Затишшя перед бурею
Копенгаген, стольний град Данії, поділяється на десять районів. На південному заході міста розташований масив із гордою назвою Вальбю. Він відомий тим, що тут базуються головні офіси пивоварні Carlsberg, кінокомпанії Nordisk Film, численні фармацевтичні цехи. А ще на початку 60-х у Вальбю народився і виростав хлопчик, якому на небесах прописали гучну славу, затьмарену страшною особистою трагедією.
«Насправді, я виділяю три піки своєї кар'єри. Перший з них – коли мені було тринадцять років, і я грав у рідному клубі Сковлунде, – стверджує Кім Вільфорт. – Ми виграли чемпіонат Східної Данії, обігравши дуже сильну команду на той момент з рахунком 3:2. У тому матчі я забив три м'ячі. Це був фантастичний момент для такого молодого гравця, як я, а також для клубу, з якого я родом».
Кім – типовий данець. Вже у підлітковому віці він відзначався високим зростом (понад 180 см), фізичною силою і, що важливо, світлою головою. Позиція атакувального півзахисника вимагала чудового бачення поля, а також уміння швидко приймати правильні рішення. У Вільфорта ці якості були. Щоправда, на початку своєї кар’єри він узагалі грав форварда, забиваючи за Сковлунде практично в кожному матчі.
Невдовзі сенсаційного проспекта перехопив інший столичний клуб – Фрем, один із найдревніших на просторах всієї Європи. За кілька років Вільфорт наколотив півсотні м’ячів і допоміг команді повернутися в елітний дивізіон. У 1985-му Кіма придбав Лілль – на той момент 2-разовий чемпіон Франції. Але в чужій країні данець розгубився, захандрив і практично не забивав. Через рік повернувся на батьківщину – у Брондбю.
«Я поїхав грати до Франції, коли мені було 22 роки, – пригадує Вільфорт в інтерв’ю польському сайту Widzew.com. – До цього я був футболістом на півставки – представник «старої школи». Дивився на футбол не так, як зараз, коли гравці просто зосереджені на своїй кар'єрі, і все. Я ж думав про те, чим зароблятиму на життя крім футболу. Таким чином, закінчив свою освіту шкільного вчителя в Брондбю. Перші два роки грав у цьому клубі, поєднуючи футбол із навчанням у школі. Я по-іншому думав про футбол і життя.
Щодо сезону, проведеного у Франції, тактика Лілля полягала в тому, щоб грати з двома нападниками попереду. Для мене було важливо якомога більше часу проводити на полі. На жаль, тоді я не зумів забити стільки голів, скільки очікувалося, і клуб вирішив підписати контракт з іншим нападником, який був французом. Через це я став лише третім варіантом в атаці. Тож подумав, що мені краще повернутися в Данію і закінчити там освіту. Клуб Брондбю створив для мене таку можливість. Це був перший платний трансфер в історії данських клубів, а Брондбю був єдиним повністю професіональним данським футбольним клубом у той час».
Знову відчувши себе потрібним, Кім заграв з особливим натхненням. Його новий клуб вперше в історії виступив у фінальному етапі Кубка чемпіонів: впевнено пройшов угорський Гонвед, а згодом – берлінське Динамо. У тій двоматчевій дуелі Вільфорт забив по м’ячу і вивів данців у чвертьфінал – на Порту. Португальців вибити не вдалося (0:1, 1:1), а шкода. У наступному раунді переможця цієї пари вже очікувало київське Динамо.
«Той сезон був дуже важливим для клубу», – переконаний наш герой. Брондбю самоствердився на європейській арені, тож його прорив у Кубку УЄФА 1990/91 вже не став гучною сенсацією. Вільфорт і Ко дуже ефектно розпочали, розбомбивши Айнтрахт Франкфурт (5:0, 1:4), Ференцварош (3:0 із голом Кіма і 1:0), Байєр (3:0, 0:0). У чвертьфіналі обмінялися мінімальними перемогами із московським Торпедо. У серії пенальті Вільфорт не схибив. Феноменальних данців зуміла зупинити лише Рома за крок до фіналу (0:0, 2:1). Кіма визнали найкращим футболістом Данії-1991. І це при «живому» Мікаелю Лаудрупу, який був зіркою Барселони! Проте у той момент Вільфорт вже блукав думками десь далеко від церемоніальних залів і футбольних полів. Його очі застилали сльози.
Шторм
У 1991-му його доні Лін стало погано. Симптоми повторювалися і дужчали – 5-річна квіточка в’янула на очах. Одного страшного дня, який розділив життя на «до» і «після», сімейство Вільфортів почуло цей страшний діагноз – лейкемія.
