- Ще коли «Минай» перебував на тренувальному зборі у Туреччині, всі ми переживали щодо теми війни. Адже вже тоді ходили розмови про те, що росія може напасти на Україну. Ясна річ, що ми щодо цього спілкувались разом з помічниками та іншими людьми. Цікаво, що у готелі, де наша команда базувалась під час збору, мешкали також багато представників російського футболу – зокрема, колективи різних вікових категорій з «Локомотиву», «Спартака» та «Зеніту». Там, до речі, я зустрів Євгена Бушманова, з яким ми разом колись грали за юнацьку збірну СРСР. Я його тридцять років не бачив, тож побачившись на турецькій землі, мали змогу поспілкуватись і згадати давні часи. Зрозуміло, що розмовляли з ним переважно про футбол, але й торкнулися теми і щодо ситуації з можливою війною. Адже у росії люди взагалі не розуміють, що там у них твориться. Вони зомбовані. Я пояснив Бушманову, що ми, українці, не хочемо війни, і сподіваємось, що її не буде. Це сподівання висловив і сам Євген. Про це я говорив днів за п’ять до вильоту в Україну, десь 17 лютого. Трохи пізніше ми раділи, що російська армія виводить війська, і з полегшенням зітхнули: мовляв, все буде нормально.
- На жаль, все сталося зовсім не так, як гадалося…
- 22-го числа «Минай» прилетів у Львів, звідки вирушив до Ужгорода. На наступний день команда зібралась на теоретичне заняття, що було у ході безпосередньої підготовки до календарного поєдинку із луганською «Зорею». А перед самою теорією мені прийшло смс-повідомлення, що в Україні вводиться надзвичайний стан. Я був шокований. Спочатку сподівався, що на найвищому рівні ситуація вирішиться і у цьому плані все нормалізується. Коли хлопці приїхали на теоретичне заняття, я їм сказав, що ще є час до матчу, і сподіваюся, що все буде нормально. Ми продовжили підготовку до гри, провівши також тренування тактичного характеру. Це було 23 лютого. А на наступний день команда мала заїжджати у готель, на що була дана згода від президента клубу (слід віддати йому належне за те, що впродовж зими організаційні питання у «Минаї» були на хорошому рівні – до речі, так само, як і у моєму попередньому клубі – «Олександрії»). У плані підготовки до весняної частини сезону все йшло добре – ми якісно попрацювали на турецькому зборі, посилили склад десятьма новачками. Я був впевнений, що «Минай» дасть бій «Зорі», але… О шостій годині ранку 24-го числа мій помічник розбудив мене і повідомив: почалася війна. Я був шокований! У це було важко повірити. Ми зустрілись, поїхали на базу, а потім до церкви - туди планували навідатись ще раніше, а якщо зважити на ситуацію, то й поготів. Після богослужіння були збори команди, на яких я висловив надію, що війна не затягнеться надовго. Всі роз’їхалися по домівках, в тому числі і ми з помічниками.
- Де зараз знаходитесь?
- В Олександрії. Ми з Вадимом Чернишенком та Ігорем Лучкевичем взяли квитки на потяг «Ужгород – Херсон» і поїхали додому. До Херсону не доїхали, адже нам ще у дорозі сказали, що там йдуть бої. Потяг їхав до Кривого Рогу, але ми зійшли раніше, де нас забрала автівка. Коли приїхав додому, то сказав дружині, що є можливість перебратись до Ужгороду – там є квартира, яку мені зняв президент клубу. Проте сім’я категорично відмовилась кудись їхати з Олександрії. Моя дружина має дуже сильний характер, вона сказала: «У мене тут мама і бабуся, якій зараз 90 років. Я їх не залишу». Після цього питання відпали, і дотепер ми всі разом знаходимось на Кіровоградщині.
- З Ужгородом зв'язок підтримуєте?
- Авжеж! Наскільки мені відомо, там залишилось 12 наших футболістів. Перших днів десять з моменту початку війни всі вони були шоковані, однак зараз почали трохи рухатись – при нагоді бігають, грають у футбол. Якщо є така можливість і довколишня ситуація спокійна, то її неодмінно потрібно використовувати. Один з тих, хто залишився в Ужгороді – Євген Селезньов. Якраз після зборів до нього привезли сина, тож їхати до Києва сенсу не бачить. А тим часом, за його словами, свій дім в околицях столиці він надав людям. Спілкуємось із президентом та віце-президентом клубу, постійно підтримуємо зв'язок. Та й хлопці мені телефонують. Напередодні мене набрав Данило Книш – один із авторитетних футболістів нашої команди. Сказав, що хоча і через день, проте збираються для підтримання форми. Найголовніше, що всі ми чекаємо, коли весь цей жах закінчиться.
- Весь світ молиться за те, щоб війна в Україні якнайшвидше скінчилась...
- Ми всі цього чекаємо, і віримо, що настане мир. Що й казати, ніхто війни з боку росії не очікував. Але це сталося. На нашу мирну державу напали справжні орки, для яких немає нічого святого. Те, як вони себе ведуть у нашій країні нічим іншим, ніж варварством, не назвеш. Я, як уродженець Західної України, добре пам’ятаю, як одного разу приїхав у село, де дідусь та бабуся у тій чи іншій розмові, що торкалася теми росіян, весь час невдоволено промовляли: москалі, москалі… Тоді я не знав значення цього слова, однак потім зрозумів, що це за люди. Знаю точно, що впродовж багатьох років їх весь світ не буде поважати. Та що там «років» багатьох десятиліть! Можна не сумніватися: якщо хтось знатиме, що поряд знаходиться людина із російським громадянством, з нею ніхто не захоче спілкуватися. Навіть якщо вона не причетна до цієї страшної війни. Адже росіяни повністю зомбовані. У мене є багато знайомих у Москві та інших містах росії, і коли я їм телефонував щодо теми війни, мені відповідали: «Да нет, никто на вас не нападал!». І відразу ж починали верзти таку нісенітницю, що це в голові не вкладається! Навіть коли одному з них, Сергієві Щербакову, якось скинув посилання на відео, він мені каже: «У нас по телебаченню показують, що все нормально – лише один російський солдат загинув!». І додає, що їхня армія зайшла у Донецьк та Луганськ. А коли він від мене почув, що російські загарбники ведуть широкомасштабну війну в Україні, намагаючись з усіх сторін взяти у кільце Київ, то я знову почув у відповідь: «Ні, ми такого не знаємо. Цього немає!». Уявляєте, що у тій зомбованій країні відбувається?! А хотілося б, щоби люди там проявляли якусь ініціативу, однак всі вони бояться страшного путінського режиму. І я гордий, що український народ ніколи нічого не боїться.
Щодо цієї особливості пригадується один епізод із моєї професіональної кар’єри. Коли я виступав у юнацькій збірній СРСР, її наставник Геннадій Костилєв підбирав до складу більшою мірою українців. Власне, багато саме завдяки цьому ми й стали чемпіонами Європи та виграли бронзові медалі світової першості. Він завжди казав, що українці – справжні бійці. Так воно й справді було: збірна складалася із багатьох наших хлопців – Олександра Помазуна, Сергія Мамчура, Сергія Коновалова, Євгена Похлєбаєва, Сергія Щербакова, Дмитра Михайленка і мене. У порівнянні з нами, бійцями, росіяни були «інтелігентами». Хіба що окрім Валерія Мінька та Олексія Гущина, котрі потім грали за московський ЦСКА. От і у сьогоднішній війні: наші хлопці героїчно б’ються, і є багато загиблих. Проте всі українські воїни тримаються, як і вся наша країна. Ми віримо у перемогу.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
