чемпіонату СССР, ви потрапили доволі рано.

– 18-річним. А ще раніше мене запросили в юнацьку збірну СССР. Почалося все з того, що я поступив у політехнічний технікум і разом із командою «Політехнік» у 16 років став чемпіоном Азербайджану серед колективів фізкультури. Нам тоді вручили такий кубок зі срібла і кришталю, що вражає понині. А в 17 мене забрали в команду класу Б «Текстильник» з Мінгечаура й паралельно почали залучати до лав юнацької збірної Азербайджану. Ми їздили на всесоюзні турніри в Арзамас, Донецьк. На них мене й помітив тренер юнацької збірної Союзу Євгеній Лядін. Їздив із Мінгечаура на збори в Москву і Учимчірі. У складі збірної в 1970-му вперше потрапив за кордон – на турнір в НДР.

З «Текстильником» ми грали в кавказькій зоні, з командами з Вірменії, Грузії та російського Північного Кавказу. Пройти ту школу – то щось особливе. Тиск на виїзні команди у таких турнірах чинився надзвичайний. Найперше з боку суддів. Привезти з виїзду нічию було вкрай складно. Тоді ж не велася відеозйомка. Робили, що хотіли. Крім того, дуже важкою зазвичай була дорога – на матчі ми добиралися на «пазику», сотні кілометрів на швидкості 50-60 км/год. Але для нас то виглядало дрібницями. Ми жили футболом і хотіли в нього грати, пробитися кудись вище. Правда, з нашого «Текстильника» далі пішов лише я. За два роки виступів на мене звернув увагу тренер «Нефтчі» Алекпер Мамедов. Наприкінці 1970-го був уже в лавах бакинців.

– Тоді основним воротарем «Нефтчі» був досвідчений Сергій Крамаренко.

– Так. Але Сергій якраз отримав тривалу дискваліфікацію, на рік чи два. За те, що брав участь у побитті судді під час матчу в Ростові. Також в обоймі команди були Володимир Косенков і В’ячеслав Шехов. Попервах я у «Нефтчі» був після них третім голкіпером. То були хороші гравці, які пройшли школу «Зеніта» і московського «Торпедо». Проте я з ними не конкурував ще й тому, що постійно їздив на збори збірної, з клубом тренувався мало. Коли повертався – давали змогу пограти за дубль. Тому за перших два сезони відіграв за перший склад «Нефтчі» лише три матчі. Усі – на фініші чемпіонату, проти «Карпат», «Дніпра» і «Спартака». Причому проти москвичів теж грали в Дніпрі. Через те, що в Москві на стадіоні погасло світло. Мені тоді Папаєв забив, а матч завершився 1:1.

Зрештою, за підсумками сезону-1972 ми вибули в Першу лігу, а там молоді тренерський штаб довіряв охочіше. У той період закріпився в складі «Нефтчі» з молодих гравців не лише я. І то ж школа була неабияка. Кожна команда була дуже міцною. Окремі то заходили у Вищу лігу, то поверталися в Першу назад. Решта – старожили другого дивізіону калібру московського «Локомотива», казанського «Рубіна», вільнюського «Жальґіріса», запорізького «Металурга», кемеровського «Кузбаса», ризької «Дауґави», харківського «Металіста», пермської «Зірки», алматинського «Кайрата», фрунзенської «Алґи», душанбінського «Паміра». Там кожне очко давалося важко. Зате прогресував стрімко, навчився відбивати пенальті. Зокрема парирував удар Леоніда Ключика в Запоріжжі.

– Судячи зі статистики, у перших двох сезонах у Першій лізі ви провели лише десять матчів. Не дуже багато.

– Змінилася ситуація перед сезоном-1975. Мене тоді запрошував московський «Локомотив». Збирався йти, бо хотів грати. Навіть на збори з москвичами їздив. Я ж у 1974-му входив до складу збірної Першої ліги, яку збирав Костянтин Бєсков. А в «Нефтчі» залишався у резерві. Мушу сказати, що Валентин Хлистов, який тоді був головним тренером бакинців, не дуже впливав на визначення основного складу. Усе залежало від думки старожилів команди. У мене були гарні стосунки з легендарним Анатолієм Банішевським, який залишався в команді головним авторитетом. Проте, звісно, авторитет Крамаренка був вищим. Врешті, Сергій на запрошення Алескерова перебрався в одеський «Чорноморець», а мені в «Нефтчі» пообіцяли, що гратиме той, хто сильніший, а не той, хто старший. Уже на перших зборах переконався, що пріоритети справді змінилися.



