До Дня народження Олександра Заварова

Динамо Київ 26 Квітня, 11:42 693
До Дня народження Олександра Заварова | 19-27
Про нього говорили: «Мозок атаки».

Грав Олександр Заваров під нападниками, на позиції плеймейкера. А ще цей супертехнічний футболіст вмів створити небезпечний момент з нічого - обвести двох-трьох опонентів на швидкості не становило для нього великих труднощів. Крім того, він часто і вміло виманював на себе суперників, звільняючи для партнерів вільні зони, куди і робив передачі. Безумовно, Заваров був ключовою фігурою «Динамо» в 1985 і 1986 роках.

Народився 26 квітня 1961 року. Заслужений майстер спорту (1986). Напівсередній нападник, атакуючий півзахисник. Учасник чемпіонатів світу - 1986, 1990 рр. Срібний призер чемпіонату Європи - 1988. Володар Кубка Кубків - 1986 рр. За збірну провів 41 гру, забив 6 голів. Найращий футболіст СРСР 1986 року.

Чемпіон СРСР - 1985-1986 рр., срібний призер першості - 1988. Володар Кубка СРСР - 1981, 1985, 1987 рр. У чемпіонатах СРСР провів 223 гри (в «Динамо» - 136), забив 56 голів (у «Динамо» - 36).

Виступав за команди «Зоря» (Ворошиловград) - 1979, 23 матчі, 7 голів; СКА (Ростов-на-Дону) - 1980-1981, 64, 13; «Динамо» (Київ) - 1983-1988, 118, 36; «Ювентус» (Італія) -1988-1990, 60 матчів, 7 голів; «Нансі» (Франція) - 1990-1995; «Сен-Дізьє» - 1995-1998.


Літа молодії

Олександр - вихованець школи олімпійського резерву «Зоря». Перший тренер - Борис Васильович Фомічов. Виділявся серед однолітків філігранними і нестандартними прийомами та імпровізацією на полі. У складі місцевої СДЮШОР двічі доходив до фіналу всеукраїнського турніру «Шкіряний м'яч» (обидва рази задовольнявся «сріблом»). Талановитого хлопця в 1977-му помітив Йожеф Сабо - наставник «Зорі» і відразу запросив виступати за «дубль». 27 квітня 1979-го дебютував за клуб у вищій лізі на тбіліському стадіоні «Динамо» в грі з «Динамо» (Тбілісі).

Згадує один з ветеранів «золотої» луганської команди Анатолій Куксов: «Зовні - нічого особливого, скоріше навпаки: ніжки - сірники, маленький, худенький, в чому тільки душа тримається. Однак спробуй м'яча відбери, якщо він у нього в ногах! Саньок, бувало, нас, старих, так на тренуваннях своїми карколомними фінтами розкручував, що навіть соромно ставало. Не повірите, він ще в дублі грав, коли народ став ходити «на Заварова». Таких технарів природа рідко футболу дарує.

Пам'ятаю його дебют, це був 1978 рік, грали в Тбілісі проти «Динамо». У другому таймі Заваров вийшов на заміну. Погодьтеся, не часто таке трапляється: 17-річному футболістові, який вперше з'явився в основному складі, вистачило 45 хвилин, щоб отримати приз найкращого гравця матчу. І де - в Тбілісі! Хоча, з іншого боку, може, саме тому, що в Тбілісі, де віртуози завжди були в ціні».

У першому ж сезоні він забив 7 голів. Заварова взяли до юніорської команди СРСР, яка в тому році завоювала «срібло» на чемпіонаті світу в своїй віковій категорії, який проходив в Японії. Разом з Олександром там починали свій шлях у великому футболі Віктор Чанов, Сергій Краковський, Віктор Янушевський, Ігор Пономарьов, Ігор Гуринович, Олег Таран. Команда виступила успішно, поступившись тільки у фінальній грі Аргентині, за яку грали відомі Рамон Діас, Хуан Барбас і сам Дієго Марадона.

Згодом були два роки «служби» в ростовському СКА. Там талант Заварова не міг розкритися повністю через жорстку дисципліну. Але клуб виступав непогано, завоювавши Кубок СРСР в 1981 році. СКА грав проти «Спартака» і за кілька хвилин до закінчення основного часу рахунок не було відкрито. На 84-й хвилині Олександр Заваров після хитрого маневру видав пас Сергію Андрєєву і найкращий бомбардир ростовчан тих років забив вирішальний гол. Команда завоювала Кубок СРСР з футболу. Тим не менше, ці два роки «армійської служби» стали для нього «чорними».


