У другій половині «нульових» він намагався пробитись до першої команди київського Динамо, а зараз взяв до рук зброю, щоб захищати Україну.
«Друзі, потрібна допомога в екіпіровці мого захисника, який відправився до лав ЗСУ, цього разу захищати не ворота своєї команди, а наше майбутнє», – напередодні написала Лілія Пінчук, дружина захисника київського Лівого берега Тараса Пінчука, одного з лідерів Другої ліги.
32-річний Пінчук значну частину кар'єри провів у структурі київського Динамо, навіть був у запасі на офіційний матч «біло-синіх», проте реалізував себе в інших клубах: Зірці, Оболоні та Вересі. А з початком рашистської агресії став одним із тих, хто взяв зброю до рук і боронить Україну від нечисті.
«У Бучі поруч з будинком мами розташована вулиця смерті»
– Чергування минуло спокійно, все гаразд, – каже Тарас, який тільки-но змінився з добового наряду. – Зараз перебуваю у Вінницькій області.
– У який момент вирішили приєднатися до лав Збройних Сил України?
– Коли все це розпочалося у нашій країні, ми перебували на зборах у Туреччині. Мої мама та брат мешкають в Бучі, яку окупували загарбники. Як тільки ми прилетіли в Україну, я постановив собі, що піду воювати. Але сильно переживав, щоб про це ніхто не дізнався. Якщо б цей факт став відомим, то мами і брата уже б не було на цьому світі. До ЗСУ я приєднався незадовго до звільнення Київської області.
– Ваші рідні з Бучі не виїжджали?
– Так, увесь час просиділи там без води, електрики і газу. Їм просто пощастило – навіть будинок залишився неушкодженим. Це справжнє чудо. Поруч з ними розташована вулиця Кірова, це вулиця смерті. Мама з братом перебували на відстані 60 метрів від цього жахіття. Я не знаю, як їм вдалося вціліти. Просто диво.
– У Бучі ви бували неодноразово?
– Це рідні для мене краї, я безліч разів проїжджав цими дорогами – від Академмістечка через Ірпінь на Бучу. Спостерігати за тим, у що перетворилися ці місця – найстрашніше, адже я неодноразово їздив там на велосипеді та автомобілі. Уявити не міг, що таке може трапитися. Не знаю, коли туди потраплю, але хотів би бути саме там. Мені здається, що на Київщині я був би кориснішим, адже я місцевий. Зрештою, час покаже.
«Лягаєш спати футболістом, а прокидаєшся новою людиною»
– Чому ви зважилися на вступ до лав ЗСУ?
– Це мій громадянський обов'язок. Я люблю свою країну, хочу, щоб тут жили мої діти. Можливо, у мене немає особливих військових навичок, але всьому можна навчитися, якщо захотіти.
– Ваша дружина та маленький син підтримали вас?
– Лілія спершу була шокована, але цілком схвалює мій вибір. Синові невдовзі виповниться 7 років – він ще не все розуміє. Син просто переживає, щоб зі мною нічого не трапилося, але також підтримує моє рішення.
– Пригадайте, будь ласка, момент, коли усе розпочалося. Для футболістів збори – суцільний День бабака. На 24 лютого у вас теж були заплановані тренування?
– Так, ми отримували пристойні навантаження. Зранку почали читати новини, потім зустрілися колективом на зібранні. Спочатку ніхто не вірив, всі перебували у шоковому стані. А потім почали повертатися до жахливої реальності. Лягаєш спати футболістом, а прокидаєшся новою людиною. Я вирішив ще тоді, що візьму зброю до рук. Кожен робить свій вибір – я нікого не засуджую.
– Клуб запропонував футболістам повернутися в Україну?
– Ми підготували два списки: в одному ті, хто повертаються, в іншому – ті, хто залишаються за кордоном. Усі дорослі люди, ніхто нікого не змушував. Деякі мої партнери теж хотіли піти у ЗСУ, але в кожного різні обставини.
– Коли про ваш вчинок дізналися у команді?
– Мабуть, лише після того, як моя дружина опублікувала пост у соцмережах. Мені було соромно публічно оголошувати про збір коштів. Натомість люди казали, що не варто через це перейматися. На амуніцію грошей має вистачити, якщо буде надлишок – передам на потреби Збройних Сил.
«Така ціна свободи – треба йти до кінця і відрізати цю пуповину»
– Ви є корінним киянином. Що відчували, коли бачили російські танки на мирних вулицях рідного міста?
– Спочатку дивився на усе це, як на фільм. Знаєте, як по телевізору. Думав собі – та ні, це неправда, не може такого бути. Це не в нас… Згодом повертався до реальності. Остаточно це відбулося, коли прилетів додому. Ти бачиш людей, які втікають з країни, багато переляканих людей на митниці. Усе було написано на їхніх обличчях.
