Перший президент України був куратором команди в часи СРСР.
Політик був не лише вболівальником «Динамо» зі студентських років, але й курував діяльність команди в часи Радянського Союзу.
«Телевізора ще не було, тому я слухав ігри «Динамо» по радіо»
Кравчук був студентом, навчався в Києві і одного разу пішов на футбол з друзями. «Динамо» грало товариський матч з командою з Індії.
Звернули увагу, що індійські футболісти тоді бігали не в кросівках, а на босу ногу. Вірніше, грали босими ногами. І природньо, «Динамо» тоді виграло. Я вже не пам’ятаю рахунок.
Але з того часу почав приглядатися до «Динамо» і ходити на матчі команди. І так по-тихенько я все більше захоплювався динамівцями. Після закінчення університету поїхав на роботу у Чернівці. Тоді ж не було телевізора ще, тому я слухав ігри «Динамо» по радіо. Особливо мене вражали ігри проти московських «Спартака» та ЦСКА, «Динамо» Тбілісі. Це були такі команди, які гриміли в Радянському Союзі.
І коли «Динамо» перемагало, а воно часто це робило, то ми дуже раділи. Це було велике свято. Коли я знову повернувся в Київ, то почав працювати в ЦК Компартії України. За дорученням секретаріату мені доручили стати куратором «Динамо». Та і загалом я мав допомагати організації спорту в Україні.
ЦК займався всім – також організацією спорту. Тоді не було такого формату, як зараз, коли господарями клубів є відомі та багаті люди. В СРСР все було на аматорських засадах. І треба було знаходити кошти, щоб якось підтримувати футболістів, допомагати їм в отриманні житла. Тоді все держава робила. Володимир Щербицький був щирим вболівальником «Динамо». Він цікавився питаннями життя команди і багато допомагав».
«На базі «Динамо» у Лобановського була колосальна бібліотека»
Перше знайомство Кравчука та молодого, але амбіційного тренера відбулося у кабінетах. Лобановський прийшов до керівника відділу пропаганди та агітації поговорити про організацію роботи в «Динамо».
«У моєму відділі був сектор фізкультури і спорту. Я запросив керівника сектору і ми разом дуже довго говорили про футбол, як гру. Тоді Валерій Васильович сказав дуже цікаву річ: «Я читав англійську газету «Morning Star». І там була стаття про те, що футбол – це не просто гра, а мистецтво. Футбол відволікає дуже велику силу людей, особливо чоловіків, від інших складних запитань. Серед іншого і політичних».
Я кажу: «А можна поцікавитися хоча б орієнтовно, в якій газеті це було надруковано?» У Лобановського були вирізки газети, він мені їх передав. Мені дійсно стало цікаво, як капіталістична система працює з футболом. Тому що у нас такого не було. Ми навіть не уявляли, що це можливо.
І друге, що тоді я відчув у Лобановському – не тільки великого майстра шкіряного м’яча, але і його інтелектуальну висоту. Він був дуже освічений в багатьох питаннях. Зокрема, політичних. Він знав багато цікавих фактів, матеріалів, історію України та українського політикуму в цілому.
А уже пізніше, коли я відвідував «Динамо» у Конча-Заспі, то звернув увагу, що у нього колосальна бібліотека. Там не тільки книги з футболу і спорту, а з політичних питань. Тобто, він був всебічно підготовлений. Ось чому його поважали гравці. Це була не просто формальна повага, а повага до людини, інтелектуала, який достеменно, професійно знає свою справу. Але не замикається в цій справі, а живе широким життям, як має жити людина такого масштабу».
«У Лобановського не було розкоші в одязі чи автомобілях»
Кравчук був тією людиною, яка вела життєзабезпечення «Динамо», а відвідування матчів киян стало його прямим обов’язком. Він знав практично все, що стосувалося команди. Окрім, мабуть, зарплати Лобановського.
