23-го лютого вдень подивився свій останній на сьогодні в житті футбольний матч: ДК v Інгулець у першості U19. Вже збирався спати, як на пошту прийшов пуш про завантаження відео та звіту. Занурився в ноут, за традицією звіряючи власні спостереження з цифрами. Десь о третій завершив роботу над чорнеткою та частково над графікою. Що відбулося вже за годину знає будь-яка притомна особистість у світі...
Динамо U19 3:0 Інгулець U19
xG графік, усереднені позиції, розподіл атак та передач
...тож насасперед хочу подякувати незламним та мужнім українцям та українкам, нашим героїчним ЗСУ, а на деяких напрямках і не менш героїчним ТрО (Сумщина, наприклад) за можливість завершити те, що починав 23-го. Вагався чи варто знову повертатися у той день, тим паче зараз, коли ніхто не може дати гарантії, що кожен наступний не стане останнім. Але бачу в цьому певний символізм: Україна продовжує спротив з думками про майбутнє. Тож про майбутнє футболу теж варто замислюватись. А замислитись є над чим, в першу чергу над сенсами того, що ми від нього прагнемо отримати. Основна теза така: футбол має орієнтуватись не виключно на продукт внутрішнього вжитку (як раніше), а на зовнішні ринки.
Це був типовий матч між однією з найкращих та однією з найгірших команд першості. Повна територіальна перевага динамівців (див. карту усереднених позицій, де лише обидва ЦЗ на власній половині при 70.67% володіння) та купа ударів (31 на 3.44 xG). 3:0, пісня. Однак «нє всьо так адназначна», як говорять фашисти та родичі фашистів, «ми многава нє знаєм».
Відкрили рахунок кияни лише в компенсований до першого тайму час: Бражко реалізував пенальті (якщо пам`ять не зраджує, то Вова забив 5 з 5 пенальті у сезоні).
Добре пам`ятаю ще з дитинства репліки гравців після матчу: «Суперник закрився на своїй половині, нам було складно, ми не змогли зламати його». З тих пір пройшло більше 20 років, а після матчу гравці і тренери говорять те саме.
Динамо володіло м’ячем у першому таймі 74.67% ігрового часу! Віднімаємо від 1.77 xG - 0.76 xG за пенальті: залишається 0.99 xG на 15 ударах. Отримуємо лише 0.066 xG середнього. Про що це свідчить? Удари не були ретельно підготовленними та багато у чому стихійні - середня дистанція більше 18 метрів (десь за 1.5 метри за лінією штрафного майданчика)! Допоможіть тепер віднайти ефективність використання цих 74.67% володіння, якщо удари з хороших позицій ми за якихось причин у достатній кількості не готуємо? Або простіше - нам складно їх створювати.
Давайте ще про сумне: з 15 ударів до перерви з меж штрафного майданчику в нас 6 (пенальті окремо). І ЖОДЕН з цих 6 ударів не досяг площини воріт: перше і єдине влучання відбулося з пенальті на 45‘+ хвилині. Усі влучання (3) лише з-за меж штрафного, де не такий щільний захист.
Команда два місяці на зборах готувалась лише до гри з Депортиво в UEFA Youth League? Бо істотного прогресу у подоланні насиченого захисту у цьому матчі не дуже помітно.
Щоб не розповідав спеціально для мене пан Іщенко про позиційну атаку, я з легкістю знайду для нього нові аргументи і запитання.
Перше. Навіть у такому прохідному матчі (70.67% володіння) юні динамівці грають з «надривом»: 114 втрат! Що мінімум на 10 більше середнього показника по сезону в чемпіонаті (103.78).
Лідер за втратами Бражко (13), що ображається на тезу його неготовністі сьогодні змінити Сидорчука, бо грає за іншими алгоритмами в U19. По 11 у Горбача і Боля, по 10 у Бенедюка, Діалло, Малиша та Волошина, у Яцика 9. Дуже багато браку у всіх ключових гравців без прив’язки до позицій та етапів атаки!
Друге. А чому стільки браку? Бо пасова гра, як осмислена система, майже відсутня. Гіперповільний темп у 14.82 передачі на хвилину здається не дуже в’яжеться зі «швидкими флангами». А насправді джек-пот. Чому Динамо настільки пасивно рухає м’яч передачами? Бо окремі гравці відверто зловживають ІНДИВІДУАЛЬНИМИ діями, перетримуючи м’яч, як це і буває у матчах в Європі, де Динамо виступає у якості андердога. Проти Інгульца маємо 129 дуелей в атаці - наш рекорд сезону при 91.11 в середньому.
Тобто гравці навіть не намагаються розбивати захисні лінії короткими та середніми передачами. Замість цього дриблінг:
- у Діалло 27 дуелей в атаці (70% успішних)
- у Назара 23 (52%).
Тобто уся конструкція тримається не на вибудованій пасовій системі, а на скіллах двох найкращих вінгерів чемпіонату. Якщо їм вдається за рахунок швидкості і майстерності вийти на хорошу позицію, маємо надію на створення моменту. Не вдається, то й моментів немає, лише дальні удари.
