В історії київського Динамо був понад добрий десяток особливих, висококласних, самобутніх голкіперів. Проте у класичному тріумвіраті найвидатніших фігурують такі прізвища: Шовковський, Рудаков і Макаров. Останній, окрім того, що виступав за Динамо величезну кількість сезонів (довше – лише СаШо), назавжди увійшов в історію, як кіпер, при якому київська команда вперше стала чемпіоном та володарем Кубка СРСР.
Цей матеріал про сина військовослужбовця, який не вирізнявся традиційними для воротарів фізичними даними, у футболі опинився не «завдяки», а «всупереч», проте зумів підкорити найвищі вершини і перевершити самого Яшина.
*******
Алтай, суворий край Західного Сибіру. Влітку 40-градусна спека, взимку – до «мінус 50». У липні 1929-го тут народився герой нашого опусу. Сім’я Макарових мешкала у населеному пункті Рубцовськ – зараз місто, але в ті часи більше нагадувало звичайне село. Малий Олежик виростав дитиною, вихованою у традиційних цінностях совєтського часу. Згодом пригадував, як озброївшись прутиком, винищував кропиву, уявляючи себе «красноармійцем» і ставлячи за мету «поголовное истребление беляков». Приблизно в той же час, залишившись вдома наодинці, допитливо потягнувся до коробки сірників і ледь не спалив будинок. Пожежу вчасно ліквідував батько, який потім не один місяць провалявся у лікарні із попеченими руками.
Оскільки тамтешній клімат дарував тривалий період високих кучугур снігу та міцної криги, хлопчак серйозно захопився хокеєм. Шайбу ганяли всі – від малого до великого. Хокеїста, однак, із Макарова не вийшло – у нього «позичили» ковзани для старшого гравця, а дитяча образа на тренера виявилася надто глибокою.
Про футбол у сім’ї вояки Олександра Макарова намагалися не згадувати взагалі – і на це була вагома причина. Його брат подавав на полі серйозні надії. Зазнавши травми, вчасно не звернувся до лікарів. Відбулося зараження крові, несумісне з життям.
Військові живуть «на валізах». Ось і Макарових передислокували у Куйбишев (теперішня Самара), на береги Волги. Тут їхній син не лише рибалив, але й вперше тісно перетнувся із табуйованим видом спорту. Бігав у полі, а коли спітнів і втомився, став у ворота. Перші сейви принесли неймовірне задоволення – падати у теплі калюжі виявилося збіса приємно.
Мама, Олександра Олександрівна, дізнавшись про футбол, влаштовувала малому істерики і спалювала у печі його нехитру амуніцію: «Ти гратимеш тільки через мій труп!». Проте Макаров-молодший був впертим хлопчаком, він продовжував гнути свою лінію. Тим часом Друга світова війна, не зачепивши сімейство, вичерпала свій пекельний ресурс. Дев’ятого травня 1945 року, за святковим столом, батько урочисто проголосив: «Ми переїжджаємо в Одесу!»
*******
«Одеса, про яку я стільки чув, спершу справила гнітюче враження, – пригадував Олег Макаров свій перший приїзд до «перлини біля моря» у грудні 1945-го. – Місто було зруйноване. Закостенілі скелети багатьох будинків дивилися на поодиноких перехожих розбитими вікнами».
Але життя налагоджувалося. Юнак продовжував потайки від мами грати у футбол і невдовзі потрапив у поле зору тренерського штабу одеського Харчовика (він же Динамо, Спартак, Металург, а з 1958-го – Чорноморець). Одесити виступали у другому за силою дивізіоні країни, тож така увага від професіоналів, аргументи Макарова-старшого і тітки Тоні (маминої сестри) врешті переконали Олександру Олександрівну припинити діяльність палія Герострата. Поплакавши, з важким серцем, вона дала «добро» на футбольну кар’єру сина.