«У 1980-му році, - розповідав Заваров журналістам, - «Зоря» вилетіла в першу лігу. Я хоч і був студентом педагогічного інституту, але отримав повістку з військкомату. Було два варіанти: йти «служити» в СКА або в МВС. Тоді я вперше отримав запрошення від Лобановського, але їхати до Києва побоявся - старші товариші відрадили. Мовляв, там у них в нападі Блохін, Онищенко, Хлус - не проб'єшся. Вибрав Ростов. У 1981 році ми стали володарями Кубка СРСР, обігравши в фіналі московський «Спартак».

Чим ближче час підходив дембеля, тим жорсткіше на мене тиснуло керівництво СКА. Вимагали, щоб я написав заяву на прапорщика. Розповідали про те, як це все класно, і в 35 років я вже буду на пенсії. Носити погони у мене не було ані найменшого бажання. Тоді я раптом отримав запрошення від Лобановського.

Так і сказав армійському начальству. Викликали мене в якийсь штаб і кажуть: «Раз не хочеш батьківщині служити, здавай закордонний паспорт - на повторну гру однієї восьмої Кубка кубків з «Айнтрахтом» не полетиш!». Хлопці наші вирушили до Німеччини, а я пішов до начальника команди полковника Мартинюка і попросив його відпустити мене дружину вагітну побачити. Він: «Будь ласка!». Я через Москву до Луганська. Повертаюся через два дні, а мене вже чекають. Заарештували прямо на тренуванні. Кажуть: «Ти більше двох діб був відсутній в розташуванні частини. За статутом можеш отримати два роки дисциплінарного батальйону». Причому сховав мене на губу не хто-небудь, а генерал-лейтенант Дубінін - заступник командувача Північно-Кавказьким військовим округом.

Мені запропонували: або під суд, або підписуй заяву про те, що мрієш і далі в СКА служити. З гауптвахти кожен день в прокуратуру на бортовій машині з охороною возили. Загалом, на десяту добу вибили з мене цю заяву. Люди порадили написати скаргу міністру оборони СРСР Устинову. Після цього у нас вдома з'явилося якесь високе начальство. Ультиматум був ще жорсткішим: або граєш за Ростов, або не граєш взагалі ніде!

Якимось дивом мені вдалося демобілізуватися в званні рядового. Причому наказ про моє звільнення в запас прийшов напередодні Нового року. Розташування частини залишив ввечері 31 грудня. Ледве додому до свята встиг.

Московська преса вибухнула пасквілем. Мовляв, Заваров - злісний порушник дисципліни, алкоголік... Якби я вів розгульне життя, хіба зміг би зіграти в сезоні всі 32 матчі? Це ж вища союзна ліга була! Там київське, мінське, московське, тбіліське «Динамо», «Спартак»! Так, ми були молодими, по 18-19 років. Але невже це такий великий гріх - пропустити по пляшці сухого вина за перемогу в Кубку? Я здогадуюся, хто був режисером всього того бруду, який на мене вилили. Тренер СКА Володимир Федотов поїхав тоді до Москви, наговорив на мене Симоняну і Колоскову. Результат - відлучення від футболу.

І з комсомолу виключили. Спортивно-технічний комітет федерації футболу прийняв рішення відправити мене на перевиховання в трудовий колектив. Я навіть грішним ділом заяву зробив про те, що хочу «зав'язати» з футболом. Повернулися з дружиною в Луганськ. Там нам дуже допомогло керівництво «Зорі». Мене влаштували на завод, де я працював помічником коваля, Героя Радянського Союзу Курило. Втім, мій трудовий стаж виявився невеликим. У травні 1983-го Курило, надівши всі свої ордени і медалі, вирушив в Москву в СТК. Загалом, реабілітував мене, і незабаром я опинився в рядах знаменитого київського клубу.


«Динамо»

У Києві йому ще пощастило, що в ті роки поруч був ще один гравець зі складу «Зорі» -1972 Віктор Кузнєцов: «У нас із Сашком солідна різниця у віці - десять років, - розповідає Кузнєцов. - Коли я вже закінчував виступати за «Зорю», він тільки починав. Але Саня став моїм найкращим другом. Ми і в СКА разом в 79-м йшли, коли «Зоря» в першу лігу вилетіла: я - догравати, він – «служити». За стилем гри Заварову більше всього з радянських клубів підходив московський «Спартак». А ось з точки зору перспектив, футбольного зростання, звичайно ж, нічого кращого за київське «Динамо» придумати було не можна. Вперше від пропозиції киян він відмовився, але потім, бачу, став лікті кусати: звали - не пішов, а напрошуватися самому якось ніяково. Тоді я зателефонував Михайлу Фоменку, він був одним з помічників Лобановського, і сказав: «Беріть хлопця, нічого йому в «Зорі» робити. Тільки час даремно втрачає». Через день чи два приїхали і забрали».

