Олег Макаров: надійний страж динамівських воріт

Динамо Київ 26 Липня, 11:20 453
Олег Макаров: надійний страж динамівських воріт
До 92-річчя від дня народження Олега Олександровича Макарова.

Бути воротарем першої команди київського «Динамо» – це вже марка вищої проби, а входити в когорту найкращих в історії прославленого клубу – це гарантоване місце в історії вітчизняного футболу. Якщо так, то Олег Макаров – постать історична. Він однозначно заслуговує місце в трійці найкращих голкіперів за весь час існування нашого клубу, і питання лише – на якому місці поряд із великими Рудаковим і Шовковським?

Голкіпер буремної епохи, першовідкривач трофейних успіхів нашого клубу, видатний футболіст і хороша людина – це все про Олега Олександровича Макарова.

Народився Олег Макаров 26 липня 1929 року в місті Рубцовськ Алтайського краю РРФСР.Зростав у родині військових, яку називали «Олександрійською сім’єю» – тому що тата звати Олександр Дмитрович, а маму – Олександра Олександрівна. Хоча його батько полюбляв футбол, в родині він не схвалювався – тому що рідний дядько Олега, який був відомим футболістом в Усть-Каменогорську, загинув через травму, що спричинила зараження крові.

Родина часто переїжджала: Омськ, Новосибірськ (тут Олег вперше познайомився з футболом), Чкалов, Куйбишев (а тут уже почав грати в організованих дитячих командах). Під враженням від книги «Воротар республіки», Макаров-молодший хотів бути таким, як Антон Кандідов – і потайки від батьків ходив на заняття футболом і хокеєм. Можливо, СРСР отримав би хорошого хокеїста, але в Самарі були проблеми з інвентарем, Олегу не дісталися ковзани його розміру, й від дитячої образи він вирішив зосередитися на футболі. У 1944 році почав займатися в юнацькій команді самарського «Локомотиву».

Спочатку було дуже важко: коли місцевий тренер Шурочкін проводив перегляд кандидатів у юнацьку збірну міста, яку готували до поїздки на змагання в Москву. Олег Макаров, у майбутньому – один із найкращих воротарів країни, в цю збірну не потрапив… І не треба звинувачувати дитячого тренера за «погане око» на таланти: цілком можливо, визрівання таланту Олежки відбувалося поступово, тому ось як важливо постійно стежити за розвитком юних гравців, не ставити на них «хрест» у футболі, а також запроваджувати шанси для всіх показати себе й іншим тренерам. Не будь такого, можливо, Макаров і не відбувся б у футболі…

9 травня 1945 року родина Макарових відзначала два свята – День Перемоги та раптову новину про черговий переїзд, про який повідомив на родинній нараді батько. Його переводили по роботі в Одесу – і вже в грудні місяці вони оселилися в Перлині біля моря. Жили на Пироговській вулиці, де поруч відразу три стадіони. Хоча місто після воєнних дій було добряче пошкоджене, ентузіазм людей, передчуття мирного життя, робили сонячним місто веселих оптимістів.

Саме тут, в Одесі, Олег Макаров почав серйозні, системні заняття футболом. Його першим тренером став Микола Андрієнко – а пізніше Макаров працював під орудою Сергія Роздорожнюка, який навчав: «Поважай кожен м’яч! Пам'ятай, Олег, для воротаря найголовніше – робота ніг. Руки тільки завершують те, що почали ноги». На стадіоні «Динамо», де збиралися місцеві хлопчаки, Олег «пропадав» увесь вільний час. І хоча мама дуже важко приймала реальність – що син став футболістом, і навіть потайки палила його нехитру футбольну форму, Макаров таки став хорошим гравцем і присвятив себе цій невизнаній в СРСР професії. Коли родина зрозуміла, що це – всерйоз, змирилася. Хоча, звичайно, пам’ять про дядька, який загинув через футбол, змушувала маму хвилюватися через кожен матч сина…

Олег Макаров уже в 17 років опинився в команді «Харчовик», яка представляла Одесу в Другій групі чемпіонату СРСР (аналог нашої нинішньої Першої ліги). В 1947 році, коли він опинився в першій команді, вона виступала досить успішно – була третьою серед 13 учасників української групи. Запросили юнака в основний склад, коли травмувався досвідчений одеський воротар Михальченко. Всіх своїх кумирів Олежка називав на ім’я та по-батькові, а вони його – просто «синок». В Ужгороді під час гри попросив заміну й інший голкіпер – Близинський. Довелося кидати в бій «необстріляного» дебютанта, та й ще в матчі проти місцевого «Спартака». Хоча поле «розпливалося» перед очима, а всі гравці злилися в одне лице, Макаров відіграв гідно, зустріч закінчилася 1:1. Але в матчі-відповіді славетний Дезидерій Товт накидав Олегу «повну в’язанку» – 4:1. Проте, кажуть, поки воротар не наловить свій «мішок», не буде з нього майстра. А це було лише бойове хрещення…

За великим рахунком, «Харчовик» і не встиг, як належить, роздивитися свого молодого воротаря. Навесні 1948 року в Одесі проводило навчально-тренувальні збори київське «Динамо», і на двосторонку проти дубля їм не вистачало воротаря. Запитали в місцевих тренерів – порадили третього воротаря команди майстрів. Дубль програв – 1:3, але Макаров дуже старався, парирував пенальті. Йому передали бесіду головного тренера «Динамо» Костянтина Щегоцького з представником республіканської секції Михайлом Товаровським, який радив йому взяти на олівець юного воротаря. І яким було здивування Олега, коли, повернувшись додому, застав там батьків за бесідою з Костянтином Васильовичем! Той клятвено запевнив їх, що прослідкує, щоб їхній син закінчив школу в Києві й отримав атестат зрілості, а потім вступив в інститут. Вирішено: Олегові переїжджати в Київ!

