Асмір Беговіч: «Росіяни хочуть воювати за те, що з самого початку не було їхнім»

Світовий футбол 1 Травня, 15:41 242
Асмір Беговіч: «Росіяни хочуть воювати за те, що з самого початку не було їхнім»
Воротар англійського «Евертону» Асмір Бегович є одним із найбільш помітних учасників благодійної допомоги «ірисок» для біженців із України, яка зазнає чергового витку агресії в свій бік.

34-річний боснійський футболіст пояснює свою залученість до загальної справи важким досвідом свого дитинства, коли він, разом із родиною, був вимушена тікати з теренів колишньої Югославії.

«Це був важкий час для моєї сім'ї, і я думаю, що чим більшим старшим я стаю, тим більше я починаю дивитися на ті події по-іншому. Коли моїй родині довелося стати біженцями, мені було всього чотири роки.

У зв’язку з пандемією та останніми подіями, у мене почали з’являтися різні спогади. Я згадую подорожі на човнах, коли ми просто намагалися дістатися до біль безпечного середовища.

Час від часу пригадуються моменти, коли ми подорожували в машині. Не стільки про те, коли нам доводилося виїжджати з Югославії, скільки про те, коли нам пізніше довелося виїхати з Німеччини до Канади. Це було важко.

У нас не було стабільності, тому що ми отримували річні візи, а їх було неможливо продовжити, тому що нашого сукупного доходу не вистачало.

Я пам’ятаю це дуже добре і, очевидно, це мало вплив на мою сім’ю. Такі ситуації створюють відчуття неспокою, але також тренують стійкість і відчуття вдячності за те, що у вас є сьогодні, а саме — спокійне життя. Це спонукає вас завжди бути кращим і викликає у мене відчуття страху повернутися в ті умови.

Озираючись назад, ви бачите багато різних речей. Але я думаю, що найбільша з них — повага до моїх батьків. Її неможливо висловити словами. Зрештою ви стаєте більш старшими, у вас з'являються певні обов'язки, ви самі стаєте батьками. Але я ніколи не бажав би, щоб мені довелося переживати деякі з цих ситуацій зараз.

У нас у родині ніхто себе не шкодував, тому й я не можу жаліти себе. Мої батьки працювали на кількох роботах, а тато кинув грати у футбол, щоб працювати водієм. Моя мама працювала в ресторанах і прибиральницею, потім вчилася на медсестру, а також вивчала нову мову.

Ми пройшли через це. Мої батьки зробили величезну жертву заради нас. Коли ти потрапляєш у таку ситуацію, то виходів лише два: або зрікатися, або йти далі. Ми пішли далі.

На щастя, мені вдавалося добре грати в футбол. Це допомогло мені інтегруватися в Канаді. Звичайно, коли ти молодий, ти не замислюєшся над цими речами — ти просто живеш.

Коли мені виповнилося 18, мені довелося переїхати до Бельгії, поки розбиралися з моїми документами. І все це відбувалося в клубі, про який я навіть не чув раніше — Ла Лув’єр. Це також був кризовий колектив.

На щастя, Гаррі Реднапп із Портсмута побачив щось у мені. Звідти я пішов грати проти величних клубів Прем'єр-ліги, проти великих гравців, а потім отримав виклик до національної збірної.

Зараз я працюю послом Агентства ООН у справах біженців. Ця роль повертає до важких спогадів. Нікому не робить задоволення бачити знедолених людей, які тікають від війни. Це жахливо.

Росіяни хочуть воювати за те, що з самого початку не було їхнім. Нічого хорошого з цього не вийде, це приносить лише страждання і люди втрачають майно, житло, або, що ще гірше, близьких.

Я намагаюся зробити все, що в моїх силах, щоб спонсорувати ООН — неймовірній організації, або допомагати їй шляхом підвищення обізнаності та допомоги людям жити своїми мріями.

Я б хотів закликати людей бути відкритими. Біженці воліли б вести звичайне життя, але тепер воно перевернулося з ніг на голову. Загалом, у англійському суспільстві з цим усе добре, але є моменти, де ми завжди можемо зробити більше», — заявив боснійський виконавець.