Лаконічні статистичні дані, сухі цифри не можуть передати те задоволення і захват, які дарував уболівальникам своєю натхненною грою Олександр Заваров. До сих пір в пам'яті поєдинок з голландським «Утрехтом» в 1985-му році. В ньому він перевершив себе, показавши гру екстра-класу, після якої багато вітчизняних фахівців і журналістів як прозріли: «Ми захоплюємося, - говорили вони, - грою Марадони, Платіні, наших футболістів оцінюємо скромніше, побоюємося, щоб у них голова не закрутилася. Але ось Заваров ні в чому не поступається найкращим світовим зіркам».

Поєдинок з «Утрехтом» на Кубок Кубків для киян виявився чи не найскладнішим. Команда балансувала на межі поразки. Сталося так, що на полі суперника кияни ледь «зачепилися», коли, програючи 0:2, капітан Анатолій Дем'яненко після розіграшу штрафного забив гол, який, як відомо, на полі суперника вважається за два. Тоді ніхто не сумнівався, що киянам під силу перемогти за підсумками двох матчів. І той, хто знає голландський футбол, радив проявляти обережність і зібраність. «Суперники так просто гру не віддадуть», - говорив і Валерій Лобановський. І мав рацію.

Вже на перших хвилинах голландці повели в рахунку. Обставини, що передували голу в ворота Чанова, - тривіальні. Стандартний штрафний мало не з центру поля, баскетбольний навіс на «стовпа» - довжелезного центрфорварда, і той, як м'яч в кільце, спокійно переправляє його в сітку. Тривожно замовк заповнений вщерть «стотисячник». Тепер, щоб перемогти, киянам треба забивати як мінімум три голи. А половини тайму вже немає.

Врятував швидкий гол Олега Блохіна, матч почався б заново. І тут гру на себе взяв Заваров. Легкий, технічний, вишуканий, досконало володіючи швидкісним дриблінгом, він почав «возити» голландських захисників, збираючи їх навколо себе, відтягуючи оборону, щоб в потрібну хвилину вивести точним пасом на ворота суперників одного з партнерів.

Публіка була в захваті: Олександр не завжди і до плеча діставав своїм потужним опікунам, і раз по раз вводив їх в оману. «Том Сойєр» - вигукнув хтось на трибуні. Це прізвисько вельми пасувало нашому стрімкому імпровізатору. Не можна було не захоплюватися, бачачи, як Заваров спритними фінтами обігравав двох голландських захисників, потім прокидуючи на ходу м'яч між ніг третього, підносив його «на блюдечку» своєму партнеру. Третій, вирішальний гол забив саме він, і стадіон влаштував овацію. Не забарився і четвертий.


Так само сталося, коли Заваров прощався з «Динамо», переходячи в італійський «Ювентус». Київські вболівальники дуже цінували Олександра, загального улюбленця, шкодували, що не побачать його філігранної техніки, самобутнього дриблінгу, чарівних ударів, гри «на другому поверсі», де він виглядав чудово, незважаючи на невеликий зріст.

На наш погляд, справжнє міжнародне визнання прийшло до Заварова в 1986 році на французькій землі після його гри в двох важливих матчах.

Про перший з них багато написано, багато є хроніки, яку кожен може побачити хоча б в інтернеті. Це фінал Кубка володарів Кубків в Ліоні, де динамівці у фіналі турніру виграли у мадридського «Атлетіко» з рахунком 3:0. Швидкий гол забив саме Заваров вже на 6-й хвилині, коли він, поступаючись суперникам у зрості, вистрибнув через їхні спини і у високому стрибку головою забив м'яч у ворота «матрацників». Саша ще не раз міг відзначитися в тій пам'ятній зустрічі на стадіоні «Жерлан» і як голеадор, і як асистент.

Про другий матч у нас зараз пам'ятають менше. Після ЧС-86 в Мексиці, де збірна Союзу грала зі своїми французькими суперниками на чолі з їхнім капітаном і лідером Мішелем Платіні (матч в мексиканському Ліоні завершився внічию - 1:1), жереб знову звів цих суперників буквально через 4 місяці в Парижі на стадіоні «Парк де Пренс» 11 жовтня у відбірковому поєдинку за путівку на Чемпіонат Європи-1988.

