Усі знають, що в Аталанті є два українці – Руслан Маліновський та Віктор Коваленко. Насправді, це не зовсім так. В академії бергамасків сходить зірочка ще одного українця – Владислава Руснака. Свого часу батько Влада хотів стати професіональним футболістом, але травми завадили реалізувати мрію. Тепер він вкладає всю душу, щоб у сина склалося якнайкраще.
«Отримав травму гомілки, не мав можливості зробити операцію»
– Пане Олександре, розкажіть, звідки ви походите?
– Народився я у місті Кіцмань, що на Буковині. Проживав до десяти років у селі Суховерхів. Це поряд із Кіцманню. Потім батьки побудували будинок і ми переїхали в Кіцмань. Навчався до 9 класу у Суховерхові, потім переїхав на Вінничину – у Могилів-Подільський район, спортивний інтернат. Десятий-одинадцятий класи закінчував вже в обласному центрі, бо у той час виступав за ФК Вінниця.
– Хотіли стати професіоналом?
– У той час молоді люди старалися знайти себе у житті. Я не став винятком. Однією із можливостей був футбол. Почав займатися цим видом спорту із шести років. Хлопці у дворі збиралися, грали між собою. Після десяти років у школу прийшов тренер та оголосив набір. У селі бракувало розваг, мені це стало цікаво. Виступав за кіцманську спортивну школу. Потім – Вінничина. Пробував знайти собі інші команди. Був на зборах із Буковиною, але там теж бракувало стабільності. Намагався закріпитись в ФК Львів у час його виступів в УПЛ, але завадила травма.
– Наскільки важко було в непрості 90-ті займатися футболом?
– Головне, щоб було бажання. Не вистачало можливостей, але покоління було іншим. Не звертали увагу на обставини. Просто була мрія – стати футболістом. Сам набивав гулі, сам вчився, сам торував свій шлях.
– Якою була ваша позиція?
– Опорний півзахисник. Гравець, який орієнтований на оборону. Це не моє бажання, а скоріше бачення тренерів. Я ж, як і всі, більше хотів атакувати.
– Хто з гравців імпонував найбільше?
– Хуан Себастьян Верон, Стівен Джеррард, Тьєррі Анрі.
– Чому вирішили завершити із футболом?
– Все наче непогано складалося. Були плани грати далі. Після Вінниці грав за Кіцмань на обласному рівні. Отримав травму гомілки. Ця травма залишилася до сьогодні. Потрібно було робити операцію, але не мав можливості вирішити це питання. Коли отримував велике навантаження, розпухала гомілка. Доводилося більше часу відновлюватись. Ніхто особливо не хотів чекати.
«Працював в агросекторі, освоюю металообробку»
– Як ви опинилися в Італії?
– Обставини змусили. Я працював в Україні, але на ті кошти утримувати родину непросто. Поїхав до друзів, до своїх футбольних товаришів – вперше у 2010 році. Це затягнулося на два роки. Починав із Неаполя, потім перемістився в Рим. У столиці Італії працював фактично до завершення 2012-го. Потім повернувся в Україну у 2013-му. Все наче почало налагоджуватися. Далі – знову криза, довелося їхати в пошуках заробітку.
Товариші, з якими грав разом у футбол, мали змогу взяти мене на роботу до себе. Потихеньку забрав Владислава, якому було вже 9 років. Ми не думали тут залишатися надовго. Але так склалися обставини, що мені підвернулася хороша робота. Потім приїхала дружина. До сьогоднішнього дня ми всі разом.
– Розкажіть про свою сім'ю.
– З дружиною Тетяною познайомився в період навчання. Спочатку вчилися у технікумі, а потім в університеті. У 2005 році одружилися. Через рік з'явився Влад. У 2012-му сім'я поповнилася донькою Ангеліною. Тетяна, до речі, також мала інтерес до спорту, грала у волейбол. Зараз займається вихованням дітей.
– Чим ви займаєтеся в Італії?
– Я багато робіт змінив. У Неаполі працював в агросекторі. У Римі займався мармуровими і гранітними виробами. У Бергамо освоюю металообробку.
