22 лютого Георгій розписався, ще раніше підписав новий контракт із Шахтарем, плануючи свою професіональну кар'єру і думаючи про збірну України. Та зараз 19-річний уродженець Луганщини тренується зі Львовом й готується до пологів дружини.
– Все гаразд, моя сім’я у безпеці. У мене дружина вагітна, ми готуємось до пологів, я ж тренуюсь з командою, тому все добре, – розпочинає Георгій. – А якщо дивитись глобально, то, звісно ж, хочеться додому. Якщо особливо не задумуватись про те, що відбувається в країні, то все ок, але як тільки приходять якісь новини…
– 24 лютого – найгірший ранок у твоєму житті?
– Було страшно. Ми прокинулись, коли до нас зателефонував брат моєї дружини, розповів, що почалась війна. Це було о 6:27. Був великий страх, не знали, що робити. Вирішили їхати до батьків на інший кінець Києва, там всі разом зібрались і жили десь до 4 березня.
– У столиці ти залишався тривалий час, намагався допомагати тим, хто потребує. Чому все ж вирішив покинути Київ?
– Нам зателефонував директор команди, сказав виїжджати на захід України, де нам нададуть житло, ми зберемось усі разом і будемо тренуватись. О 7 годині ранку виїхали з Києва, але лише о 7 вечора ми доїхали до Бердичева, був великий затор. Наступного дня трасою ми вже опинились у Львові.– У місті Лева ти теж почав волонтерити: нещодавно відвідав лікарню, допомагав облаштувати центр для переселенців на Арені Львів, брав участь у благодійних футбольних турнірах.– Намагаюсь зі свого боку допомогти усім, чим можу. Можливо, вже навіть не так фінансово, як психологічно. Вчора (розмова записана 5 квітня – прим.) їздили у львівський Охматдит з Артемом Федецьким, Віктором Вацком, представниками Руху до хлопчаків, які приїхали з Маріуполя, з інших міст. Вони поранені, налякані, хотіли з ними просто поспілкуватись, подарувати якісь емоції, сувеніри. Просто психологічно їх підтримати. Тут справа вже не в грошах, а в емоціях.
– Як діти вас зустрічали, що говорили?
– Хлопці були раді. Хтось менший і не розбирається у футболі, один хлопчик з Маріуполя впізнав мене й Артема Федецького, був шокований і щасливий. Він був важко поранений, але у нього з’явилось чимало позитивних емоцій – це найголовніше.
– Маріуполь зараз справді дуже болюча тема, як, зрештою, і вся війна. Ти родом із Луганської області, де активні бойові дії. Чи твої родичі зараз у безпеці?
– Найближчі, так. Батьки мої перебувають у Черкаській області, я з дружиною у Львові, її батьки теж разом з нами. В принципі, всі в безпеці, але ми переживаємо за нашу Батьківщину, за Донбас. Хочемо, щоб Донбас… Не хочемо, а знаємо, що Донбас – це Україна, і зовсім скоро ми відвоюємо ці землі й вони знову будуть нашими.
– На яке місце для тебе зараз відійшов футбол?
– Мабуть, на друге. У мене дружина вагітна, тому перш за все думаю про сім’ю, майбутню донечку. Футбол вже на другій сходинці, але розумію, що я – професіональний гравець, мені треба тренуватись, тримати себе у формі. Кожного дня 2-2,5 години виділяю тренуванням, тренажерному залу. Це досить складно психологічно, але доводиться.
– Є така думка, що спорт дозволяє абстрагуватись від війни.
– Трохи допомагає, але все залежить від ситуації. Буває, що навіть під час тренувань складно психологічно, а буває, що перемикаєшся і забуваєш про всі моменти. Зараз же я займаюсь з ФК Львів, у нас колективні заняття.
– Даріо Срна повідомив, що Шахтар вирушить у благодійне турне, як і Динамо, де проведе низку поєдинків із відомими клубами.
– Спілкувався з Даріо, у нас буде чимало благодійних матчів, виручені кошти з яких підуть Збройним силам України на допомогу. Найближчими днями команда повинна виїхати у Туреччину й там проводити збори. Я ж поки залишусь у Львові, чекатиму на поповнення у сім’ї, а вже опісля, якщо буде нагода, приєднаюсь до клубу. Хочу допомагати команді вигравати й продовжувати кар’єру в Шахтарі.
– Роберто Де Дзербі часто спілкується з вами?
– З Де Дзербі я теж говорив, він завжди на зв’язку з командою, переживає, приєднається до гравців вже у Туреччині.
– 22 лютого ти з Лізою стали чоловіком та дружиною, але перший місяць подружнього життя виявився, мабуть, не таким, як ви собі уявляли. Як би ти його описав?
– Важко підібрати якісь слова. Першою чергою, це страх, це незрозумілі думки. Ти не знаєш, що буде завтра, намагаєшся думати про майбутнє, ти далеко від свого дому, поїхав. Не бачиш своїх брата, батька, маму, просто залишив їх. Важко, що наша сім’я, моя дружина переживають цей момент. У її стані це теж стрес. Усім зараз важко.
– Про важко… Переконаний, ти бачив усі звірства росіян у Бучі, Маріуполі, Ірпені, інших містах і містечках. Наскільки змінилось твоє ставлення до них за понад місяць повномасштабної війни?
– Я просто вже не можу говорити про цих людей спокійно. Нещодавно дивився усі ці відео, фото. Це просто жах. Навіть не знаю, які слова підібрати. Про це ми завжди говоримо зі сім’єю, і теж не можемо це словами описати. Не віриться, що у XXI столітті таке звірство може бути у нашій країні, що люди можуть таким займатись. Ми просто в шоці.
– Таке не можна ні забути, ні пробачити.
– Не знаю, як вони після цього всього хочуть, щоб ми з ними нормально спілкувались. Ця тема закрита. З ними не те що говорити, а й вітатись ніхто не буде, бо це звірі, а не люди.
– Як тебе змінила і змінює ця війна? Михайло Мудрик, наприклад, почав читати вірші українською.
– Не знаю, як сказати… Починаєш цінувати кожен день. Хочеться витискати максимум щодня після того, як переможемо у цій війні, настане мир і ми всі повернемось до нормального життя. Не треба жалітись ні на що, а жити й отримувати задоволення. Розумію, що всі проблеми й ситуації, які були в мене до війни, – це просто дрібниці у порівнянні з сьогоднішнім днем.
– Про що ти зараз мрієш?
– Думаю лише про одне, як і всі люди, – щоб Україна перемогла, настав мир, а всі люди, які виїхали, знову опинились у своїх домівках, щоб усі повернулись до звичайного життя й отримували від нього задоволення. А у мене – щоб росла донька, все було гаразд, я грав в Україні, повернувся у футбол і ми жили, як раніше.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
