«Як це страшно! У 2014-15 роках, у Авдіївці, теж було таке страшно. Не було води, люди набирали сніг, воду з калюж. Готували на багатті, тижнями жили у підвалі. У місті тоді не було 2 роки світла, газу, води, про опалення взагалі мовчу. І нехай якась скотина мені зараз напише про «8 років» або «референдум», піде туди, куди і російський корабель.
А це наша історія. Я чудово пам'ятаю той день, коли на цей «референдум» привезли людей автобусами з маршрутом «112», Ясинувата. Навіть, бл*ть, не спромоглися зняти таблички. Я тоді з дитиною йшла гуляти на ДК, а мені якесь опудало стало загрожувати автоматом, щоб я йшла.
Я пам'ятаю ті дні, коли зникали наші знайомі, яких досі не знайшли. Пам'ятаю, вибухи, завішані ковдрами вікна, щоб не було світла. Пам'ятаю, як за добу можна було зняти лише 150 грн, і цього не вистачало навіть на пачку каші дитині. Пам'ятаю снайперів у нас під балконом, пам'ятаю вибухи, той запах гару в мене досі стоїть під носом... А ще знаєте, що пам'ятаю, сморід від тіл, що розкладаються. Тоді було літо. І я ніколи не забуду звуку «Граду» біля нашого будинку. І то були ті, кого ми не звали! Чужаки!
І ось коли ці чужаки стріляли з «Граду», коли весь дім трясло, коли я стояла і затуляла ковдрою вуха моєму сину, я зрозуміла, що треба їхати. На той час дороги вже замінували. Взявши документи, дитячі речі та заощадження (собі, по дурості, я взяла пару джинсів, пару футболок, тому що збиралися поспіхом), ми поїхали.
Сівши в машину, і знаючи маршрут, яким ми їхатимемо, ми попрощалися один з одним, адже не було жодних гарантій безпеки. Ми могли підірватись на міні, або нас могли розстріляти. Ми їхали якимись полями, селами, блокпостами із цими чужинцями... Перевіряли всі речі, всю машину, заглядали в труси в прямому розумінні! Ці нелюди далеко не вірять у свого Бога. Було дуже страшно.
І коли ми вибралися на вільну територію, на нашу землю, ми просто їхали і ридали. Ми й слова не сказали одне одному. Тоді ми не знали, що на наше маленьке, затишне місто чекає пекло! Дуже важко розпочинати життя із самого початку. Коли ти втратив нерухомість, заощадження, цінності та найголовніше, коли ти втратив друзів, знайомих, близьких... Ти просто їдеш у невідомість, у порожнечу... Твоя душа вмирає, а серце стає порожнім. Ти не відчуваєш життя.
Я приходила до тями 2 роки! Боялася кожного шороху, кожного феєрверку... Боялася людей, адже у кожному з них я бачила зрадника. Кожен день починався з новин, сліз та нескінченних спроб додзвонитися рідним. І потім, коли твоє рідне місто, здавалося б, почало оживати, то старий маразматик вирішив знову все захопити.
І стало ще гірше. І цей біль, який ти роками намагався десь усередині сховати, який тепер відчувають усі люди в нашій країні. Біль від безвиході, від втрати всього, що було нажито роками, і найголовніше біль від втрати близьких! Всі ці 8 років мене не покидало відчуття, що наша земля просякнута кров'ю та сльозами. Де б я не була, я завжди почувалася винною.
Хоча... Я не кликала чужинців. Ми жили у себе вдома, розмовляли російською, я навчалася на філкафі, на кафедрі української мови та літератури, я любила та люблю свою країну. І в такі моменти горя, як зараз, важливо залишатися людиною. Допомагайте один одному, вмійте вислухати того, хто постраждав, будь-яка допомога, матеріальна чи психологічна, важлива. Мені, наприклад, не було кому висловитися. Жахливо боляче від того, що ти не знаєш просто як далі існувати та виживати. Не розпалюйте багаття ненависті. Зараз ми всі – величезна родина!
На жаль, я знала, що наша справжня незалежність даватиметься нам кров'ю. Просто нам треба було відрубати ту нитку, яка з'єднувала нас. Ми не брати з ними. Ми брати один одному. Тільки ми розуміємо один одного, ми розуміємо і відчуваємо весь цей біль. І я вірю, що сатана зі своїми чортами вирушить у пекло, де їм і місце. А ми, як фенікс, відродимось із попелу», – зазначила Пономар у своєму Instagram.
Хочеш допомогти ЗСУ 🇺🇦?
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
