Віктор Чанов. Син воротаря, брат воротаря

Футбол України 21 Липня, 11:48 662
Віктор Чанов. Син воротаря, брат воротаря
21 липня 1959 року народився легендарний голкіпер київського «Динамо» Віктор Чанов, який надійно захищав ворота нашої команди в 1982-1990 роках і став багаторазовим чемпіоном і володарем Кубка СРСР, а також завоював у складі «біло-синіх» Кубок Кубків 1986 року.

Пропонуємо фрагмент із книги Семена Случевского «Першопроходці», присвячений життю Віктора Чанова в рамці футбольних воріт і поза нею.

Династії бувають різні. Трудові, і ті, що по знайомству, на «теплих» місцях. Зайве говорити, що воротарем по блату не поставлять. Коли Віктору, який грав тоді за «Шахтар», передали запрошення від Лобановського в «Динамо», він довго вагався. На сімейній раді вирішили: «Треба їхати!»

Син воротаря, брат воротаря

Батько нашого героя Віктор Гаврилович Чанов виступав за післявоєнний ЦСКА (тоді називався ЦДКА) - знамениту «команду лейтенантів». Він - двічі чемпіон СРСР, володар Кубка Союзу, у 1951 році, отримав нагороду військового міністра - іменну зброю. У 1952-59 роках захищав ворота «Шахтаря», був визнаний найкращим голкіпером Української РСР в 1958, 1959 рр. Після завершення ігрової кар'єри, у 1961 році тренував луганську «Зорю». Пізніше працював начальником команди в футбольній школі донецького «Локомотива».

Займалася спортом і мати. Входила до складу найкращих спортсменок-п'ятиборок Союзу. До 55 років виступала на Всеукраїнських змаганнях ГТО.

Старший брат В'ячеслав (1951 р.н.) - теж воротар. Із 1969-го по 1978 рік грав за «Шахтар», у 1979-84 - за московське «Торпедо», у 1985-86 - в бакинському «Нефтчі», у 1987 - в ЦСКА. Більше 15 років тренував голкіперів ЦСКА, виховав Ігоря Акінфєєва, Володимира Габулова, Веніаміна Мандрикіна. Останні роки готував воротарів у тульському «Арсеналі».

Сам же Віктор Вікторович Чанов (21 липня 1959 р. - 8 лютого 2017 р.) - молодший представник славетної династії воротарів. Заслужений майстер спорту (1986). За збірну Радянського Союзу - 21 матч. Учасник чемпіонатів світу (1982, 86, 90). Віце-чемпіон Європи (1988). Володар Кубка Кубків (1986). Чемпіон СРСР (1985, 86, 90). Володар Кубка СРСР (1980, 82, 85, 87, 90). Найкращий воротар СРСР (1986). Чемпіон Європи серед юнаків (1978). Чемпіон Європи серед молоді (1980). Чемпіон Ізраїлю (1991). Володар Кубка Ізраїлю (1991, 93). Виступав за команди «Шахтар» Донецьк (1976-81), «Динамо» Київ (1982-90), «Маккабі» Хайфа, Ізраїль (1990-93), «Бней Єгуда» Тель-Авів, Ізраїль (1993-94), ЦСКА «Борисфен» Київ (1994-95).

Людина в «рамці»

Лобановському він подобався - на тренуваннях працював, не знаючи втоми. Коли всі йшли до роздягальні, Чанов разом із трьома-чотирма «ентузіастами» залишався постукати м'ячиком. Бувало, тренер кричав їм: «Все! Досить!» Валерій Васильович не хотів, щоб вони перевтомлювалися перед вирішальними матчами. Дружини приїжджали за ними на тренування, терпляче сиділи далеко осторонь. У команді за давньою традицією не прийнято, коли жінки близько до поля, потрапляють на очі тренерам.

Віктор, який завжди вирізнявся акуратністю й охайністю, а в ці хвилини - увесь брудний, із запалими від утоми очима, він намагався якомога швидше проскочити до роздягальні, щоб дружина не помітила.

Сім'я для нього - святе. Одружився рано, незабаром народився син. Треба було заробляти гроші, удосконалюватися у воротарській справі. Окрім батька, багато допомагав старший брат В'ячеслав: вони разом креслили різні схеми - де повинен знаходитися голкіпер у тій чи іншій ситуації, як діяти, як приймати, відбивати. Усі Чанови-воротарі вирізнялися самовідданістю, працьовитістю та надійністю.