Довгі дні та безсонні ночі у клініці – біля ліжка Лін. Дівчинка терпляче витримує усі жахливі процедури, якій позаздрили б середньовічні інквізитори. Але не витримують батьки. Дружина Кіма часто ридає у подушку. Він її втішає, а волю емоціям дає у короткі миті, коли залишається наодинці. Так, чоловіки теж плачуть.
У 1992-му розпочинається друге коло чемпіонату Данії, який вперше розігрувався за системою «осінь-весна». Вільфорт намагається не думати про футбол, хоча справи Брондбю йдуть кепсько. У клубі повністю розуміють його ситуацію, дозволивши своєму лідеру якомога більше часу перебувати там, де він потрібен насамперед. Самопочуття Лін – американські гірки. Короткочасні полегшення чергуються із новими приступами слабкості та болю. У такі моменти Кім огортає маленькі долоньки своїми пальцями: «Все буде добре, доню. Батько – поруч».
Кадр із фільму Sommeren 92, знятого за мотивами тих подій
У голосах лікарів – щоразу менше оптимізму. Вільфорт розуміє, що потрібно готуватися до найгіршого. Саме в цей момент його запрошують до телефону. Він бере слухавку. «Кіме, тут така справа… Збірна зіграє на Євро. Ми розуміємо твоє становище, але ти нам потрібен».
…Це був останній чемпіонат Європи, в якому за титул боролися вісім збірних. Надалі турнір розшириться до найоптимальнішої (на думку автора) формули – 4 групи по 4 команди. У 1992-му конкуренцію Англії, Німеччині, Нідерландам, Франції, Швеції, Шотландії та СНД повинна була скласти Югославія. Але Балкани вже тріщали по швах від бомб – штучно створена держава розпадалася на суверенні країни. УЄФА швиденько підшукав заміну – саме Данія фінішувала другою у відбірковій групі югів.
Сказати, що щастя звалилося на данців, як Саленко у прямому ефірі, – не сказати нічого. Збірна була повністю розбалансованою, найкращі футболісти країни насолоджувалися відпусткою (хтось сохнув на пляжі, а хтось не просихав у пабах). Головному тренеру Ріхарду Меллеру-Нільсену довелося докласти максимум зусиль, щоб змусити їх знову взути бутси. Ситуацію ускладнював той факт, що команда зневажала свого наставника – за обережну, ледь не боягузливу тактику. Віртуозний Мікаель Лаудруп так і не приїхав, про що, мабуть, шкодує дотепер. Тож Меллер-Нільсен покладав величезні сподівання на «найкращого футболіста Данії-91» – Кіма Вільфорта…
Спочатку Кім категорично відмовився. Тренеру довелося застосувати усі важелі дипломатії, усі психологічні фішки, щоб достукатися до хавбека. Вільфорту пообіцяли повну свободу дій – при потребі він міг у будь-який момент повернутися до хворої донечки. Благо, чемпіонат Європи приймала сусідня Швеція – відстані невеликі. Підтримала цю ідею і дружина футболіста: «Ти мусиш поїхати і зіграти для нашої Лін».
Стартували погано. У першому турі – бліда нулівка з Англією. У другому турі – поразка від Швеції (0:1). Вільфорт нічим не вирізнявся на фоні сірої команди. Але, чесно кажучи, іншого від неї й не чекали. Що можуть показати ці «курортники»? Останнє місце у групі – ось їхній максимум.
Перед вирішальною грою з французами Кім отримав жахливі новини – його маленькій дівчинці знову стало дуже боляче. Він поспіхом зібрав речі. Варто зауважити, що до цього моменту про трагедію Вільфорта не знали ані журналісти, ані вболівальники. Збірна Данії виступила із офіційним повідомленням: «Гравець покинув табір команди через сімейні обставини». Але хтось із папараці таки пронюхав причину, розтрубивши на всю Європу. Резонанс, скандал, збірна Данії оголошує бойкот нахабним ЗМІ і… нарешті згуртовується довкола спільної ідеї – дати відчайдушний бій заради Вільфорта і його Лін.
…Сім’я знову разом. Кім зовсім забув про матч із Францією. Він голубить свою крихітку, а все інше не має ніякого значення. Із сусідніх палат долинає пожвавлення – розпочалася футбольна трансляція. Дуже швидко увесь поверх – цей притулок вічного болю та кволої надії – вибухає радісним криком. Данія зусиллями Хенріка Ларсена відкрила рахунок. Вільфорт ловить себе на тому, що його серцебиття пришвидшується, а слух намагається спіймати кожен наступний вигук. Яким буде той вигук – радості чи розпачу? Франція шалено тисне на ворота Шмейхеля. На екваторі другого тайму Папен змушує пацієнтів онкологічної лікарні зойкнути і принишкнути – 1:1. Але одинадцять хоробрих данців чудово усвідомлюють, заради кого вони сьогодні б’ються. Команда Меллера-Нільсена ловить свій шанс на контратаці за 12 хвилин до кінця основного часу – 2:1. Нечувано! Брейкінг! Сенсація! Данія зіграє у півфіналі Євро! Бранці клініки, у якій перебуває Вільфорт, хоча б на кілька хвилин стають абсолютно здоровими. Кажуть, Лін у той момент міцно обійняла батька за шию і прошепотіла: «Повернися на поле. Ти мусиш їм допомогти».
