Чи потрібно викликати Ракицького до збірної України?

Збірна України 31 Березня, 18:25 1471
Чи потрібно викликати Ракицького до збірної України?
Валерій Василенко відповідає на актуальне запитання.

…Шостого листопада 2019 року захисник пітерського «Зеніту» Ярослав Ракицький в одній із соцмереж написав таке: «10 років тому я дебютував за головну Команду, а сьогодні говорю «до побачення». Я йду зі Збірної України. Я чекав на виклик у Команду впродовж усього 2019 року. Але великий футбол став великою політикою. Саме страхом керуються люди, які розсилають запрошення до національної команди. Для мене було честю захищати Збірну своєї країни, честю перемагати та доводити силу українців. Честь представляти кольори свого прапора на міжнародній арені. Дякую всім, хто підтримував, і тим, хто не підтримував, Ви заряджали бути ще сильнішим. Я завжди бився на футбольному полі за перемогу для України! Бажаю лише золотих нагород! Спасибі».

Зізнаюся чесно, тоді слова колишнього захисника «Шахтаря» особисто мною (та й, певен, не тільки мною) були сприйняті приблизно так: баба з возу – коням легше. І це – м'яко кажучи. Конфронтація з Росією була і тоді, вона мала хіба не такий гострий характер. Але все одно і в той час, три роки тому, відхід кого б там не було в решистський чемпіонат вважався вчинком нижче за критику. Таких людей особисто я собі просто викреслював.

Їх, цих людей, й Ракицького насамперед, вирішили викреслити з «пам'яті» і в УАФ. Тільки тоді це було зроблено якось сором'язливо, за замовчуванням. Ярослава відразу ж перестали викликати до головної команди країни, але тодішній наставник «синьо-жовтих» Андрій Шевченко всіляко ухилявся від прямої відповіді – чому саме «Рак» виявився поза заявкою.

Проте після того випадку історія здавалася закритою. Незважаючи на те, що Ракицький-футболіст був усе ще в повному порядку, на нього у нас не розраховували. Через його вибір. Навряд чи розраховував і він сам на «головну Команду країни». Коло ніби замкнулося. Більше того, поділюся ще однією інформацією щодо цього. Я точно знаю, що ще під час свого перебування футболістом «Шахтаря» (в останній сезон у донецькому клубі) Ракицький неодноразово говорив у «кулуарах», що вже не хоче грати за збірну України. Мовляв, втомився розриватися на два фронти, хоче зосередитись на клубних справах. Джерела інформації - авторитетні, так що можете повірити на слово. Ось чому його повідомлення від шостого листопада 2019-го я зустрів із таким полегшенням. І відчуттям того, що в історії перегорнуто останню сторінку, поставлено остаточну точку.

***

Але наприкінці лютого цього року ситуація змінилася. Причому змінилася щонайменше кардинальним способом. Вже 24 лютого, першого ж дня вторгнення рашистських орків до нашої країни, Ракицький написав у своєму посту в соцмережі: «Я – українець! Україні – мир! Стоп війні». А згодом Ярослав прямо вказав і на винуватців цієї війни – російські війська, від яких вимагав «припинити нападати на Україну». Своє звернення футболіст закінчував словами Гімну України та відео зі звірствами рашистів в Україні. Далі – більше: другого березня, тобто через тиждень після вторгнення, Ракицький розірвав контракт із «Зенітом». Офіційно рішення українця російський клуб прокоментував так: «у зв’язку з важкою сімейною ситуацією».

Загалом, футболіст Ярослав Ракицький, який мав на руках дуже «жирний» контракт із найбагатшим і найблагополучнішим клубом з-за поребрика (до речі, набагато «жирніший», ніж у тимощука та ордеця), не побоявся не тільки висловитися про війну, показати своє ставлення до неї, але й довів, що здатний на справжній вчинок.

На мій погляд, 24 лютого 2022 року – це своєрідний рубіж, переділ, лакмусовий папірець, називайте як завгодно, після якого ти стаєш або людиною, або орком. Після початку кацапського вторгнення багато російськомовних футболістів збірної України перейшли на українську. Та чого вже там – багато хто просто перестав бути «нейтральним», манкуртом, і став українцем. Не втомлюся повторювати: війна - це чорне і біле, вона виразно показує, з чого зроблено людину. Усілякі тимощуки, як виявилося, зроблені з лайна. А Ярик, як виявилося, – мужик. І Українець.

А футболістом, власне, він був завжди чудовим. І у зв'язку з цим я погоджуся з віце-президентом «Металіста» Євгеном Красніковим, який недавно сказав, що «у нас немає центрального захисника з такими характеристиками» і що «Ракицький, поза сумнівом, підсилить збірну України». Адже ж правда: за вмінням читати гру, бачити поле, віддати передачу метрів на сорок, за силою та точністю удару з Яриком у нас може посперечатися, хіба що, Микола Матвієнко. І все, загалом. Тож у зв'язку з цим досвід і майстерність Ракицького нашій команді знадобилися б. Ну, якщо він, звичайно, сам захоче повертатися до головної Команди.

Чи захоче його бачити у цій команді головний тренер? На відміну від свого попередника Петраков свого часу дуже чітко висловився про футболістів з чемпіонату росії. І Ракицький тоді підпадав під «санкції» Олександра Васильовича. Але тепер Ярослав змінив свою позицію, свій «профайл», своє ставлення до хуйлостану, до спорту, до життя взагалі. Мені здається, що хоч і пізно, але він все усвідомив. І як той відомий блудний син повернувся додому. І хоч він і був раніше до певної міри «сучим сином», зараз він просто син. Наш. Тепер – точно. Краще пізно, ніж ніколи.

І якщо за профільними характеристиками футболіст Ракицький підходитиме головній команді та її головному тренеру, його треба брати. Бо виявляється, його слова трирічної давності про честь, про бажання грати за Україну не були просто словами. Якщо випаде нагода, хлопцеві треба дати можливість, дати шанс ще раз увійти до тієї ж річки.

Тим більше, що, на мій погляд, він із неї й не виходив...