У ці дні серце кожного українця разом із мешканцями Маріуполя. Окупація приазовського міста, створення там гуманітарної катастрофи, обстріл пологового будинку – усе це справа рук кремлівських нелюдів.
Киянин Микола Павлов протягом десятиліття тренував провідну команду Маріуполя і особливо важко переживає за дороге для нього місто. У розмові з Футбол 24 легендарний тренер розповів про те, як для нього минають жахливі воєнні дні та пригадав бої за Маріуполь у 2014-му.
– Я залишився у Києві, уся моя родина тут, – розповідає Микола Петрович. – Не збираюся з дому їхати. Кожен допомагає, як може: хтось займається волонтерством, зять, наприклад, записався у тероборону. А я з онуками та дітьми на місці.
– Можна сказати, що перебуваєте у відносній безпеці?
– Обстріли чуємо, але поки, дякувати Богу, вони не поряд із нами.
– Четвер, 24 лютого – один із найстрашніших днів у вашому житті?
– На жаль, ні. Я вже пережив щось схоже у Маріуполі. 9 травня 2014-го особливо добре запам’ятав. Пригадую, зранку збирався на тренування. Глянув у вікно і побачив, як танки їдуть вулицями міста. Миттєво скомандував усім, щоб не виходили з кімнат, на балкони не висовувалися. Так виглядало вторгнення у Маріуполь. Поруч була розташована військова частина, яку підпалили – дим здійнявся шалений. Згодом приміщення МВС розгромили.
– І все ж ваша команда тренувалася навіть за таких умов.
– Клуб пропонував переїхати усім у Дніпро, проте ми вирішили залишитися у місті. Тренувалися ми справді під акомпанемент вибухів.
– У 2015-му ви покинули Іллічівець та завершили тренерську діяльність. Відтоді на берег Азовського моря поверталися?
– Щороку на день визволення Маріуполя я їздив туди. Разом з начальником команди Віталіком Бойком відвідували кладовище. Цьогоріч, напевно, перерву традицію. Крім того, усі свої дні народження я зустрічав у Маріуполі. 13 червня – святкував день визволення міста, а 20-го – свій день народження. У мене в Маріуполі будинок на березі моря залишився. Туди я, мабуть, вже не потраплю. Але це не головне.
– Зараз у місті просто критична ситуація.
– Мені дуже боляче, адже у Маріуполі залишилося багато моїх друзів та близьких. Наприклад, батьки нашого покійного форварда Степана Молокуцька. І той же Бойко. У 50 років він втратив там дружину у ДТП і вирішив залишитися у Маріуполі. Також у місті перебувають чимало працівників нашої футбольної бази, з якими я добре знайомий.
– Коли востаннє чули маріупольських друзів?
– Починаючи з 2 березня зв'язок перервався. Мій багаторічний помічник Іван Балан перебуває у Миколаєві, а його невістка і внучка – у Маріуполі. Можна тільки уявити душевні переживання, коли не знаєш, що відбувається з твоїми рідними.
– Свою кар'єру у 70-х ви розпочинали у Бресті та Самарі. Друзів у Білорусі та Росії мали?
– Протягом останніх днів спілкувався з кількома людьми із Білорусі. Зокрема з тими, з ким навчався у Вищій школі тренерів у Москві. Щодо росіян, то ні, не спілкуюся ні з ким. У Самару мене запрошували на початку війни на Донбасі, однак я не мав змоги поїхати туди.
– Чи є у вашому словниковому запасі слова, щоб охарактеризувати окупантів?
– Нелюди, просто, бл**ь, нелюди. Не вірю я, що вони нічого не знають. Бачу, що росіяни футбольний чемпіонат собі спокійно проводять. Дякувати Богу, відповідні організації ізолювали їх з усіх можливих видів спорту. Втім поки нам це не допомагає.
– У ці дні в кожного з нас з'явилася чергова нагода пишатися українською нацією.
– Я гордий за українців! На жаль, я вже не в тому віці, зброю до рук не беру, але щиро переживаю за наших бійців, які роблять справжній подвиг. Намагаюся допомагати знайомим з евакуацією. Один з працівників київського Динамо звернувся до мене – він якраз під’їжджав до Хмельницького і потребував ночівлі. Я зателефонував тамтешнім знайомим, які одразу допомогли цьому чоловікові. Тішить таке єднання країни і справжня жертовність.
– На фоні міксу жахливих новин та успіхів з передової вам вдається не піддаватися емоціям?
– У мене тут поруч внуки, доньки, дружина. Маємо невеличкий підвал, де маленькі діти ночують. Так от я не можу біля них піддаватися паніці. Разом з малими фактично повернувся до тренерської професії – підтримую їх, оберігаю. Нам веселіше, коли ми разом.
– Чи вірите у реальність справедливого покарання для російських злочинців?
– Дуже вірю і сподіваюся на це. Важливо, щоб війна якнайшвидше закінчилася, а всі українці змогли повернутися до нормального життя. Кожен з нас мріє про це.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