– У 1977-му, вже коли «Нефтчі» повернувся у Вищу лігу, ви з Крамаренком помінялися ролями – він повернувся в Баку, а ви подалися в «Чорноморець».

– Я тоді вже одружився. На одеситці. Баку – місто інтернаціональне. Зокрема в азербайджанській столиці мешкали родичі майбутньої дружини. До них Людмила приїхала у гості. 13 жовтня 1972-го ми познайомилися, після того тривалий час зідзвонювалися, листувалися, обмежувалися короткими зустрічами. Потім Люда переїхала до мене в Баку, орендувавши житло в жінки, яка працювала у нас на базі. Свої стосунки ми приховували, бо тоді громадянські шлюби були заборонені. А одружилися після завершення сезону-1975. 29 жовтня, на день комсомолу, відгулявши «комсомольське» весілля на клубній базі. З того часу й понині, уже практично півсторіччя, ми разом. Якийсь час жили в однокімнатній квартирі у Баку, яку мені надав клуб. Потім у нас народилася донька, Люда з дитиною поїхала до бабусі в Одесу. І почала тиснути на слабкі місця (Сміється). Довелося мені переїздити теж. Перейшов у «Чорноморець», хоча цілком міг опинитися в московському «Торпедо». Ми тоді разом із гравцем «Паміра» Едґаром Ґессом одночасно на співбесіду до Москви їздили.

Чесно кажучи, Москва мені не подобалася. Пожив там два місяці і зрозумів, що то не моє. Місто велике, шумне, народ оточував непривітний. Та ще й на тренування на базу в Баковку їздив по півтори години в один бік. Встигав у автобусі за цей час виспатися. На цьому тлі Одеса – райський куточок.

– Швидко тут прижилися?

– Так. Тоді в «Чорноморці» Алескерова на посаді тренера замінив Анатолій Зубрицький. В Одесу я приїхав після операції. У червні 1977-го наприкінці матчу з «Торпедо» в Москві отримав серйозне пошкодження меніска і зв’язок. Оперувала мене через два місяці великий хірург Зоя Миронова, чемпіонка СССР з перегонів на ковзанах. Не вірте, коли про неї кажуть щось погане. Вона велика розумниця. Щоб прооперуватися в неї, імениті спортсмени, балерини вичікували чергу два-три роки. Всередині лікарні у нас була маленька кухонька. Миронова залишила нам від неї ключі, щоб дівчата могли готувати їжу самотужки. Демократія всередині закладу. Ми всі, хто тоді оперувався, допомагали одне одному. Особливо потребу в цьому мали хокеїсти, які лежали на витяжці.

Зоя Сергіївна сказала мені: «Хто б що не говорив, три місяці після операції не роби нічого. Природніх процесів форсувати не можна». Дозволила мені лише плавати і ходити. Відновився я якраз до старту сезону-1978.

– Анатолій Зубрицький, як колишній воротар, мав вас розуміти як ніхто.

– Воротар і прекрасна людина. У мене з Анатолієм Федоровичем було повне порозуміння. Відіграв під його керівництвом лише рік, а після того ми, не дивлячись суттєву різницю у віці, багато років підтримували дружні стосунки. Приїздив до Зубрицького на 80-річчя. Здається, в Одесі про Анатолія Федоровича ніхто не скаже поганого слова. Якщо приміряти до нашого часу, то Зубрицький був класичним генеральним менеджером. На ньому лежали всі функції – від організації процесу до селекційної роботи. Треба мати дар, щоб стількома людьми управляти. Зубрицький міг переконати керівництво міста й області. Дуже переконлива людина. Хоча в тактиці Анатолій Федорович теж розбирався відмінно. У них був чудовий тренерський тандем з Анатолієм Азаренковим.

