– Анатолію, відразу після воєнної агресії РФ ти разом з іншими гравцями національної збірної країни записав відеозвернення із закликом зупинити війну. Хто був головним організатором та ідейним натхненником?
– Це була колективна ідея. У збірній України між усіма хлопцями утворилися чудові дружні взаємини без поділу на клуби. Ми завжди перебуваємо на зв'язку та комунікуємо. Коли записували звернення, мабуть, ще не надто усвідомлювали масштаб тієї трагедії, з якою зіткнулася наша країна. Однак було розуміння, що не можна лишатись осторонь, що цю катастрофу слід зупиняти чимшвидше, а також намагатися доносити світові правду про те, що відбувається. Що в Україні страждають і гинуть мирні жителі, дітки... Що не можна лишатись осторонь, адже людське горе не має меж.
– Як твоє життя змінилося порівняно з довоєнним?
– По-перше, довелося змінити місце проживання. До речі, на цьому в тому числі наполягали наші тренери, адже в столиці від перших днів стало небезпечно. Зауважу, що наш тренерський штаб на чолі з Роберто Де Дзербі одним з останніх залишив Україну. Це була їхня принципова позиція: спочатку евакуюються гравці, лише потім – тренери. Зараз вони майже щодня зв'язуються та цікавляться, наскільки безпечно в нас, переживають і підтримують. Важливо, коли головний тренер ставиться до кожного гравця, як до рідної людини.
– Як тобі в цій стресовій ситуації вдається віднаходити мотивацію?
– Справді, спершу був шок. Усе настільки перевернулося й стало відрізнятися від звичного життя, що спіймав себе на думці: Толю, цього не може бути, це просто страшний сон, який от-от закінчиться. І від розуміння, що це реальність, що це по-справжньому, ставало надто страшно.
– Що зараз у пріоритеті у твоєму денному розпорядку?
– День починається й закінчується з обдзвонювання рідних, близьких і друзів: як вони там – живі, здорові? На жаль, чимало наших співвітчизників зараз дуже страждають, зазнають утрат, гинуть. Надто важко доводиться тим, хто в Маріуполі, Волновасі... Там катастрофічна ситуація. Важливо, що зараз наша країна як ніколи згуртувалась і кожен намагається допомогти, чим може. По змозі намагаюсь також дізнаватися, чим можу бути корисним і допомагати – звичайним людям, волонтерам, армії.
– Через вік ти затребуваний і в молодіжній, і в національній збірній України. Обидві команди беруть участь у відповідальних відборах, що стосовно цього кажуть тренери?
– Усі мешканці України зараз є заручниками воєнної агресії, футболісти – не виняток. Ми також лишилися без улюбленої справи і не знаємо, що на нас чекає в майбутньому. Матчі українських збірних переносять – це хай і тимчасове, проте рішення. Значно важливіше зараз зберегти життя наших громадян, зупинити руйнування мирних міст, зупинити війну.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