«Життя - це школа, яка постійно вчить. Все добре в ній не буває», - любив повторювати Лобановський. Віктор намагався наслідувати його. Без краватки з дому не виходив. Ніколи не лаявся, не вживав ненормативної лексики, не був серед порушників дисципліни.

Хоча... Не дивлячись на воротарську холоднокровність, одного разу все ж не стримався. Він згадував: «У першому матчі фіналу молодіжного Євро-80 з НДР на їхньому полі (0:0, у матчі-відповіді, вдома СРСР виграв 1:0) я на 89-й хвилині зловив м'яч. Незадоволений суперник на прізвище Деннштедт, пробігаючи, плюнув мені в обличчя і кинув: «русіш швайн!». Я його сильно «перехопив». Після мого удару він мало не на трибуни побіг. Зате потім завжди першим зі мною вітався. Це була моя перша й остання червона картка».

А ще був випадок, коли на свою адресу довелося вислухати чимало міцних слів, але вже по справі. «Після невдалої гри «Шахтаря» до нас на базу приїхав секретар обкому партії. І замість тренування нас посадили в автобус, привезли на шахту та спустили десь на глибину 800 метрів. Поговоривши з гірниками, ми зрозуміли, хто ми є насправді. Це був неперекладний фольклор. Родинне дерево згадали від самих коренів. Але це дало позитивний ефект - у тому сезоні ми взяли «срібло».

У «Динамо» одного разу він, виправляючи помилку захисника, вибіг далеко вперед у поле, перехопив м'яч, віддав точний пас партнеру. Лобановський, у властивій йому стриманій манері, сказав: «Добре зробив. У нормальній команді тямущий воротар у разі необхідності може на себе брати функції захисника. Адже коли воротар занадто довго стоїть на лінії, його команді доводиться «сідати» ближче до власних воріт».

Був у Віктора свій «незручний» форвард, з яким він не міг нічого вдіяти. Це Сергій Родіонов із московського «Спартака». Рідко коли той ішов з поля, не залишивши «автографа» у воротах Чанова. У футболі таке буває. Олег Макаров, наприклад, майже завжди «напружувався» перед матчами з тим же «Спартаком», коли в складі червоно-білих мав грати нападник Анатолій Ісаєв. Швед Хамрін постійно розписувався у воротах Яшина. А білоруси заздалегідь піднімали білий прапор, коли бачили в складі киян Віктора Хлуса. Нічого не могли зробити з ним. Кияни жартома питали Віктора, коли приїжджали до Мінська: «Ти коли господарям сьогодні заб'єш - на початку або в кінці матчу?»

Якось після закінчення кар'єри, на прощальному матчі Ріната Дасаєва, Чанов запитав Родіонова: «Ти хоч знав про це?» - «Здогадувався», - усміхнувся той.

Критичним став 1984 рік - Віктор зламав руку. Сталося так, що лікарі не відразу поставили правильний діагноз, подумали, що розтягнув м'язи. Так і простояв він кілька місяців із переломом. Дійшло до того, що гудзики самостійно не міг застебнути.

Допомогла дружина - вона з родини медиків: найкращих ортопедів у Донецьку знайшла. Ті встановили, що гіпс накладено невірно. І все! Коли гіпс зняли, атрофія зникла. Лобановський сказав: «Поки ти лікувався, Михайлов додав, його до збірної запросили вже. Незамінних ж не буває. Тренуйся, там подивимося».

На тренувальних зборах у Болгарії гарував із ранку до вечора. Якби можна було, спав би просто на полі. Чанов належить до людей, які чим інтенсивніше працюють, тим більше впевнені в собі. А тут як раз матчі на Кубок кубків почалися. У Відні йшов сніг, було холодно та незатишно. Чанов якось подумав: непогано було б захопити теплі речі на гру, так як сидіти на лавці холодно. І був дуже здивований, коли почув своє прізвище в стартовому складі. Вийшов на поле, ніби на перший матч у житті, мандражував. Але поступово освоївся, кілька разів виручив команду в, здавалося б, безнадійних ситуаціях. «Динамо» свій шлях до Кубка кубків почало з перемоги (4:1). А Чанов більше місцем у воротах не поступився.