– Місто Бергамо – яке воно?
– Не надто галасливе. Доволі чисте. Люди – комунікабельні. Багато гарних парків. Тут є всі умови для життя, нам дуже подобається. Особливо там, де ми мешкаємо, все спокійно – як увечері, так і вдень. Тобто, за дітей не хвилюєшся.
– Вже адаптувалися до італійського життя?
– До хорошого завжди звикаєш швидко. У них смачна кухня, цікаві традиції. Мені імпонує італійська культура, там є чому повчитися. При цьому не забуваємо і українських традицій.
– Як в Італії ставляться до емігрантів загалом і трудових мігрантів зокрема?
– З цим немає ніяких проблем. Якщо ти не займаєшся нехорошими справами, поважаєш їхню культуру, ритм життя, то не виникає жодних незручностей.
– Як часто буваєте в Україні?
– Намагаємося приїжджати мінімум раз на рік. У зв'язку із коронавірусом все ускладнилося, проблема з перельотами. Є обмеження, пов’язані із карантином, тестами. А їхати автомобілем – 17 годин. Один раз спробували. Це дуже важко.
– Своє майбутнє вже бачите на Апеннінах?
– Не сказав би так. Кожен, хто емігрував, має бажання повернутися додому в будь-якому випадку. Хоче бачити свою країну гарною та успішною, із якої не потрібно виїжджати. Як складеться ситуація – не готовий сказати. Час покаже. На сьогодні прогнозувати щось важко.
«Маліновський прийшов у той самий момент, що й ми»
– Ще слідкуєте за українським футбольним життям?
– Немає можливості переглядати всі матчі, але загалом – у курсі новин та результатів. У соцмережах підписаний на українські клуби та збірні, тому все і відразу дізнаюся. Крім дорослого, слідкую за молодіжним футболом. Мені цікава динамівська молодь. Багато талановитих хлопців. Хочеться, щоб вони себе знайшли у професіональному футболі.
– Які ваші симпатії в УПЛ?
– Переживаю за всі українські команди, при цьому не є фанатом жодної з них. Був час, коли захоплювався Шахтарем, коли вони успішно виступали у єврокубках. Зараз більш симпатичне Динамо. Там багато власних вихованців, молодих хлопців.
– Українські клуби час від часу проводять матчі в Італії. Вдалося побувати?
– Так. Ще у 2012 році, матч Шахтаря проти Роми, коли «гірники» перемогли 3:2. Була хороша гра, море задоволення. Побував на поєдинку Наполі – Дніпро у півфіналі Ліги Європи. Мав їхати на гру Наполі – Динамо, але не склалося.
– На італійські стадіони часто потрапляєте?
– У першу чергу дивлюся за матчами сина. Коли Аталанта вперше потрапила у Лігу чемпіонів, нам давали квитки на домашні матчі. Грали на Сан-Сіро, бо вдома тривала реконструкція. Ми потрапили на матчі із Ман Сіті та Валенсією. Отримали із сином велике задоволення від ігор такого класу.
– Як побудований дитячий футбол в Італії?
– Італія має перевагу в тому, що є багато маленьких команд. Навіть при церквах існують клуби. Кожен райончик, кожне село має свою команду, а подекуди – навіть дві. Вони розвивають діточок, які приходять. Кожна маленька команда є філіалом великого клубу Серії А чи Б. Там, де проводяться турніри, присутні селекціонери. Отже, є можливість проявити себе, бути поміченим. Якщо дитина талановита, на неї обов'язково звернуть увагу.
– В Аталанті є Віктор Коваленко та Руслан Маліновський. Ви знайомі?
– Маліновський прийшов у той самий момент, що й ми. Тільки він – у першу команду, а ми – у юнацький сектор. Ми – у серпні 2019 року, а він – на місяць раніше. Вже познайомилися з Русланом. Трапилося це на тренувальній базі Аталанти. Трохи поговорили. Вдруге зустрілися у торговому комплексі. Там поспілкувалися більш спокійно та ґрунтовно.