Дебют молодого кіпера припав на 1947 рік. Харчовик здійснив вояж Західною Україною: спочатку провів матч у Львові, а тоді рушив на Ужгород, де належало двічі упродовж кількох днів зіграти з місцевим Спартаком. Вже у першому поєдинку травмувався основний воротар гостей Близинський, а Макаров, замінивши його, допоміг команді відстояти нічию – 1:1. У нападі Спартака виділявся технічний Дезидерій Товт. У повторному поєдинку він влаштував юному голкіперу справжнє пекло, тричі розписавшись у його воротах. Харчовик зазнав розгромної поразки – 1:4.
Цікаво, що вже незабаром Макаров і Товт разом виступатимуть у київському Динамо. Олег докорятиме колишньому супернику: «Пам’ятаєш той матч в Ужгороді? Чому ти не зупинився, а забивав мені, зеленому пацану, ще і ще?» Дезидерій лукаво усміхнувся: «Я не хотів, щоб ти зазнався. Краще погано почати і добре закінчити, ніж навпаки».
У Харчовику також не робили трагедії з чотирьох пропущених. Тренери розуміли, що юнаку потрібно набити власні гулі, щоб отримати життєво необхідний досвід. Втрутився нефутбольний фактор: Олег закінчував школу, але вкрай занедбав навчання. Із фізики та математики оцінки були непоганими, проте в інших дисциплінах – провал. Макарова відсторонили від складу – щоб «наздогнав навчальну програму». Дозволили лише тренуватися разом із командою. Тінейджер захандрив. Годинами блукав набережною.
«Іноді я виходив у море на шаландах, коли знайомі рибалки брали мене зі собою, – розповідав Макаров багато років опісля. – Одного разу, перебуваючи на борту шаланди, я побачив, як на палубі англійського транспорту, що кинув якір за межею порту, моряки розважаються волейболом. Вмостившись на банці, я гукнув до них і почав пояснювати жестами, що волейбол – це не те, ось футбол – справжня гра! Давайте, мовляв, зіграємо у футбол. Вони мене зрозуміли, і один моряк, найвищий, зробив долонями жест, який означав: все в порядку, будемо грати.
Дійсно, через деякий час нам оголосили, що англійські матроси просять одну з команд Одеси провести з ними матч. Зрозуміло, одесити негайно відгукнулися, але виставили проти гостей несильний колектив. І все-таки моряки добряче програли. У цій зустрічі мені запам'яталася одна смішна деталь. Після кожного голу воротар гостей негайно закурював цигарку. Зробивши дві-три сильні затяжки, він відразу кидав її, щоб через кілька хвилин запалити сірником наступну. До кінця гри біля його воріт вийшла... ціла купка цигарок».
Тим часом в один із одеських санаторіїв заселилося київське Динамо, яке прибуло сюди на тренувальні збори. Перед спарингом основи проти дубля травмувався запасний кіпер киян, тож вони звернулися до Харчовика з проханням позичити воротаря. «На одну гру». Одеські тренери кивнули у напрямку Макарова: «Ось його беріть».
Олег пропустив тричі, дубль поступився 1:3. Але при цьому юнак здійснив ряд складних сейвів, а також парирував пенальті. Словом, справив на столичних гостей дуже хороше враження. Через день або два у двері квартири Макарових постукали. На порозі стояв Костянтин Щегоцький, головний тренер київського Динамо.
*******
У 1948-му за Динамо виступали досвідчені нападники Петро Дементьєв та Павло Віньковатов, а місце у воротах ділили Анатолій Зубрицький та Костянтин Скрипченко. Молодого новачка прийняли прихильно і поселили в одній кімнаті із такими ж необстріляними Василем Рибаловим, Олександром Щановим та Віктором Жиліним (двоє останніх таки зуміють залишити певний слід в історії клубу). Наближався день дебюту Макарова за дублюючий склад Динамо. І ось до Києва приїхав резерв московського Спартака.
Часи – повоєнні. Народ – бідний, голодний, але спраглий до позитивних емоцій. Матчі молодіжних команд збирали не набагато меншу аудиторію, ніж основні склади. Спартак відкриває рахунок, незабаром подвоює перевагу. Після третього пропущеного Макаров скидає рукавички і грає голіруч. Проте м’ячі продовжують влітати винятково у його ворота. «На мило! – доноситься із трибун. – На пенсію! Кого ви нам привезли? Мишолов! Воротар-решето!» Фінальний свисток підсумував катастрофу – 0:6.