В «Динамо» (Київ) уже тоді конкуренція була – величезна, але Макарова зустріли приязно. Яким було здивування Олега, коли до нього підійшли «перші номери» команди – Віньковатов пригостив цукеркою, Дементьєв, зціпивши пальці, відбив мелодію «яблучка» на честь новачка-морячка, а товариші по команді, з якими випало проживати в одній команді – Вітя Жилін, Саша Щанов і Вася Рибалов – привчили юнака до зарядки, домашнього господарювання та приготування фірмової динамівської яєчні з зеленню.

Макаров дебютував за дубль проти московського «Спартака», і в першому матчі пропустив шість м’ячів. Його прозвали «мишеловом», і від сорому Олег пошвидше поїхав додому, в Одесу. Поки тяжко переживав першу невдачу, в Києві новачка шукали навіть з міліцією. Але прийняли назад, розуміючи, що він перший і найтяжче судив себе за провальний дебют. Конкурувати доводилося навіть за місце в дублі – в одному з матчів (у Сталінграді з «Трактором») Макаров вимушено навіть вийшов грати правим крайнім, взявши участь в одній із результативних комбінацій. У сезоні 1949 року Олег із «Динамо» став чемпіоном СРСР серед дублюючих складів.

Свого шансу в першій команді йому довелося чекати довго – першим номером у «Динамо» (Київ) тоді був великий одесит Зубрицький, а з ним конкурували в різні роки досвідчений Скрипченко, молодші Гаваші, Перельман і Лемешко та юний Макаров. День 15 серпня 1950 року 21-річний голкіпер запам’ятає назавжди: замінивши в перерві матчу зі «Спартаком» у Москві Зубрицького за рахунку 1:1, він відсвяткував з командою перемогу 4:1!

То були складні сезони київського «Динамо», обезкровленого Другою світовою війною. Але в цих постійних пошуках, кадрових пертурбаціях і змінах головних тренерів викристалізувалася команда, яка започаткувала, по суті, славну історію клубу в другій половині ХХ століття. Олег Ошенков, який очолив «Динамо» після кількох ленінградців-земляків, створив у «Динамо» дійсно неперевершений ігровий ансамбль. Срібні медалі чемпіонату СРСР 1952 року та перший кришталевий Кубок 1954 року – це був великий успіх, який доводив, що команда не лише пережила кризові часи, а й вийшла на якісно новий рівень.

Макаров сам не помітив, як із молодого дебютанта перетворився на одного з найбільш авторитетних гравців команди. 27 липня 1957 року він дебютував у відбірковому матчі чемпіонату світу проти Фінляндії (2:1), але все ж то був час Лева Яшина – і хоча на думку багатьох журналістів, вболівальників і навіть колег-футболістів, киянин був гідний москвича, у збірній Олег більше не виступав.

Немов компенсацію за тривале очікування визнання в «Динамо», Макаров отримав футбольне довголіття й дочекався великого успіху в чемпіонаті СРСР. Ще в 1960 році, коли кияни здобули срібні медалі, на думку фахівців, вони продемонстрували футбол вищого ґатунку. А роком потому Соловйов привів їх до першого в історії клубу чемпіонства. Золота медаль Олега Макарова була більш ніж заслуженою – й дуже важкою. Багато виручав, не один матч провів без пропуску м’ячів, був найстаршим у складі команди – справжнім лідером, ватажком колективу.

«Вирізнявся швидкістю реакції і хорошою воротарського технікою. Уміло вибирав місце в воротах, діяв просто і надійно. Однаково впевнено грав на лінії воріт і на виходах, нерідко парирував одинадцятиметрові. Користувався великою популярністю серед шанувальників київської команди», – так характеризували Олега Макарова сучасники. У 1948-63 роках у чемпіонатах СССР він провів 205 матчів у складі «Динамо» (Київ). Здобув одну золоту та дві срібних медалі, виграв Кубок СРСР 1954 року. Навіть в розквіт Яшина, за наявності чудових воротарів Хомича, Ніканорова, Уграїцького, Іванова та багатьох інших Олега Макарова називали одним із найкращих голкіперів СРСР.

Після завершення виступів Олег Макаров працював старшим тренером школи підготовки «Динамо», очолював «Динамо-2» – перший унікальний досвід киян підготовки молоді, був головним тренером вінницького «Локомотива» в 1966 році. Проте все ж більше реалізувався роботою в спортивних товариствах – був тренером і начальником відділу футболу Центральної ради добровільного спортивного товариства «Авангард» і Республіканської ради всесоюзного добровільного фізкультурно-спортивного товариства профспілок. Працював на благо нашого футболу в федерації та комітетах з організації змагань.

Помер Олег Олександрович 8 листопада 1995 року в Києві в 66-річному віці. Пам’ять великого голкіпера увіковічено в спеціальному зимовому турнірі, який носить його ім’я. Одна з фішок Меморіалу Макарова – персональний приз найкращого голкіпера турніру. Відзнаку імені Макарова отримували й динамівці – від Олександра Шовковського до Дениса Бойка