Колись-заколись записував інтерв’ю із зіркою вітчизняного футболу. Ветеран смарагдових газонів, як на мене, напрочуд точно визначив мету свого футбольного покоління: «Здобути в футболі ім’я, яке опісля, поки не забули про твої звитяги на зеленому прямокутнику, конвертувати в соціальну значущість». Як направду, то я здивувався, почувши таке від сивочолого старшинця. Мені здавалося (певно, все ж таки я був занаївним), що гравці його генерації якось не надто оперували поняттями «конвертувати», «соціальна значущість» тощо. Та он воно як…
Менше з тим, далі мій співбесідник тему розвинув і зазначив: «Дальшими виявами соціальної значущості для гравця могло би стати депутатство, кінозйомки, громадська діяльність». Звісно, можна сперечатися з поглядом мого розмовця, та, ніде правди діти, «найважливіше з мистецтв» додає слави декотрим футбольним зіркам. І футболісти двох провідних українських клубів у різночасся цим додатком аж ніяк не нехтували. Отже, погляньмо на кінокран.
«Динамо» (Київ): «Воротар», «Дід лівого крайнього», «Тренер м’яча-2», «Останній ультрас», «Рок-н-болл».
У 1936 р. режисер Семен Тимошенко зняв на кіностудії «Ленфільм» художній фільм «Воротар». Комедія за сценарієм Лазаря Юдіна та Лева Кассіля припала до душі кіноглядачу 1930-х. Свій внесок в успіх картини зробили й київські динамівці (Костянтин Щегоцький, Антон Ідзковський, Іван Кузьменко, Макар Гончаренко тощо), що знялися за великим рахунком у масовці. Ідзковський був неперевершеним у невеличкій ролі голкіпера команди «Чорних буйволів», а Щегоцький впорався з роллю капітана збірної країни. «Буйволом» був і Кузьменко, решта зайнятих у фільмі динамівців грали радянських збірників. До речі, саме Костянтин Васильович у своїй книжці спогадів «У грі та поза грою» детально розповів про динамівську кіноепопею другої половини 1930-х. Відповідний розділ мемуарної праці красномовно називається «На екрані та на полі». Показово, що роботу в кіно Щегоцький називає «виснажливою».
«Вранці ми приходили на зйомки, надягали спортивну форму і ставали справжніми кіноакторами», – пише Щегоцький. І наводить кілька цікавинок, що трапилися під час роботи над фільмом: «Перед зйомкою епізоду, в якому Горюнов-Карасик обводить кількох суперників, актор попросив нас показати, як це робиться. Ми запросили його для початку пограти з нами в «квадраті»: передавали один одному м'яч, а Горюнов метався між нами, намагаючись бодай торкнутися його. Бігав актор доти, поки знесилений не впав на траву. Саме в цю мить з-за хмар вийшло сонце, пролунала команда розпочати зйомки епізоду, де Горюнову-Карасику треба було бігати перед кінокамерою, обводити суперників. А наш герой не те, що бігти, підвестися не владний... Наступною жертвою футболу став Плужник, який грав у фільмі воротаря Антона Кандидова. Він попросив потренувати його у воротах. Спочатку ми тихенько накатували й кидали йому м’ячі, та згодом розігралися і почали гатити по-справжньому. Особливо старався наш Іван Кузьменко. Довелося Плужникові відчути силу справжнього «гарматного» удару. Після одного з них актор упав, мов підкошений. Довелося його транспортувати до готелю. Плужник пролежав два дні і затримав роботу групи... Та коли закінчилися зйомки фільму, ми прощалися з кінематографістами як із щирими друзями».
Фільм «Дід лівого крайнього» (постановка Леоніда Осики, який був співсценаристом разом з Іваном Драчем), що вийшов у 1973 р., спіткала непроста доля. Всесоюзна авдиторія його так і не побачила, демонструвався він лише на екранах колишньої УРСР. Анатолій Бишовець зіграв у фільмі роль футбольної зірки Віталія Бесараба. Сам Анатолій Федорович роки по тому скептично оцінював свій акторський досвід. Проте фільм, як на мене, вийшов неординарним, адже суперечив тодішній соціальній установці: спершу думай про батьківщину, а опісля – про себе. У «Діді…» родина посідає панівне місце, а футбольна зірка у виконанні Бишовця – вагома складова цього родинного всесвіту. Ну, й, звісно, види тодішнього Києва, правдиво змальована одержимість футболом у столиці України 1970-х, справжнє акторське сузір’я (Микола Яковченко, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Валентина Сперантова) додають фільму виразності.