І команду вони створили відмінну. «Чорноморець» у 1978-му після 14-ти турів лідирував. Зупинило нас лише тбіліське «Динамо». На нашому полі. Ми їх два тайми топтали, але не забили. Натомість Віталик Дараселія наприкінці першого тайму втік із середини поля. Зближався зі мною, піймав мене на кроці, поцілив у дальній кут моїх воріт. Так і програли 0:1, хоча весь другий тайм возили динамівців. Я зупиняв м’яч у центрі поля і вантажив його у штрафний майданчик гостей. У нас тоді сильний колектив зібрався: на місці ліберо чудово грав Віталик Фейдман, опорним був Славік Лещук, справа діяв Володя Нечаєв, зліва – Женя Логвиненко і Габор Качур. Також у середині поля виділю Володю Устимчика. Як завжди надійним був Вадик Плоскина, добре грали в атаці Толик Дорошенко і Віталій Шевченко.

Ми в той час дуже добре грали на виїзді проти московських клубів. Зокрема – проти «Спартака». Матч відбувався на «Локомотиві». Дорошенко рахунок відкрив, а після того азербайджанський суддя Азім-заде просто закрив нас у власному штрафному майданчику. «Не чіпайте, бо поставить «точку»! – кричу оборонцям. А судді сказав кілька теплих азербайджанською, так, що розуміли тільки я і він. Врешті, Азім-заде щось видумав і матч завершився 1:1. Команда поїхала в Одесу, а я залишився в Москві, бо починалися збори збірної. У приміщенні Федерації футболу пересікаюся з Азім-заде. «У вас є совість?» – запитую. «Розумієш, мені потрібно отримати всесоюзну категорію», – виправдовується той. При цьому я знаю, що він не бідний, у батька вже тоді був серйозний бізнес. Азім-заде навпаки сам з кожної поїздки привозив дефіцитні товари й медикаменти.



– Про те, що в «Чорноморці» ви грали добре, свідчить запрошення уже в наступному сезоні з київського «Динамо».

– У той же час, одночасно з Лобановським, мене в московське ЦСКА запросив Всеволод Бобров. Клуб армійський, тому за мною в Одесу відправили наряд. Додому приїхали прапорщики на чолі з Беляєвим. «Запросили» поїхати у військову частину. Коли ми приїхали на стадіон СКА, мені вручили учбовий автомат, дали якусь форму, змусили прочитати присягу, підписати її. «Все, зараз вилітаємо на військовому літаку до Москви», – кажуть. Попросив, щоб дали трохи часу на прощання з командою і дружиною. Ті зателефонували адміралу Шишкову, який відповідав за клуб у Москві. «Добре, прилетите завтра», – була відповідь.

Привезли мене на «бобику» додому. Я жив на шостому поверсі, а на дев’ятому – Сергій Вукович, легендарна в Одесі особистість, чемпіон СССР з автоперегонів. Ми дружили сім’ями. Щойно зайшов до квартири, як набрав Серьогу. Він був на місці. Від нього зателефонував Лобановському. Щоб розповісти, що відбувається. Влітку, коли був у лавах збірної України на зборі в Ялті, ми вже обговорили деталі переходу в «Динамо». Валерій Васильович домовився зокрема й із Зубрицьким. Так як у мене закінчувався призовний вік, через Щербицького вирішили, що мене призвуть у внутрішні війська до Києва. Але в ЦСКА вирішили зіграти на випередження. Супроти моєї волі. Мені не хотілося ні в Москву, ні в «конюшню». Туди не хотів іти ніхто, в ЦСКА в ті роки гравців забирали насильно.

Лобановського здивувало те, що я йому розповів. «Де ти?» – питає. Назвав адресу. «Нікуди не виходь, за тобою приїдуть», – каже. І дійсно, ввечері приїхав представник внутрішніх військ, майор Смусєв. На очах у московських «прапорів» вивів мене з під’їзду разом із дружиною (доньку залишили з бабусею). І повіз мене у частину ВВ навпроти другого міського кладовища. Там ми переночували, а вранці полетіли до Києва. Після розмови з Лобановським другий тренер Михайло Коман повіз мене в управління внутрішніх військ по Молдові і Україні поруч із Будинком офіцерів. Там нас прийняв генерал-лейтенант Ганусенко. Там знову приймаю присягу, отримую новий військовий квиток. А ввечері – на потяг у Москву, в табір збірної СССР на чолі з Нікітою Симоняном. Ми мали вирушати на турнір у Японію. Але перед тим у Москві мене викликав «на килимок» міністр спорту Павлов. «Спустив на мене всіх собак». Історія з ЦСКА його розлютила. «Нічого не міг вдіяти, мене призвали в армію, – спокійно відповідав я. – Не мені вирішувати, де служити».