«Давайте так – перший секретар ЦК Компартії України одержував зарплату 900 карбованців на місяць. Якщо футболіст одержував 200-300 карбованців на місяць, то це вважалось хорошою зарплатою. Я ніколи не задавав Лобановському такого делікатного запитання. І не все фіксувалося у відомостях. Але я не думаю, що це була велика зарплата. Як і не було якоїсь розкоші у нього в одязі чи автомобілях. Він був відданий фанат футболу.
Це зараз у нас не має проблеми – пішов в магазин, купив одяг і взуття. А в Радянському Союзі купити джинси могли лише іноземці. Тому двічі на рік організовувався такий закритий магазин для футболістів. А для їхніх дружин перед 8 березня. Вони приходили придбати собі якісь речі. Не тільки парфуми, але й одяг і сумочки. Не було ж в СРСР нічого пристойного.
Уявити собі важко – величезна країна з таким багатством нічого не мала. Коли я виїжджав за кордон у відрядження, а це було не в якусь капіталістичну країну, а як правило, у так званий соціалістичний табір. Мій син Олександр просив, щоб я купив йому джинси, або курточку з-за кордону. В Києві я купити не міг. От уявіть собі ситуацію: гроші у людей були, в кого більше, в кого менше, але купити не було можливості.
Важке питання житла. Беремо футболіста «Динамо». Йому ж треба десь жити. Не можна було взяти і купити квартиру. Ніхто їх не продавав, це нереально. Треба в чергу ставати. 100 тисяч людей стоїть у черзі. Поважати же треба тих людей. Знаходили можливості, різні шляхи обміну з іншими областями. Це дуже складне питання. Але завдяки такій увазі першого секретаря ЦК Компартії України Щербицького до футболу та «Динамо» ці питання вирішувались.
Автомобілі «Волга» були тільки в ЦК, Ради міністрів та Верховної Ради. Тобто, це автомобілі для офіційного використання. А футболісти хотіли не тільки «Жигулі», але й «Волгу», яка тоді коштувала 10-11 тисяч карбованців. Такі гроші зібрати було нелегко, але футболісти могли собі дозволити. Коли гравці приїжджали на стадіон на своїх «Волгах», то всі дивилися на ці автомобілі, як на щось незвичайне. А «Волга» – це примітивний, на наш час, автомобіль. Тобто, всі питання вирішувались під контролем і з допомогою кураторів футболу».
«Адмінресурс торкався тільки запрошення в «Динамо» гравців»
Лобановський і Щербицький
Втім, партійні діячі вирішували не лише побутові питання, але й займалися комплектацією складу «Динамо».
«Наприклад, Лобановський приходить і каже: «Потрібно запросити в «Динамо» Протасова з «Дніпра». Це ж не просто зателефонувати Протасову і сказати: «Приїжджай в «Динамо». Там теж є обком партії, свої закони і порядок. Потрібно було увімкнути всю систему партійно-політичних відносин та адміністративний ресурс, щоб можна було запросити такого гравця. Це я один з прикладів розповів, а таких випадків було дуже багато.
Щербицький також, на мою думку, належав до тодішніх інтелектуалів. Він добре знав ситуацію в Україні, його поважали в Москві, як члена політбюро ЦК КПРС. І він цінував людей-професіоналів. Він бачив, що Лобановський – професіонал, який думає не тільки про себе та свої проблеми, а у першу чергу його турбує команда. Коли він формує склад і звертається за допомогою, то це не випадково. Це все продумано до деталей. І як правило, коли він ставив це питання і воно спільно вирішувалось, це не було помилкою.
Тобто, Щербицький цінував Лобановського. Він його часто запрошував до себе для розмови та обміну думками. Був одного разу такий випадок – запросив Щербицький Лобановського до себе. Щось не дуже добре йшли тоді справи в «Динамо». ЦК реагувало дуже гостро на невдачі, мовляв, як це ми так програємо. У таких випадках всі ходили струнко, відповідально ставились до всього, з’ясовували причини.
Щербицький покликав мене на цю зустріч з Лобановським. Питає у тренера: «Валерію Васильовичу, ну що це таке? Останнім часом щось з командою коїться, програємо. Взяли гравців непоганих з інших команд, а вони в тебе не грають – сидять на лаві запасних». Лобановський послухав. І це потрібно було бути тільки ним, щоб сказати таке першому секретарю ЦК: «Володимире Васильовичу, коли ви ведете політбюро, я вам не рекомендую, як вам його вести. А за команду відповідаю я».