Заваров в тій грі діяв у властивій тільки йому розкутій манері, накручуючи по два-три суперника. І це були не хлопчики для биття, а професіонали зі світовими іменами. І коли Заваров, опинившись у штрафному майданчику суперника, на «забійній» відстані від воріт, замахнувся до удару, два захисника французів кинулися під м'яч. Однак вони погано знали Сашу, який замість очікуваного гарматного удару зробив гросмейстерську паузу, прибрав м'яч під себе, замахнувся знову - і воротар французів вже ліг, а нападник спокійно покотив м'яч своєму другові Ігорю Бєланову, який і довершив справу. Французькі вболівальники довели, що вміють цінувати майстерність суперників, нагородивши збірну країни-суперника п'ятихвилинною овацією, коли пролунав фінальний свисток.

Взагалі стадіон «Парк де Пренс» був особливо «фартовим» для радянських футболістів. Адже ще в 1960 році збірна Союзу там найпершою завоювала Кубок Європи (так у нас до 1964 року прийнято називати чемпіонат континенту). І вирішальний м'яч тоді забив чудовий форвард Віктор Понедельник. Пройшли роки, Віктор Володимирович став не тільки знаменитим футболістом, а й не менш авторитетним футбольним журналістом. Тоді - в 1986 році - він працював головним редактором популярного журналу «Футбол-Хокей». Ось що писав Понедельник про нашого героя за підсумками цього матчу на щасливому для себе стадіоні «Парк де Пренс»: «Знову блиснув найвищою індивідуальною майстерністю Заваров. У другому таймі він ще разів чотири повторив прохід «драбинкою»; двічі на проривах по флангах і двічі в комбінаціях з партнерами, такими, що закінчилися забитими м'ячами у ворота французів».

Якось ми запитали у Заварова: - а коли він відчув себе справжнім футболістом, зрозумів, що стане професіоналом?

- В Японії, в 1979-му, коли мене включили до збірної молодіжної. Ми завоювали там срібло, золото дісталося аргентинцям на чолі з Марадоною. У нас підібрався чудовий колектив. Хлопці були старшими за мене на рік-два, в тому віці це відчутна різниця. Зате вони грали в «дублі», а я - за «дорослий» склад луганської «Зорі»... Але справжнім майстром став в команді Лобановського. Саме він доклав зусиль, щоб поставити мою «неорганізовану» гру на службу команді, створив умови, щоб я органічно вписався в зоряний динамівський склад. Довелося пограти і за кордоном, поїздити по світу, але, знаєте, команди, сильнішої за наше «Динамо» 1985-1986 років, не знав і не бачив...

До «Динамо» він перейшов в 1983 році, йому належало зв'язати на полі гру середньої лінії і нападу. Його партнерами в півзахисті були видатні гравці - Василь Рац, Леонід Буряк, Павло Яковенко, Іван Яремчук. Заваров показував віртуозну техніку та стабільну результативність і відразу став не лише футболістом основного складу, а й одним з ключових виконавців. Своїми точними пасами він постачав Олега Блохіна, Вадима Євтушенка, Ігоря Бєланова.

«Ігрові плюси Заварова були для всіх очевидні, - згадував Михайло Коман. - Хлопець дуже цікавий: технічний, з хорошим пасом, оригінальним обведенням, умінням вести гру команди. Словом, світла футбольна голова. Єдине, що бентежило, коли заходила мова про запрошення до Києва, це проблеми з дисципліною. Дуже вже він був свавільний, не цілком керований. І запросто міг згубити свій талант, як це, на жаль, сталося на моїх очах не з одним молодим гравцем. На щастя, нічого подібного з Заваровим не відбулося. З двох причин. По-перше, доброчинну роль зіграло раннє одруження. Сім'я зажадала такої ж уваги до себе, як і футбол. Розмінюватися на дрібниці стало ніколи. По-друге, Заварову пощастило потрапити в хороші тренерські руки Валерія Лобановського. Це дуже багато перевернуло в його свідомості, дозволило поглянути на футбол як на головну справу життя. У нас в «Динамо» він зрозумів: якщо дуже захотіти, можна досягти багато чого. Він захотів і досяг».


7 серпня 1985 року дебютував у складі збірної СРСР. У цьому році він вперше став чемпіоном СРСР.