– До вашого приходу основним воротарем «Динамо» був Віктор Юрковський. Ви отримували якісь гарантії, що будете грати?

– Я знав, що Лобановський у моєму віці (26 років) нікого не бере просто так. Бере – значить розраховує. Юрковський і при мені грав непогано. Але вочевидь чимось Валерія Васильовича вже не влаштовував. Тим паче, кандидата в збірну на лаву не запрошують. А Вітя був прекрасним воротарем і людиною. Ми з ним дружили і після того, як він пішов з «Динамо», і після завершення кар’єри. Та й загалом у мене з конкурентами за місце в основі завжди були добрі стосунки. І з Сергієм Краковським, і з Михайлом Михайловим.

– «Динамо» у час вашого приходу саме переживало процес зміни поколінь. Зірки команди 1975 року поступово залишали футбол.

– Влітку 1978-го мені ще пощастило бути на зборах збірної України разом із Решком, Фоменком, Матвієнком, Трошкіним, Онищенком. А в наступному сезоні їх вже не було. На зміну вже прийшли Сергій Балтача, Анатолій Дем’яненко, Володя Лозинський, Сергій Журавльов, Володя Безсонов, трохи пізніше з’явився Вадим Євтушенко. Зрозуміло, що для формування колективу Лобановському був потрібен час. На це Валерій Васильович витратив сезон-1979.

– «Динамо» тоді могло стати чемпіоном. На фініші кияни стали третіми, відставши від «Спартака» всього на три очки. А не програй динамівці два заключних матчі від тбіліського «Динамо» і «Кайрата», все могло бути інакше.

– У нас тоді просто відібрали золоті нагороди. Доказів немає, але люди розповіли. Перед заключним туром нас в Алмати влаштовувала перемога за умови, що «Спартак» не переможе в Ростові. А «Кайратові» потрібні були очки, щоб залишитися у Вищій лізі…

– …Володимир Лозинський говорив, що суддя в Алмати «Динамо» просто вбив.

– Ігнатов з Калуги, я його прізвище запам’ятав на усе життя. Він вийшов на гру напідпитку. Від нього тягнуло перегаром. Біля протилежних воріт боковому арбітру немов загіпсували догори руку з прапорцем. Він зривав усі наші атаки. І то на полі, яке на морозі стало просто крижаним. За моїми ворітьми постійно бігав Куралбек Одарбаєв, колишній воротар, який тоді був адміністратором «Кайрата». І приговорював: «Пропусти, отримаєш машину».

Ажіотаж стояв нездоровий. Лобановський на передматчевій установці наголошував оборонцям і особливо Толі Конькову, який грав на позиції ліберо: «У штрафний не входіть взагалі. Щоб не дати підстав призначити пенальті». Але… На початку другого тайму хтось із нападників «Кайрата» метрах у семи від лінії штрафного майданчика впав після боротьби з Коньковим і на слизькому полі, допомагаючи собі руками, просто в’їхав у межі карної зони. Ігнатов відразу вказав на позначку. Наші хлопці, звісно, розповіли все, що про цього суддю думають. Я теж підійшов і на емоціях сказав: «Одначе я цей пенальті візьму». Відповідь шокувала: «Він буде бити, поки не заб’є».

Такого нахабства не зустрічав більше впродовж кар’єри жодного разу. Ігнатову було байдуже. Потім нам розповіли, що з Алмати він поїхав на новій автівці. А щойно дав свисток про завершення гри, рвонув у тунель так, що його не наздогнав ніхто. Лобановський після матчу лютував. В такому стані я його не бачив більше ніколи. Він вхопив скляну пляшку мінеральної води і побіг із нею за Ігнатовим. Той встиг забігти в суддівську кімнату і зачинити двері. Пляшка полетіла в двері і розлетілася в друзки. Якби не з’явилася міліція і не оточила двері, Лобан би того Ігнатова вбив. Та ми теж були люті. Роздягальню розтрощили, не залишили там цілого нічого.