– Боронити землю зі зброєю в руках можуть лише хоробрі люди. Проте відчуття страху теж виникає?
– Страх завжди присутній. Навіть у дитинстві на контрольній роботі, якщо чогось не знаєш. Тут те саме, просто об'єм страху більший. Я не на передовій, але це може трапитися будь-якої миті. Якщо людина нічого не боїться, це дуже погано. Ти переживаєш, отже, ти живеш. Але я впевнений у своїх силах, у наших силах, у перемозі України. Така ціна свободи – треба йти до кінця і відрізати цю пуповину. Нехай і великою ціною.
– Колеги по службі знають про вашу професію у мирному житті?
– Так, знають прекрасно. Лівий берег – доволі вікова команда, а тут ще більше (Усміхається). Я вже звик навіть. Поруч хлопці віком під 60 років, але ми на «ти» спілкуємося. Атмосфера чудова, як у нашій футбольній команді. З цими людьми навіть не відчуваєш, що у країні зараз таке відбувається.
«Алієв показав, яким він є насправді»
– Одне з найбільш яскравих відкриттів цієї війни – вчинок Олександра Алієва. Ви здивувалися його вступу до територіальної оборони Києва?
– Саня – нормальний пацан, хоч і зі специфічним характером. Він завжди відстоював свою точку зору, молодець. Алієв зробив правильний вибір, він демонструє своїм прикладом. Нехай у нього щось раніше могло не вдаватися, але тут Сашко показав себе, яким він є насправді.
– У Динамо ви грали разом із Романом Зозулею, символом патріотизму в українському футболі.
– Рому я знаю з дитинства. Недавно з ним спілкувався. Це Людина з великої букви. Якщо ж вести мову про його ставлення до України, то це взагалі… Навіть до 2014-го Батьківщина для Роми означала дуже багато. Потім він почав відкривати фонди, зараз віддає багато своїх коштів і бореться за Україну.
– Ще один ваш екс-партнер, який воює на своєму фронті – Андрій Ярмоленко.
– Ярмолу я знав не так добре, як Зозулю, однак він теж молодець. В Андрія був непростий період в клубі, та він знайшов у собі сили не лише грати, а й робити дуже багато корисного для України. Ярмоленко – людина такого масштабу, що з нього беруть приклад і до нього прислуховуються.
– В основі Динамо ви тренувалися під керівництвом Юрія Сьоміна. У вас жевріла якась надія, що російський тренер висловить власну позицію і засудить злочинні дії своєї армії в Україні?
– Це не моя компетенція. Не знаю добре цю людину, щоб казати щось про неї. Ви ж бачите, що російські спортсмени… Я навіть не хочу про них говорити і про цю націю загалом. Бо не дуже хороші слова лізуть в голову.
– Інший ваш екс-тренер Юрій Вірт відзначився особливим вчинком, коли виставив свою медаль переможця Кубка УЄФА на аукціон.
– Я не здивувався цьому вчинку. Це людина-патріот. У Вереса шалені вболівальники, величезні патріоти. Юрій Миколайович завжди і у всьому їх підтримує. У Рівному взагалі 99,99% людей, які готові віддати усе за нашу Україну. І Вірт один із них.
«Нас нереально зламати. Ні танками, ні «градами», ні ракетами»
– Наприкінці квітня вам виповниться 33. За Лівий берег ви встигли зіграти на аматорському рівні, а першу частину дебютного професіонального сезону ваша команда провела чудово і має шанси на вихід у Першу лігу. Мріяли про те, щоб знову зіграти у другому дивізіоні?
– Ми спокійно починали сезон, не концентрувалися на високих завданнях. Потім набрали хід, хоч і наприкінці року трішки змазали. Шанси все одно залишалися прекрасні. Ви самі розумієте – починали збори з думками про Першу лігу, а передчасно закінчили з думками про перемогу. І це я кажу не про футбол. Важливо зберегти людські життя і почати відбудову країни. Відверто кажучи, думки про футбол і вихід у Першу лігу з кожним днем віддаляються.
– Усі ми знали, якою силою та незламністю володіють українці. Та все ж за минулі півтора місяці ви дивувалися вчинкам земляків?
– Я й іншого не очікував від нашої нації. У нас дійсно народ, нація, яку нереально зламати. Ні танками, ні «градами», ні ракетами. Наші люди дуже класні. Ця ситуація нас об'єднала. Люди усе віддають, останню сорочку. А волонтери – узагалі боги. Вони все привозять, усе дістають. Звідки? Ніхто не знає. Ворог перемогти нас не зможе. Просто він ще не розуміє цього. І нам доведеться це йому довести.
Реквізити для допомоги Тарасу Пінчуку:
5375 4114 0705 4217 Лілія Пінчук
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