Кадр із фільму Sommeren 92
…Гетеборг, 22 червня. Данія із Вільфортом у стартовому складі виходить проти Нідерландів – чинних чемпіонів Європи. Матч стартує без зайвих церемоній: на 5-ій хвилині забиває Ларсен, на 23-ій голом відповідає Бергкамп. Ще до перерви андердог знову попереду – нестримний Ларсен оформив дубль. Фаворит рятується лише під завісу основного часу – Райкард. Коли справа дійшла до серії 11-метрових, Кім не вагався: «Я проб’ю, тренере». У списку він був четвертим. До того моменту його партнери реалізували всі свої спроби, натомість у голландців схибив ван Бастен. Вільфорт наближався до воріт, чудово знаючи, що по телевізору за ним стежать найрідніші оченята. Розбігся і забив.
«Ти ніколи не можеш бути впевненим, що заб’єш, – розповідав Кім, пригадуючи той епізод. – Але ти повинен вірити у це. І блокувати всі інші думки, поки не завдав удару».
5:4 у «лотереї», а далі – хто б міг подумати – фінал проти Німеччини! Чинні чемпіони світу не мали жодного сумніву, що легко підкорять ще один трофей. Але навпроти них стояли 11 хоробрих сердець. Навпроти них стояв Кім Вільфорт, поранений лев, який вийшов не грати, а битися за перемогу на честь Лін.
Сюжет матчу – вже знайомий. Данія діяла від оборони, покладаючись, зокрема, на феноменальну гру Шмейхеля у рамці, а суперників ловила на вбивчих контратаках. Не минуло й 20-ти хвилин, як Йон Єнсен ударом під поперечку відкрив рахунок. Потім – кількадесят хвилин шаленої облоги від Бундестім. І нарешті завершальний акорд, гідний Голлівуду. Кім підхопив м’яч перед штрафним майданчиком німців, прибрав фінтом одразу двох захисників і по-більярдному поцілив від стійки у ворота Іллгнера.
Отримуючи золоту медаль і здіймаючи над головою Кубок Європи, Вільфорта душили сльози. Радість та горе переплелися настільки тісно. Він став героєм нації, але волів би стати ноунеймом в обмін на життя своєї доньки. Лін Вільфорт померла через кілька тижнів після фіналу.
Коли розійшлися хмари
Він знайшов у собі сили, щоб продовжити професіональну кар’єру. Виступав за Брондбю ще шість років, здобувши із командою три чемпіонства і два національні Кубки. Пішов красиво, забивши у прощальному матчі єдиний гол у ворота Оденсе. «Думаю, це був чудовий фініш моєї кар’єри», – усміхається Кім.
Провівши 12 років у жовто-синій футболці Брондбю, Вільфорт по праву вважається легендою клубу. Він – один із найкращих гвардійців та бомбардирів в історії «Хлопців із західних околиць». На його честь місцевому 30-тисячному стадіону навіть присвоїли неофіційну назву – «Вільфорт Парк». А практично одразу після закінчення кар’єри Кім очолив молодіжний сектор Брондбю. Тут він працює і досі – під його прискіпливим наглядом знаходять та формують нових зірочок.
Вільфорт став батьком ще двох дітей. Зокрема, син Міккель, мріючи про футбольну славу, спробував себе в академії Брондбю. Улюблена робота і тиха сімейна гавань – це все, що потрібно Кіму для щастя. У популярних соцмережах його розшукати нереально. Найімовірніше, Вільфорта-старшого там просто немає.
Своїм святим обов’язком він вважає допомогу нужденним. Упродовж багатьох років Вільфорт співпрацює із Маріанною Бенсон – медсестрою, яка займалася лікуванням його доньки Лін. Зараз ця жінка є директором Фонду дитячого раку, тож Кім допомагає їй шукати спонсорів, збирати пожертви. А ще не так давно Вільфорт став амбасадором OMBOLD – організації вуличного футболу для найбідніших верств населення, біженців і наркозалежних.
Переживши особисту драму, чемпіон Європи-92 чудово розуміє, що таке горе. Рана болить і нагадує про себе. «Щодня я проживаю одне і те саме. Я нічого не забув».
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