Але то ще не все. Згодом Серьога Андреєв, який грав за ростовський СКА, розповідав, як паралельно відбувався їхній матч зі «Спартаком». Матч їхня команда, звісно, здавала. За три хвилини до завершення зустрічі за рахунку 2:3 на користь «Спартака» суддя призначив у ворота москвичів штрафний. Метрів з 17-ти. Андреєв «стандарти» бив добре, але цього разу забивати не мав. «Розбігаюся, – каже, – і кричу «спартачам»: «Хочете бути чемпіонами – терпіть!». І влупив з усієї сили по стінці.

Повірте, так київське «Динамо» пресували щосезону. Тому Лобановський завжди говорив: «У відрив мусимо іти відразу. Щоб не давати нікому шансів».

– Заради справедливості треба сказати, що Лобановський у цьому контексті теж не був святим.

– Матчів він не здавав категорично. Це я точно знаю. Іноді, коли суперники пропонували нічию, міг у роздягальні запропонувати. Але підкреслював: «Якщо бодай одна людина проти – не граємо». Бо розумів, що з таких дрібних непорозумінь розпочинається внутрішнє бродіння.



– «Динамо» не виграло чемпіонату в 1979-му, але стало першим у двох наступних сезонах. Віктор Хлус взагалі вважає те «Динамо» одним із найсильніших в історії.

– Ми тоді справді були дуже сильними. Молодь набралася досвіду, ще були в команді Володя Веремеєв, Вітя Колотов, Толя Коньков, Олег Блохін, Льоня Буряк.

– Чому в ті роки команді нічого не вдавалося на європейській арені? Причому ж програвали не найсильнішим суперникам – болгарським «Локомотиву» і «Левскі». При цьому в матчі з «Локомотивом» ви пропустили гол зі штрафного, який, якщо вірити спогадам Лозинського, трапився через те, що над стадіоном був туман, а ви мали проблеми з зором.

– Трохи не так. Проблем із зором у мене не було ніколи. І немає досі. То ж мова про виїзний матч, який ми програли 0:1? Ми розбирали ту ситуацію з Лобановським. У суперників був майстер штрафних – капітан Михаїл Михайлов. Я завжди ставив коротку стінку, з чотирьох людей. Щоб зайняти ліпшу позицію, бути ближче до центру воріт. Бо коли ставиш у стінку п’ять гравців, відповідно залишаєш відкритіший кут і не завжди встигаєш зреагувати, коли в нього летить м’яч. Так було й того разу. Але я ж не можу побігти до удару! Щойно я зробив рух, поклав корпус, як Михайлов вдарив у мій кут. Я вже не встигав перегрупуватися. Михаїл закидав м’ячі зі штрафних, мов рукою. Причому по дивній траєкторії – не від воротаря, а на підйом. Як Сашко Алієв бив. У них ніжка маленька і м’яч летить м’яко.



– Місце у воротах «Динамо» ви почали втрачати в ході другого чемпіонського сезону, в 1981-му. Чому?

– На початку року я ще залишався основним, відіграв усі матчі і в чемпіонаті, і в Кубку. Але наприкінці весни захворів двостороннім запаленням легенів. Два тижні лежав у госпіталі МВС. Там професор Ященко виявив, що у мене пробудилися туберкульозні палички. За словами медика, такі загострення при запаленні легенів можливі у всіх високих людей. Таким чином, додався тритижневий карантин. Звісно, після запалення повністю атрофувався процес потрапляння кисню в організм. А тим часом своїм шансом у «Динамо» скористався Мишко Михайлов. Він грав добре. Лобановський ще дав мені зіграти кілька матчів, але повноцінно основним я вже не став.

– З чиєї ініціативи повернулися назад у «Чорноморець»?

– Зі своєї. Розумів, що грати мені залишилося недовго. А хотілося забрати до себе із Азербайджану батьків. Мама з татом були у віці. Знав, що Лобановський у схожих питаннях ішов назустріч Колотову, іншим гравцям, тому підійшов до Васильовича, розповів, що і як. Лобан позапитував і сказав, що є змога надати двокімнатну квартиру. Але батьки жили в Азербайджані з сестрою і її дитиною. Їм було потрібне більше житло.