Свого часу ми проходили цей кейс з Цитаішвілі: висновків досі не зроблено.
Темп (передачі на хвилину) низький ще і через те, що довжина середньої передачі становить аж 20.35 метра. Сподіваюсь зрозуміло, що на 7-8 метрів м’яч котиться швидше, ніж на 20. Кількість 20-метрових передач, які можна виконати протягом хвилини обмежена. Зрештою в нас середнє володіння триває лише 3.87 передач. Очевидно, що підготувати якісний удар за таких умов важко.
Третє. Коли простір обмежено та все зав’язано лише на скіллах і флангах, то логічно, що велику роль мають відігравати фулбеки. Тут все логічно. ПЗ Малиш став лідером за кількістю передач (89), пасів вперед (35) та прийнятих довгих передач (10, з них 5 від ЛЦЗ Дячука, переважно діагоналі). Це наша головна ставка у грі - додаткова пара ніг попереду, про більш глибшу диверсифікацію атакувальних зусиль мова не йде. Бенедюка теж відзначаємо, але йому складніше, бо Діалло інколи поводиться надмірно егоїстично.
Четверте. Чи можете ви собі уявити, що перша команда Динамо грає із 70% володіння, але при цьому Шапаренко отримує від ЦЗ лише 6 передач, а Сидорчук - 7? Ні? І я не можу, але для U19 це не дивина. Яцик сумарно прийняв 6 передач Дячука та Боля, а Бражко - 7. Між собою хави практично не контактують - 7 передач один одному. Тобто центральні півзахисники майже відключені від потоків м’яча та перемикання напрямків атак. Їх пріоритет - тиск, повернення володіння та удари з дистанції. Ця історія суттєво відрізняється від основи, де Шапаренко чи Сидорчук майже завжди в лідерах серед отриманих передач - вони КЕРУЮТЬ грою та рухом м’яча.
П’яте. Тож очевидно, що м’яч, як цінність в команді не сприймається в спосіб подібний основі. Відсутні зусилля ставитись більш раціонально до кожного володіння, витискаючи з нього максимум. Ми граємо за рахунок кількості володінь та плану, що бодай одне из них завершиться успіхом. Через це доводиться постійно м’яч відбирати:
- на середні 52.77% володіння по сезону у нас 83.26 повернень володіння
- тут на 70.67% вже 100, тобто «пальне» ми витрачаємо не на швидке переміщення м’яча полем, щоб спровокувати позиційну помилку захисту, а на спроби дриблінгу та відбір внаслідок підвищеного рівня втрат
Текст надто довгий вийшов, але треба ще декілька абзаців про майбутнє. Все йде до того, що олігархи після перемоги не зможуть утримувати команди навіть на рівні 2015-2021 років. Тож доведеться починати продавати усе, що рухається, до кого є бодай якийсь інтерес. Судячи з того, що після перемоги на ЧС U20 ніхто нікого не зацікавив, то нам потрібні зміни. З лютневого в’ю Іщенка бачу, що про зміни в молодіжній програмі Динамо точно не йдеться. Там вважають, що все йде так, як і має. А матч з Інгульцем доводить, що хлопців готують не до гри у футбол, як тонкого всебічно інтелектуального процесу, а до вирішення «окремих задач» в рамках окремих матчів в єврокубках декілька разів на рік. Потім ці інструменти доводиться використовувати і в іграх, де вони не так ефективні (як з Інгульцем, наприклад). І отримуємо ситуацію, що ігрові алгоритми та процеси в #ДинамоU19 відмінні від основи. У молоді потім часто виникають складнощі з деякими позиціями основи.
Завтра нашим малим в ігрових аспектах (не фізичних чи психологічних) буде легше, вони набагато якісніше подготовані саме до таких викликів, як Спортинг, ніж до зламу захисту Інгульця через короткі та середні передачі.
Але якщо ми хочемо зробити наших гравців цікавими на Заході, то питання тут не лише в наявності паспорта ЄС.
Проблема в наявності в футболістів психологічної стійкості, ментальної сили, ігрових вмінь та правильних звичок, щоб з-поміж конкурентів без паспортів ЄС обирали саме їх. Люблю згаданого Красніковим Буяльского. Просто обожнюю його, як гравця. Але футболістів рівня інтелекту Віталія в Європі вистачає. Інша справа, що його роль специфічна та не завжди має стійкий попит. В Україні Буя найкращий в тій ніші, яку займає. Проте давайте відверто: він такий один, нікого схожого за природою в УПЛ немає. Тому його приклад не найвдаліший.
Задача наших академій (навіть не провідних) не готувати дітей під свою радянську філософію, а під попит на ринку. Варто вивчати те, хто модельно цікавить клуби, які готові витрачати гроші на гравців. Відповідно тренери мають не до останнього триматись обома руками за свої радянські методи, а вчитись та змінюватись постійно відповідно до потреб ринку. Після перемоги дитячо-юнацький футбол має піти іншою стежкою, до відмінних від радянських фізкультурних ідеалів. Варто більше уваги приділяти активності роботи мозку, а не лише тренування м’язової пам`яті.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
