На щастя для Обі Одзімаду та його родини вони більше не бачать і не чують вибухів бомб на вулиці, навіть якщо ці спогади про втечу з України все ще діють на них подумки.
Уродженець Нігерії футбольний тренер, його дружина і троє дітей-підлітків зараз перебувають в Угорщині, зазнавши повної страху подорожі з Харкова, яка почалася всього через кілька днів після російського вторгнення 24 лютого.
Одзімаду, котрий працював у донецькому «Шахтарі», каже, що його діти – 18, 15 та 13 років – досі «травмовані» нещодавніми подіями.
«Коли ми були у підвалі нашого будинку, переживання були настільки сильними, що будь-який легкий шум тримав у напрузі», - сказав Обі Одзімаду BBC Sport Africa.
«Розумієте, який це стрес, особливо для дітей. Страх був таким, що навіть коли десь ложка падала, то вже ставало лячно й моторошно. Зачинялися двері, а тобі страшно. Кожен тихий звук, тобі страшно, ти вважаєш, що це ракета чи бомба».
«Навіть, коли ми виїхали з України, нас все лякало. Наразі ми в Угорщині, але психологічна травма залишилася. Наприклад, якийсь шум від проїжджаючої машини, або вертольота, що пролітає, викликає підвищений інтерес і увагу. Все через побоювання за своє життя».
Двоє дітей Обі захворіли під час триденної подорожі з Харкова до Будапешта, але проблеми поступово минають.
«Ми знаємо, що проблеми пов'язані насамперед зі стресом та психологічними переживаннями, з якими зіткнулися діти», - сказав 50-річний чоловік.
«Зараз вони справляються з цим дуже добре, бо тепер довкола мирне небо. Вони можуть знову вийти на вулицю, відчути себе вільними, почати видаляти цей військовий досвід із свідомості. Слава Богу в останні кілька днів ми знову можемо висипатися, і поступово напруга та стрес минають».
«Наші життя справді були в небезпеці»
Провівши кілька днів у підвалі, Одзімаду, тренер команд до 11 та до 13 років, пов'язаних із «Шахтарем», зрештою вирішив, що його родина має залишити свій будинок, оскільки атаки на Харків лише посилилися.
«Почувши наближення вибухів і переглядаючи новини, ви розумієте, що одна людина була вбита тут, інша людина була вбита там. Безпечного місця не було. Навіть коли ми були у підвалі, ми теж чули вибухи, звуки розбитих шибок, крики людей, котрі бігали туди-сюди».
«У перший день ми спробували дістатися вокзалу, але коли під'їжджали ближче до нього, то почули вибухи. Можливо, метрів за 500 від нас – сильні вибухи, два-три рази. Ви чуєте цей гуркіт, ви не знаєте, звідки він походить, ви не знаєте, куди тікати. Ми бачили вибухи, ми бачили, як руйнуються будинки. Це одна із найстрашніших речей, які можна коли-небудь побачити у життя».
«Як батькові мені було досить складно дивитися на свою дитину в такій ситуації. Ти не можеш дати відповіді на всі запитання, і не знаєш, що станеться».
Зрештою, 27 лютого, через три дні після російського вторгнення, родина сіла на потяг із Харкова до столиці Києва.
«Наші життя дійсно були в небезпеці, тому ми вирішили діяти якнайшвидше», - сказав Одзімаду.
«Була проблема із потягом у Києві, нам довелося чекати сім годин на вокзалі, щоб він рушив. Це було дуже травматично. Маю на увазі, що безпека дітей має першорядне значення, нам просто треба було виїхати з України».
Родина пережила 28-годинну подорож із Харкова до Львова, міста на заході України, приблизно за 70 кілометрів від польського кордону.
Залишивши все позаду
Одзімаду виїхав з Нігерії у 1988 році, щоб навчатися в Радянському Союзі (нині – на території росії), а потім переїхав до України, щоб розпочати бізнес зі своїм братом.
Включно з перебуванням у Києві, він прожив в Україні 17 років і виростив там своїх дітей, але однієї миті зрозумів, що потрібно залишати своє затишне житло у пошуках безпечного місця.
«Ми люди, які влаштувалися в Україні, але нам довелося все залишити. Це було просто питання порятунку наших життів. Довелося їхати без нічого, тому що ми не знали, з якими умовами зіткнемося в дорозі. Тому ми нічого не пакували. Нам довелося залишити все, заради чого ми працювали десятиліттями. Нам довелося залишити все, щоб бути у безпеці».
Їхнє прибуття до Львова 28 лютого, місто, яке Одзімаду назвав «переповненим», показало, що родина поїхала від найзапекліших боїв.
Після чотиригодинного очікування вони сіли на інший потяг до Ужгорода, міста ближче до кордону зі Словаччиною та Угорщиною, де знесилені заночували.
Наступного дня Одзімаду із родиною вирушили до міста Чоп, яке розташоване за 30 хвилин їзди від Ужгорода, і, зачекавши чотири години, сіли на потяг, який допоміг їм перетнути угорський кордон за 10 хвилин.
Звідти вони сіли на потяг до Будапешта, куди прибули у ніч на 1 березня.
«Це була триденна подорож з України до Угорщини», – сказав Одзімаду. «Це був дуже великий стрес».
Одзімаду підтримує зв'язок зі своїми роботодавцями у донецькому «Шахтарі» на тлі військової ситуації в Україні та зберігає надію на те, що війна скоро закінчиться, і можна буде повернутися до нормального життя.
«Я повинен був повідомити своє керівництво (у «Шахтарі») про свій від'їзд», - сказав він.
«Вони розуміють, що всі просто намагаються залишатися у безпеці. Я повідомив їм, що ми маємо зараз виїхати з метою безпеки, і вони підтримали нас. Ми всі сподіваємося, що всьому цьому незабаром настане кінець».
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