У цей час на мене вийшов Віталій Серафимов, людина, під чиїм кураторством виступав у ті часи «Чорноморець». Запропонував повернутися. Я розповів про свою проблему. «Це не проблема, – сказав Віталій Антонович. – Повертайся, а батькам ми умови створимо». І дійсно, квартиру Пароплавство виділило, тата влаштували на роботу.

Правда, Лобановський не хотів мене відпускати. Не буду приховувати – Васильович мене любив, у нас були прекрасні стосунки. Він цінував те, що я з Одеси пішов не у Москву, а до Києва. Тому довго сподівався, що я таки залишуся. Оскільки ж я був офіцером, то без підписаного Лобановським рапорту про звільнення піти не міг. Валерій Васильович таки підпис поставив. Але коли – 18 січня 1982-го! Я вже навіть на зборах із «Чорноморцем» встиг побувати. Лобан мені сказав, що відпустить лише тоді, коли знайде мені рівноцінну заміну. Коли домовилися з Вітею Чановим, нарешті отримав свій рапорт я. «Чайник» ще зателефонував мені з Донецька і запитав, чи я справді збираюся йти. Він не хотів іти в команду, де вже є два сильних воротарі. «Вітю, прошу тебе, приїжджай швидше, бо мене не відпустять!» – відповідаю.

– Але в «Чорноморці» у 1982-му ви майже не грали.

– Через запалення легенів у мене проявилася стара проблема з коліном. Так завжди буває, коли форсуєш підготовку. Ми тоді на страшної якості «колгоспних» полях під час зборів у Болгарії тренувалися. У мене запалився хрящ на коліні, пішло навантаження на бокові зв’язки і суглоб. Як наслідок, під час першого ж матчу вибивав м’яч і коліно заблокувалося між великою і малою берцевими кістками. У підсумку оперував мене у 15-й лікарні на Подолі знаменитий хірург Віталій Левенець. В одній палаті зі мною зі своїми проблемами тоді лежали Серьожа Журавльов і Сашко Бережний. Пізніше їздив до Левенця проколювати препарат для живлення хряща. «Думай уже поступово про те, щоб закінчувати», – радив мені тоді Віталій Миколайович.

– Але ще два яскравих чемпіонати в складі «Чорноморця» ви відіграли.

– Причому для одеситів то були найкращі сезони. Добре, що у 1982-му, коли я не міг грати, в «Чорноморці» ще був Валя Єлінскас. «Вчасно» ти зламався, саме коли я в Донецьк зібрався», – казав він мені. «Нічого, підеш наступного року», – відповідав. Так і сталося. А моїм дублером став Толик Чистов.

– У 1984-му «Чорноморець» дивом не здобув бронзи чемпіонату СССР.

– Ех… Закінчується останній для нас у тому чемпіонаті матч. Обіграли 2:1 «Кайрат». А в паралельному матчі «Дніпро» грає в Мінську проти місцевого «Динамо». Нам було потрібно, щоб дніпряни не виграли. Але сталося інакше. Наш матч завершився трохи раніше, тому на стадіоні ЧМП ввімкнули аудіо телетрансляції. Завмерли, чекаємо. «Дніпро» веде 0:1, Мінськ атакує. Слова коментатора: «Нападник виходить сам на сам, обігрує воротаря, перед ним порожні ворота. Поруч зі стійкою!» Тоді нам все стало зрозуміло. Нічого не хочу сказати, але всі ми знаємо, як працювали Жиздик з Ємцем. Згодом люди з обох боків розповіли деякі подробиці, після яких підозри підтвердилися.

– «Чорноморець» теж у 1983-му зіграв матч проти «Динамо», до якого були запитання. У першому таймі ви пропустили два м’ячі і після перерви поступилися місцем у воротах Чистову, якому забили ще чотири голи.

– Це був провал, не треба шукати підводних каменів. Мене замінили, бо Буряк, вийшовши зі мною сам на сам, відпустив м’яч. Я його накрив, а Льоша в підкаті шипами пирнув і забив мені чотириглавий м’яз стегна. У перерві Буряк зайшов у роздягальню, вибачився. Гри я продовжити не зміг. Зате у 1984-му ми «Динамо» перемогли 2:1 у Києві і 1:0 – в Одесі. Лобановський мені лише прошипів: «Ти де збираєшся жити?» «В Одесі», – відповідаю. «А, тоді зрозуміло», – жартував, звісно. Пізніше, я на прохання Валерія Васильовича привозив до Києва Ігоря Бєланова і Сашка Щербакова. Мав ще Вітю Пасулька привезти, але він втік у Москву, хоч до того написав заяву в «Динамо». Лобан міг добитися, щоб його покарали мінімум роком дискваліфікації, але не став цього робити.