Шокований Олег, забувши прийняти душ, поспіхом покидає стадіон і мчить в аеропорт. А прилетівши в Одесу, ховає обличчя – щоб ніхто не впізнав. Згоряє від сорому. Тим часом столичний клуб, виявивши загадкове зникнення свого гравця, розшукує його разом із міліцією. Зрештою, Макаров прийшов до тями і повернувся до Києва, перш ніж у його двері постукали «ввічливі представники органів». Інакше була б зовсім інша розмова.
Потихеньку наш герой став основним у воротах дубля, а якось навіть проявив себе… у нападі. Перед грою у тодішньому Сталінграді проти місцевого Трактора виникли кадрові проблеми, тож Макаров вийшов на позиції правого крайнього і забив один із трьох голів. Ну як забив… Суперники, виносячи м’яч зі свого штрафного, влучили Олегу у голову, від якої той влетів у сітку.
Станом на 1949 рік у Києві спостерігався справжній парад молодих талантів. Коман, Товт, Юст, Сенгетовський і, звісно ж, Макаров. Розпочавши сезон двома перемогами, дублери Динамо вже не віддали перше місце нікому: 23 звитяги, 9 нічиїх і тільки 2 поразки. Вперше в історії чемпіонський титул (нехай поки що серед резервістів) дістався столиці України. Далі ж ці хлопці влилися у склад першої команди.
Доля, наче вибачаючись за кривду, завдану Макарову двома роками раніше, знову підсунула йому московський Спартак. Тільки цього разу – основний склад. П’ятнадцятого серпня 1950-го, у перерві московського матчу, при рахунку 1:1, Олег замінив досвідченого Зубрицького, який зазнав пошкодження. Дебют Макарова за першу команду Динамо перевершив усі очікування: кіпер зберіг свої ворота на замку, а його партнери розписалися у воротах «м’ясних» ще тричі – 4:1!
У 1951-му Макаров став першим номером команди, відіграв 26 матчів сезону. Наступного року приміряв срібні медалі чемпіонату (на той момент Динамо повторило своє найвище досягнення). У 1954-му кияни вперше здобули Кубок СРСР, здолавши у фіналі єреванський Спартак. При сильному тумані та дощі Олег пропустив від Меркулова, але динамівці відповіли двома голами Терентьєва і Комана.
*******
«Є воротарі, які беруть «мертві» м’ячі, але пропускають «метелики». Макаров «мертвих» не брав, але свою основну роботу виконував на всі 100», – писали про нього експерти. Ходили легенди про те, що у Макарова «рукавички змазані клеєм». Адже, доторкнувшись до м’яча, він вже не випускав його із рук. А все тому, що ще на зорі кар’єри юний Олег занотував до свого записника золоту фразу: «Поважай кожен м’яч». Тобто – не легковаж, не грай на публіку, не загравайся.
Його зріст становив скромні, як для голкіпера, 178 сантиметрів. Брак належної антропометрії Макаров компенсував блискучою реакцією, хорошим вибором позиції, надійною грою на виходах (!) і вмінням брати пенальті. А ще він був чи не першим у Союзі, хто практикував швидке вкидання м'яча руками на партнерів – для блискавичного початку контратаки.
Кажуть, що навіть Лев Яшин, володар «Золотого м’яча-1963», респектував грі голкіпера Динамо. А ось чимало сучасників, зокрема Йожеф Сабо і Юрій Войнов, наполягали: Макаров – кращий від Яшина. Сам Олег Олександрович іронічно зауважив: «Чого я міг навчитися у Яшина? Я вже грав, коли він тільки розпочинав кар’єру».