З Коваленком я не знайомий. Поки що його не бачив, адже Влада перемістили з бази першої команди. Академія займалася на другому полі, та у зв’язку з коронавірусом тут уникають скупчення людей, оберігають першу команду.
– У Бергамо велика діаспора українців?
– Так. В Італії багато українців. Немає такого містечка, де б не було наших. Десь більше, десь менше.
«Скаути були дуже задоволеними, але коли почули, що бракує документів, виникли проблеми»
– Як почалося футбольне становлення Влада?
– Якось, коли йому виповнилося 5 років, ми грали у дворі і я кинув йому м’яч. Він повівся із ним доволі майстерно. Я спершу подумав, що це випадково. Спробував ще раз – син знову показав уміння. У цьому віці не кожен так спіймає м’яч на ногу. Я зрозумів, що є удар і потрібно працювати. Плюс – у нього хороша швидкість. Він завжди добре бігав. Лише кілька хлопців, які були старшими, могли конкурувати з ним у бігу.
З 5 до 7 років я займався із ним вдома. Потім показав сина тренеру, у якого займався й сам, – Савчуку Онуфрію Григоровичу (на фото). Той провів кілька тренувань і сказав, що за роками це дитина, але потенціал у нього – величезний. Влада взяли тренуватися із хлопцями, старшими на два роки. Так він займався до 9-річного віку. Їздив на різні змагання обласного рівня. Були на перегляді у футбольній школі BRW-ВІК. Ми три зимові турніри за них зіграли. Владик отримав нагороду найкращому гравцеві.
Потім прийняли рішення виїжджати в Італію. Тренери телефонували, цікавилися. Але сенсу щось обговорювати вже не було. Думав, заберу сина десь на місяць, покажу йому Рим та Італію. Він же ніколи не бував за межами України. У Спортінгу працює моя тітка – вона допомагала гравцям у побуті. Тож ми спонтанно вирішили поїхати до Португалії на перегляд – у Бенфіку та Спортінг.
У нас не було багато часу. Спортінг почав тренуватися раніше за Бенфіку. Влад їм сподобався, виникла можливість залишитися в Португалії. Наша мама якраз відкривала візу, але їй не видали. Вона могла б перебувати із сином, а я поїхав би в Італію працювати. Тітка постійно працює, проте не може взяти на себе таку відповідальність. Тож, зваживши всі нюанси, ми разом повернулися в Італію.
Тут Влад зробив перші кроки в італійському футболі – у школі, яка функціонувала при церкві. Вона називалася Борго дон Боско. Працювали дуже хороші люди, які допомагали у всьому. Рівень клубу, звісно, не був високим, Влад вирізнявся на фоні інших.
Ми зрозуміли, що нам потрібно рухатися далі. Наступною була школа в Римі – Тор тре Тесте. На італійському рівні вона дуже сильна, проте не має професіональної дорослої команди. На той час вони були одним із фарм-клубів Ювентуса. Належало робити для сина документи, щоб потрапити в хорошу команду. Першою з них був саме Юве.
Ми погоджувалися з таким планом розвитку кар'єри сина, але й самі працювали по інших варіантах. Прочитали матеріал про іншого уродженця України – Рената Герделеско. Через Facebook зв’язалися з його родичами. Хлопець на той час був гравцем клубу Торіно. Вони раніше за нас опинилися в Італії, мали більше досвіду в дитячому футболі. Ми у телефонному режимі почали спілкуватися. Отримали пораду звернутися до Алекса Великих, який тоді працював у системі Ліворно. Я зателефонував Алексу, домовилися про перегляд. З нами ще були два хлопчики із Запоріжжя.
Хочу сказати про Алекса окремо. Його родина зробила для нас багато. Вони прийняли у себе вдома, залишили нам своє житло, хоча ми не були знайомі особисто. Зробили все необхідне, щоб хлопці могли себе максимально проявити.