Щербицький ніколи не палив у присутності інших людей. А тут дістав сигарети, запалив, задумався. Я вже сиджу і чекаю, що ж він скаже. Ніхто ще не дозволяв собі такий випад проти першого секретаря компартії України. Тоді ж знаєте, яке було ставлення. Перший секретар не помиляється. А Щербицький каже: «Ну що ж, я думаю, ти правий». Тоді всі почали думати, як допомогти команді, щоб вона запрацювала і ми знову вигравали. Коли ми перемагали, особливо у московських команд, це було неймовірне свято в Києві і всій Україні. Хрещатик весь був забитий людьми.
Але адмінресурс торкався тільки питань запрошення в «Динамо» гравців. Іншого не було. Сьогодні не має ніде в адміністрації президента, у Верховні Раді чи в Кабінеті міністрів людини, яка б займалась кураторством футболу. Така людина просто не потрібна. Сьогодні забезпеченням команди займається її господар. Брати Суркіси надзвичайно багато зробили, щоб спорт і футбол в Україні розвивалися загалом, а «Динамо» – зокрема».
Розмови про договірні матчі «Динамо» в радянському футболі Кравчук називає видумками.
«Думаю, це фантазії. Можливо, з кимось одним ще можна якось домовитися. Я не буду за всіх відповідати. Але щоб домовитися з усією командою, то це просто нереально і неможливо. Людина, яка віддана своєму виду спорту, не піде на такі кроки, які б принизили і людину, і спорт».
«Лобановський заслужив, щоб про нього говорили тільки правду»
В середині 90-х саме Кравчук став одним з тих, хто повернув Лобановського в «Динамо» з Близького Сходу.
«Це було звернення «Динамо» – повернути Лобановського. Я тоді попросив прем’єр-міністра України, а ним був Леонід Кучма, щоб він організував роботу, пов’язану з поверненням Валерія Васильовича. Були думки «за» і «проти». Я про це знав. Проти були ті, хто, мабуть, думали більше не про футбол, а про себе. Були ображені тим, що, мовляв, Лобановський покинув Україну і поїхав заробляти гроші. Різні погляди на цю тему. Але переміг здоровий глузд, інтереси «Динамо» і українського футболу загалом. Лобановський повернувся і став головним тренером киян.
Людина щаслива, коли потрапляє у сферу, яка відповідає її настрою та бажанням. Таких людей, за дослідженням соціологів, десь 15% зі 100%. Решта виконують те, що їм кажуть. Є багато розповідей про людей, фанатично відданих своїй справі. І ці люди не думають про особисте життя чи про красоти життя. Вони забувають про все і думають тільки про свою справу.
От ці захоплені своєю справою люди і формують науку, культуру, пишуть романи та вірші, роблять відкриття. Не варто забувати, яким великим тренером був Лобановський. Нам потрібно вивчати його досвід, думати навколо цього, аналізувати і йти далі. Але знати, що в історії футболу була така сторінка, де великими і червоними буквами написано – Валерій Васильович Лобановський.
Ця людина заслужила, щоб про неї говорили тільки правду. Тому що правда завжди на його боці. І правда піднімає його на висоту, а не опускає. Тому оцю правду треба зафіксувати в документі. Щоб всі знали, що футбол – це не просто спортивна гра. Це щось більше. Взаємодіють і соціальні питання, і політичні, і настрої людей в цілому.
Ми у відділі пропаганди та агітації аналізували: якщо вигравав «Шахтар», то кількість видобування вугілля збільшувалось. Настільки шахтарі були захоплені та віданні своїй команді, що робота, настрій і сили в людей десь подвоювались. Вони працювали активніше, краще і давали більший результат. Так само настрій у вболівальників значно піднімався, коли вигравало «Динамо». Мова йде про мільйони людей, які ставали активнішими у всіх сферах життя».
Ірина Козюпа
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