…Той «Чорноморець» був гарно збалансований в усіх лініях, хоча особливо я виділив би півоборону. Надійність оборони гарантували такі досвідчені виконавці, як Василь Іщак і Володимир Плоскина. У середині поля грали молоді, амбіційні хлопці Володя Фінк і згадуваний Пасулько. Попереду, крім Бєланова, діяв Іван Шарій. Ваня видав, коли наприкінці 1983-го викликав на соцзмагання київське «Динамо» (у ті часи команди були зобов’язані викликати одна одну на соцзмагання; перемагала та, яка фінішувала за підсумками наступного сезону вище – авт.). З боку Шарія то була авантюра, але ми її виграли, бо кияни у 1984-му фінішували сьомими.

– Покинули «Чорноморець» після такого успішного року за станом здоров’я?

– Так. І попередив тренерів заздалегідь, допоміг знайти собі заміну в особі Віті Гришка. Власне, ми й домовлялися, що відіграю три роки і закінчу. Хоча Віктор Прокопенко казав: «Якщо маєш бажання – залишайся». Проте я ще раз з’їздив до Левенця і він порадив не ризикувати й закінчувати. Та й, мабуть, так правильно. Бо приємно, коли тобі виходить, а не коли люди свистять і гонять з поля.

– Володимир Безсонов якось сказав: «Лікарі ж – дилетанти, їх не треба слухати».

– (Сміється). Лікарі теж різні бувають. Є, звісно, коновали. Чи любителі за будь-яких обставин щось вколоти, як Володимир Малюта з «Динамо». У нього не існує пігулок, лише уколи. Гомілкостоп підвернув – отримуй блокаду. Бєса так обкололи обезболюючим, що у нього нога не залазила в бутсу. Але він виходив. Тільки ось тепер важко ходити. Хоча не старий ще. На щастя, зараз жоден лікар такого собі не дозволить. Бо футболіст може подати за такі авантюри до суду і доведеться платити. Нині вже не лікар приймає рішення, що треба робити, а гравець. Раніше було навпаки. Зараз лікар лише повідомляє про суть травми і пропонує варіанти лікування чи відновлення.

– Ви згадали про Віктора Прокопенка. Здається, з ним ви спрацювалися без проблем?

– Віктор Євгенович – авантюрист у хорошому сенсі слова. Він любив ризикувати, приймати рішення, які здавалися авантюрними на перший погляд, а в підсумку приносили результат. Час показав, що Прокопенко кожен ризикований крок ретельно зважував. Бувало, їдемо на тренування і питаємо: «Євгеновичу, що сьогодні будемо робити?» «Дир-дир пограємо», – відповідає. Ми думали, то жарт, але приїхали на базу і дійсно грали «дир-дир». Усі були щасливі. Це ж психологія.

…Знаєте, ми з Віктором Євгеновичем бачилися за два тижні до його смерті на першому контрольному матчі «Чорноморця» під керівництвом Віталія Шевченка. Сиділи, жартували – я, Прокоп і Вітя Догадайло, на базі в Совіньйоні. Віктор Євгенович неподалік незадовго до того будинок збудував. Якраз поїхав туди картини розвішувати і сталася та біда… Ми після футболу ще попарилися в лазні. Прокоп і Догадайло тоді, до речі, лише чай пили з медом. Спиртного не вживали взагалі. Я ще здивувався. Тепло тоді поспілкувалися. Я поїхав, а невдовзі телефонує Семен Альтман: «Годину тому Вітя помер. Я зараз тут». Це шок, бо ця людина була сповнена бажання жити.

Пригадую 60-річний ювілей Прокопенка. Він тоді працював у «Шахтарі», святкував відповідно в Донецьку. Мене запросив, але приїхати не виходило. Сказав, що привітаю іншим разом. Так і сталося. Взяли з донецьким другом віскі, зайшли до Віктора Євгеновича, котрий уже став спортивним директором клубу, в офіс. Посиділи, поспілкувалися…

Далі буде.