Про ті часи згадував, як про найкращі в житті: «Це був апогей моєї кар'єри - тріумфальний фінал Кубка кубків із «Атлетіко» в 86-му. Брав все, що летіло! Тоді нас справедливо в Європі називали не командою, а машиною. До речі, про машину. Розповім кумедний випадок. Лобановський був до того педант, що міг оштрафувати гравця за неохайний вигляд або брудне авто. І ось я приїхав на «Динамо» за квитками для батьків, залишивши вікно машини відкритим. І тільки зайшов до адміністратора, як біжить начальник команди «Васильович кличе!» Подивився на себе, наче поголений, одягнений акуратно. Заходжу. Він каже: «Непорядок із машиною». - «Що значить, непорядок? Вона ж вилизана». І тут несподівано: «Твоя дружина курить?» - тихо питає він. - «Так, курить». - «Так ти їй передай, коли вона в машині покурить, щоб попільничку витрясала. А то вболівальники ходять, раптом заглянуть, незручно буде».

Тобто, дав мені зрозуміти: «Покурив сам, так хоч сховай сліди злочину, щоб люди не бачили!». У нас багато гравців курили в команді. Не дарма ж Лобановський на питання журналістів, хто у вас в «Динамо» не курить, відповідав: «Я».

Він усе знав. Встановив за куріння штраф у 200 рублів. Ми жартували, що у нас найдорожчі сигарети в світі. Правда, Васильович прощав, коли ми давали результат. Але все одно, ми намагалися не попадатися».

Міг Лобановський відправити до казарми. Так, Дем'яненко, який не хотів переходити з «Дніпра», після трьох тижнів стройової підготовки сам подзвонив Васильовичу та сказав, що згоден. Але казарма все ж означала, що ти йому потрібен. Найстрашніше було, коли він переставав тебе взагалі, як то кажуть, в упор помічати.

Після закінчення кар'єри в «Динамо» Чанов грав за ізраїльський «Маккабі», дивував товаришів і тренерів, коли на гру приїжджав у костюмі, чисто поголений. Він запропонував тренеру штрафувати за запізнення на тренування гравців, посилаючись при цьому на досвід київського «Динамо». Усі були шоковані, коли тренери прийняли пропозицію Чанова.

У збірній СРСР Чанову належить суперсерія - розтягнуті на сім із половиною років 16 матчів, протягом яких суперники не могли вразити його ворота. Справедливості заради уточнимо, що в одній із ігор Віктор все ж пропустив. Але - від свого захисника.

«Людина поза рамкою»

Після завершення воротарської кар'єри Віктор Чанов працював тренером: спочатку у київському ЦСКА «Борисфен», а потім і в «Динамо». Але на відміну від старшого брата та колеги-конкурента Михайла Михайлова, життя цьому не присвятив. Так у команді біло-синіх він тренував воротарів усього два роки: 2006-07.

Він серйозно займався в економічному вищому навчальному закладі. Напевно, тому більшу частину післяфутбольного життя присвятив підприємництву. Цьому, мабуть, сприяли риси, які він сам без удаваної скромності візначив у собі: «Я не скандальний, пунктуальний. Ніколи не спізнююся. Людина слова, якщо пообіцяв, то будь-що зроблю. Розмовляю англійською та івритом. Ціную справжню дружбу, готовий розділити з друзями і радість, і біду».

Дружина Галина згадувала: «Вітя завжди був допитливим, педантичним і глибоким у будь-якому питанні. Для нього поверхневого практично не існувало - будь то економіка, фінанси чи будівництво. Просто в силу характеру Чанов не завжди міг розкритися перед кимось. До речі, величезне спасибі людям, з якими працював Віктор у фірмі».

Син Вадим теж у дитинстві навчався воротарському ремеслу - і в школі «Шахтаря», і в «Динамо». Але футболістом не став, став дипломатом. Працював в одній із держструктур, займається бізнесом і грає в аматорській команді «Фортуна», в якій після закінчення кар'єри багато років провів його батько.

Навколо несподіваної і вже точно передчасної смерті легенди футболу роїлося багато чуток. Засуджувати їх ми не станемо. Здається, краще за всіх на них відповіла Ірина Чанова: «На правах невістки, але ми були один для одного дочка і тато! Віктор Вікторович пішов. Крапка. Кінець речення! Якщо є серед моїх друзів журналісти, будь ласка, не вірте чуткам, що побили, і не пишіть неправдиву інформацію!!! Прошу всі ЗМІ поважати Легенду. Вашу, нашу, цілу епоху, такого більше немає, як Віктор Чанов! І пошкодуйте нас, його сім'ю, нам дуже боляче та важко зараз. Дякую. З повагою!»