У чому Лев Іванович дійсно переважав Макарова, то це у зрості, а також у прописці – вона у нього була московською. Тамтешнє Динамо ставилося вище від київських «провінціалів», а отже і в збірну СРСР охочіше запрошували представників Білокам’яної. Олег зіграв за інтернаціональну команду лише одного разу. У відбірковому циклі до ЧС-1958 совіти обіграли Фінляндію – 2:1. Інших шансів Макарову не дали.
Проте любові від уболівальників йому було не позичати. Вони засипали його листами, на деякі голкіпер власноруч відписував. А ще публікувався у газетах і журналах, намагаючись пояснювати ті чи інші ігрові моменти, коментуючи виступи своєї команди. Зрештою, наприкінці кар’єри випустив автобіографічну книгу «Воротар», яка дотепер детально проливає світло на тодішню епоху.
*******
Покинувши ворота Динамо, він не покинув футболу. У середині 60-х Макаров спробував себе на тренерській ниві – очолював Динамо-2, вінницький Локомотив і тернопільський Авангард. Але швидко зрозумів, що не впорається. Тож зосередився на керівних посадах у різноманітних футбольних структурах.
Сімейне життя спершу не склалося. Макаров двічі одружувався – невдало. У 1969 році, під час відрядження до Львова на з’їзд директорів спортивних шкіл, він познайомився із Людмилою Михайловською, яка на той момент також перебувала у нещасливому шлюбі. Упродовж двох років вони тримали свій роман у секреті.
«Одного дня прийшов до мене у квартиру на Саксаганського з однією авоською, – пригадує Людмила. – У ній були два ветеранські кубки, дві сорочки, більше нічого». Усе своє нечисленне майно Макаров залишив другій дружині. І взяв за жону Михайловську, яку не бентежила різниця у віці – 17 років.
Нові стосунки врятували екс-голкіпера від алкоголізму. Період, коли яскрава кар’єра безповоротно позаду, а від шанувальників, які прагнуть випити з тобою «100 грамів», нема відбою, зламав життя не одній легенді футболу. Так ось Людмила Михайловська взяла над Макаровим шефство, вдихнула в нього любов і нову жагу до життя. Закоханий чоловік, який розміняв п’ятий десяток, робив авантюрні і романтичні вчинки. Наприклад, коли Михайловська перебувала у далекому відрядженні, передавав для неї букети квітів через пілотів пасажирських літаків.
У 1994 році, відчувши явні негаразди зі здоров’ям, 65-річний Макаров звернувся до лікарів. Результати обстеження шокували: рак сечового міхура, пізня стадія. В останній рік життя палата стала його другим домом. Позитивного ефекту не було, легендарний голкіпер танув на очах. Одного дня дружині Макарова зателефонували із Динамо: «Це правда, що Олег Олександрович помер?»
«Виявляється, «Команда» надрукувала некролог. Я купила газету і прочитала: «Камінь на серці. Помер Олег Макаров. На 66-му році перестало битися серце воротаря республіки, голкіпера в знаменитому зеленому светрі...». Напередодні був футбол, і хтось запустив чутку, – обурювалася Людмила Михайловська. – Я приїхала до Олега. Він ще ходячий був, і йому, видно, розповіли про некролог уболівальники, які лежали на поверсі. «Чув, що мене вже поховали», – сказав він сумно. Я спробувала все перевести в жарт: «Але ж так уже було».
Вперше його поховали після матчу київського Динамо в Єгипті, коли він вдарився об штангу і зламав ключицю. Поки Олег плив на теплоході в Одесу, просочилися чутки, що він помер і його везуть у труні. Він той випадок сприйняв з гумором: «Я, напевно, тепер буду довго жити». Але тоді він був здоровий, а цього разу – у важкому стані...»
Наприкінці жовтня 1995-го відлік пішов на останні дні. Макаров уже не підводився з ліжка, згодом почав марити. Дружину сприймав за Віктора Баннікова – свого спадкоємця у воротах Динамо. Восьмого листопада Олега Олександровича не стало. Поховали на Байковому кладовищі.
«У день похорону був сильний мороз, снігопад, – пригадує Михайловська. – Але в момент прощання усе вщухло, виглянуло сонечко. Це якась містика, щось, напевно, в цьому є».
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