На початку 1986-го всі сили «Динамо» були кинуті на боротьбу за Кубок Кубків, де кияни впевнено розгромили «Рапід» (Відень) (4:1 і 5:1) і празьку «Дуклу» (3:0 і 1:1 ). У фіналі 2 травня 1986-го «Динамо» (Київ) переконливо довело свою міць над «Атлетіко» (Мадрид) - 3:0. Рахунок відкрив Заваров - вже на п'ятій хвилині, цей гол приголомшив футболістів суперника, збив, як кажуть, пиху.

Василь Рац у своїй звичній манері обігрує на фланзі капітана «матрацників» Томаса, входитьдо штрафного майданчика іспанців, прострілює в центр на Бєланова. Захисники мадридців Руїс і Артече начебто перебувають поруч з київським форвардом, проте завадити його удару не можуть. М'яч летить прямо по центру воріт, і воротар Філлол його відбиває в район 11-метрової позначки. Саме туди стрімко мчить Заваров. Його поява і удар головою настільки несподівані, що захисники завмирають в заціпенінні, а Філлол навіть не встигає зреагувати на м'яч, який через мить опиняється в правому від голкіпера куті воріт.

На чемпіонаті світу 1986 в Мексиці Олександр Заваров зіграв у всіх чотирьох матчах і забив один гол. Коли в цьому році «Золотий м'яч» отримав інший динамівець Ігор Бєланов, Заваров розділив 7-8 місця з валлійцем Рашем («Ліверпуль»). Однак на батьківщині найкращим гравцем визнали все-таки Олександра. Такий ось парадокс. Олександр Заваров входив в класифікації «Франс Футбол» ще три роки поспіль.

Після вдалого виступу радянської збірної на чемпіонаті Європи 1988 року, коли футболістам дозволили переходити в закордонні клуби, туринський «Ювентус» заплатив за півзахисника «Динамо» 5 млн. доларів.


«Ювентус»

Поява Заварова в «Старій Синьйорі» збіглася за часом з болючим періодом зміни поколінь. Завершували кар'єру Платіні, Бонек, Ширеа, Тарделлі. По суті справи, створювалася нова команда. На це завжди потрібен час, якого боси будь-якого клубу, як правило, не дають ні тренерам, ні гравцям. А оскільки гра в «Юве» йшла не завжди, крайніми опинялися легіонери. За великим рахунком претензія керівництва до Заварова була одна: мало забиваєш. На що футболіст, намагаючись стримувати емоції, відповідав: «Панове, ви ж придивлялися до мене задовго до укладення контракту. Невже не помітили, що я не бомбардир, а в першу чергу організатор гри, підношувач снарядів!» І за порадою того ж Мішеля Платіні, з яким Заваров познайомився в Турині, колишній гравець «Динамо» вирушив завершувати футбольну кар'єру до французької команди «Нансі», де свого часу починав свій футбольний шлях Мішель.

Франція, Швейцарія, Казахстан

Після п'яти сезонів гри за «Нансі» у вищому і другому дивізіонах, Олександр Заваров переходить до напівлюбительського «Сен-Дізьє», де обіймав посаду граючого тренера. Франція була початком його тренерської діяльності. Але першим професійним клубом для Заварова-тренера став швейцарський «Віль». Контрольний пакет акцій клубу саме викупили колишні футболісти Ігор Бєланов і Геннадій Перепаденко і запросили Олександра Заварова на посаду наставника. Через відсутність у нового керівника потрібної тренерської ліцензії Заваров почав керувати командою на посаді спортивного директора. Але клуб зайняв останнє десяте місце у вищій лізі. Далі були короткостроковий період в казахському клубі «Женіс».


Україна

Перший український клуб, куди запросили Заварова працювати наставником, був харківський «Металіст». З 2005 по січень 2010 року тренував «Арсенал» (Київ).

У 2012 році був запрошений до тренерського штабу збірної України на ігри відбору чемпіонату світу 2014 року з командами Молдови та Чорногорії. Працював в тренерському штабі М. Фоменко. Зараз працює селекціонером «Динамо».

Сім'я

Батьки Олександра працювали в ливарному цеху на одному із заводів Луганська. Дружина - Ольга. Сини - Олександр і Валерій (названий на честь Валерія Лобановського). Олександр грав у другому складі французького «Меца», а потім після травми змушений був закінчити, одружений з 2004 року, закінчив університет. Валерій професійно займається футболом, грав за київський «Арсенал», потім за «Оболонь».

Семен СЛУЧЕВСЬКИЙ, Володимир КУЛЕБА, «Спадкоємці»