Влад добре зарекомендував себе вже у перший день. Наступного дня пішов купатися на море і захворів. Піднялася температура. Він тренувався, забив два голи, а потім виявилося, що температура була під 38 градусів. Усі скаути і тренери залишилися задоволеними і хотіли співпрацювати. Відповідальний за молодіжний сектор запросив нас, пропонував переїхати до Ліворно. Але бракувало конкретики. Нам таке не підходило.
Повертаємося до родини Герделеско. Ми домовилися, що будемо тримати контакт. Вони допомогли нам потрапити на перегляд у Торіно. Син там був два дні і дуже добре себе проявив. Забив чотири голи, віддав багато асистів. Скаути були дуже задоволеними, але коли почули, що бракує документів, виникли проблеми…
Родина Герделеско переїхала у Феррару. Геннадій запропонував пройти перегляд у СПАЛі, який тоді вже був однією ногою в Серії А. Влад знову себе проявив і клуб запропонував конкретику. Один із менеджерів юнацького футболу – Крістіан Пабалато – пообіцяв, що допоможе нам із документами. У 2017 році ми вже мали все необхідне. Я був дуже задоволений першим роком перебування у клубі. Влад і Ренат мали багато ігрової практики та довіри. Коли ж цей Крістіано пішов із посади, у нас виникли проблеми. Хлопці почали менше грати. Це був крок до того, щоб перейти в Аталанту. Скаути бергамасків проявляли інтерес до Влада.
– Чи допоміг йому ваш власний футбольний досвід?
– Я у великому футболі так і не заграв. Маю досвід на молодіжному рівні. У чомусь можу підказувати, але потрібні якісно інші підхід та бачення. Сьогодні із сином мають працювати вже професіонали.
– Збірна України чи Італії? Як ви бачите майбутнє свого сина?
– Скільки б я не перебував в Італії, ніколи не буду італійцем. Особисто для мене – тільки збірна України. Син для себе вже також прийняв рішення – тільки збірна України, якщо буде така можливість. Нічого іншого не розглядає.
«Я б хотів потрапити у збірну України»
До нашої розмови долучається Влад.
– Скільки тобі років?
– 22 квітня виповнилося 15 років.
– На якій позиції граєш?
– Нападник. Дію на лівому фланзі атаки.
– Хто із сучасних гравців найбільше імпонує?
– Кіліан Мбаппе із ПСЖ. Раніше подобався Кріштіану Роналду.
– Які закордонні клуби подобаються?
– З чемпіонатів – англійський та німецький. Ман Сіті, Челсі, Баварія, Борусія Дортмунд.
– Як проходить твій день?
– Йду до школи о 8-ій ранку. О першій годині вже вдома. Обідаю і вирушаю на тренування о 15:00. Автобус забирає мене біля будинку.
– Як побудована робота академії Аталанти?
– Жалітися немає на що. У команди з'явилося більше можливостей через вихід в ЛЧ. Частину грошей інвестують у дитячий футбол. На головній базі трохи кращі умови – є нові поля. Там, де ми тренуємося, можемо розраховувати тільки на два поля.
– За яку вікову групу виступаєш?
– U-15.
– У яких змаганнях береш участь?
– Граємо в національному чемпіонаті регіону Ломбардія. Старт сезону пропустили, бо у складі нашої команди двоє гравців здали позитивний тест на коронавірус. Упродовж двох тижнів перебували на карантині. Окрім чемпіонату проводимо товариські матчі із командами нашого регіону. До речі, через пандемію було скасовано чотири міжнародні та внутрішні турніри, у яких ми мали взяти участь.
– У чому особливість школи Аталанти?
– Вони закладають хорошу базу у молодих гравців. Далі все залежить від тебе та випадку, як ти цим скористаєшся.
– За українським футболом слідкуєш?
– Найбільше стежу за збірною. До клубів – менший інтерес. Батько більш ретельно вникає у ситуацію в українському чемпіонаті.
– На тебе звертають більше уваги після переходу Маліновського та Коваленка?
– Я радий, що українці грають на такому рівні, у Лізі чемпіонів. Але на ставлення до мене це ніяк не вплинуло.
– Мрієш грати за збірну України?
– Так, я дуже б хотів потрапити у збірну України.
Сергій Тищенко
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