Андрій Шевченко як камео (себто в ролі самого себе) знявся в італійських фільмах «Тренер м’яча-2», «Останній ультрас» наприкінці 2000-х рр. У комедії про тренера (там тобі й допінг, і великий футбол, і росіяни!) режисера Серджо Мартіно, крім Андрія, знялися й інші футбольні зірки: Алессандро Дель П’єро, Джанлуїджі Буффон, Франческо Тотті, Даніеле Де Россі, Франческо Граціані, Філіппо Індзагі, Карло Анчелотті, Кларенс Зєєдорф, Альберто Аквілані, Фульвіо Колловаті, Фабіо Галанте, Марко Амеліа, Лука Тоні, Лучано Спалетті, Карло Маццоне, Крістіан Броккі, Марко Матерацці. А драма про ультрас режисера Стефано Кальваньї демонструє життя фанатських угруповань, що називається, без лакування дійсності. У тому фільмі Шевченко має розмову з палким фанатом, що став на хибний шлях насильства. І трохи-трохи наш видатний форвард задіяний в україно-польському фільмі «Рок-н-болл», але докладніше про цю картину йтиметься у «шахтарській» главі.
«Шахтар»: «Пробач за кохання», «Пробач, хочу з тобою одружитися», «Рок-н-болл», «Віталька», «Велика прогулянка».
Італійський легіонер «Шахтаря» Крістіано Лукареллі не зміг належно виявити себе на футбольних полях України. Та одразу після повернення з «Шахтаря» на батьківщину (в «Парму») зміг додати до скарбниці свого життєвого досвіду зйомки в кіно. Й «Пробач за кохання», і «Пробач, хочу з тобою одружитися» римського режисера Федеріко Мочча – це щось середнє між мелодрамою та романтичною комедією. Ідеться про кохання чоловіка середніх років та юної дівчини на тлі італійського трибу життя.
«Рок-н-болл» – стрічка режисера Дмитра Приходька про маленького хлопчика з футбольними мріями. Побачила світ у 2011 р. В одній зі сцен (певно, емоційний пик картини!) хлопчисько виходить на футбольне поле разом з Андрієм П’ятовим, здійснюючи свою заповітну мрію. У цій сцені задіяний і Андрій Шевченко, та все ж таки помітніша роль у тому епізоді у воротаря гірників. Дія картини, до речі, відбувається в Донецьку – мирному та українському.
Ще захищаючи кольори «Дніпра», Євген Коноплянка знявся в ролі самого себе в одній із серій «Вітальки» з Гаріком Бірчею. Знаний український комік і непересічний вітчизняний футболіст дістали задоволення від спільної роботи й спілкування. А вже в нашочасся Євген з Андрієм П’ятовим знялися у фільмі «Велика прогулянка». Це – родинна комедія, яка ось-ось вийде на екрани кінотеатрів.
***
Зірки двох провідних футбольних клубів України – впізнавані персонажі та природньо, сприяють розкручуванню тієї чи іншої художньої стрічки. Цілком припускаю, що кінематографічні екзерсиси наших знаних гравців триватимуть й надалі. Як саркастично зазначив один мій товариш, палкий прихильник харківського «Металіста», коли ми з ним обговорювали динамівсько-шахтарські досліди в кінематографі: «Та вони ж з однієї банки огірочки, під час офіційних ігор вдають, що проти них порушили правила, симулюють, відтак й артистизм їм притаманний». Це твердження спричинило вже в мене усмішку, буцімто лише гравці наших провідних клубів демонструють на футбольному полі акторські здібності. Та менше з тим… Сучасне кіно має потурати забаганкам пересічного глядача, який мимохіть відчуватиме прихильність до фільму, побачивши там своїх футбольних кумирів. А те, що іноді футболісти знімаються в кіно, навіть не підозрюючи про це (деякі сцени кінематографісти знімають під час офіційних матчів), іншослів’ям, за так грошей, то це не справляє негативного впливу на сприйняття кіно глядачем. Навпаки: така достовірність підкуповує та є таким собі живчиком тієї чи іншої стрічки.
Олексій РИЖКОВ
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
