– У найжахливішому сні я не міг побачити тих обставин, за яких київське «Динамо» справлятиме своє 95-річчя, – каже колишній президент клубу, почесний член УЄФА Григорій Суркіс. – Через розв’язану путінською росією криваву війну наша країна переживає найтяжчу в українській історії добу. Сьогодні, коли найхоробріші з патріотів дають відсіч підступному агресору, коли на вівтар свободи та демократії кладуться тисячі життів, футбольні урочистості, як кажуть, далеко не на часі.
Утім, більшість наших спортсменів докладають усіх зусиль, аби підтримати державу хоча б частинкою позитиву. Динамівці – серед тих, хто виконує цю місію, вкотре підтверджуючи: бренд клубу – один із символів України, зокрема, й у її боротьбі за незалежність.
– На футбольному рівні, за часів Союзу, ця ідея набула чітких обрисів у 1961-му, коли Київ уперше в історії радянського футболу відібрав у Москви чемпіонські лаври.
– Напевно. Й саморобні смолоскипи з газет на трибунах Республіканського стадіону на честь перемоги «Динамо» стали тоді таким собі стихійним проявом вільнодумства, самоідентифікації українського суспільства.
Я мав щастя спостерігати за тим, як народжувалася та виходила на пік тріумфу перша золота динамівська команда під керівництвом В’ячеслава Соловйова. З витонченим Валерієм Лобановським, визнаним снайпером Віктором Каневським, солідним Юрієм Войновим, елегантним Андрієм Бібою, надійним Василем Турянчиком, непробивним Олегом Макаровим і непоступливим Йожефом Сабо. Тріумф улюбленців у чемпіонаті Союзу 1961 року дійсно можна було порівняти з космічним польотом Гагаріна. Я, дванадцятирічний хлопчисько, був на сьомому небі!
До речі, на той час уже мав неабиякий уболівальницький стаж. Адже з футболом познайомився ще до народження, в череві матері, котра з моїми батьком і дідусем відвідувала кожен матч «Динамо». В нашої родини були свої абонементні місця в одному з центральних секторів щойно відбудованої київської арени. Тож любов до футболу й до київського «Динамо» я в буквальному розумінні вбирав із материнським молоком. А трирічним уже ходив на футбольні свята на власних двох, за руку зі старшими...
– Прекрасна команда-зірка під керівництвом Віктора Маслова вже остаточно, як кажуть нині, визначила тренд – футбольний Київ на повний голос заявив про свої наміри затвердитися на вершині раз і назавжди.
– Тоді на наших очах матеріалізувався справжній футбольний феномен! «Динамо», яке тричі поспіль із солідним запасом міцності вигравало першість СРСР, залишало за спиною не тільки конкурентів – воно випереджало час. Футболом майбутнього називали гру у виконанні Володимира Мунтяна, Віктора Серебряникова, Федора Медвідя, Віталія Хмельницького, Євгена Рудакова та Віктора Банникова.
І відтоді це прагнення – бути першими й кращими – стало однією з характерних рис київського клубу, закріпилося в його генетичному коді.
Маслов, як його попередник Олег Ошенков і наступник Олександр Севідов, були справжніми новаторами – й не лише в тактиці. Віктор Олександрович іще наприкінці 60-х почав упроваджувати в роботі з командою науковий підхід. А вже Валерій Лобановський вивів цю справу на якісно новий рівень, зробивши команду грандом справді міжнародного ґатунку.
У 1975 році підопічні Лобановського не просто подолали спортивний рубіж, який вважався недосяжним. Їхні перемоги в Кубку кубків і Суперкубку мали неабияке психологічне, я б навіть сказав, ментальне значення: разом із ними ми ніби скинули певний комплекс меншовартості – вже в масштабі Європи, яка захоплювалася діями Олега Блохіна та Леоніда Буряка, Віктора Колотова та Володимира Веремєєва, Анатолія Конькова, Володимира Трошкіна, Володимира Онищенка.
На радість землякам і багаточисельній армії прихильників київських біло-синіх, він утверджував свій тренерський геній упродовж півтора десятиліть радянської доби, практично без пауз. Валерій Васильович очолював унікальний колектив, у складі якого одночасно грали двоє найкращих футболістів Старого Світу – Олег Блохін та Ігор Бєланов, де виблискували Олександр Заваров, Павло Яковенко, Анатолій Дем’яненко, Володимир Безсонов, Василь Рац і Олег Кузнецов. А потім, уже в нових умовах, виліпив іще одну диво-команду, яка дійшла до півфіналу Ліги чемпіонів-1998/99.
Багато хто з тодішніх зірок прославляв на міжнародній арені вже незалежну Україну. Сьогодні авторитет Андрія Шевченка – ще одного володаря «Золотого м’яча», Сергія Реброва, Олександра Шовковського, Олега Лужного та їхніх партнерів знову працює на нашу державу, забезпечуючи моральну, матеріальну та фінансову підтримку народові, котрий протистоїть рашистській навалі.
Дехто з їхніх старших одноклубників приєднався до сил тероборони. Увесь світ облетіли знімки Бєланова та Безсонова зі зброєю в руках. Навіть ветеран із ветеранів – 82-річний Йожеф Сабо – заявив, що за потреби візьме автомат у руки!
Я гордий тим, що в цих людей – динамівські серця. Як і тим, що нинішнє покоління на сто відсотків складається не тільки з професіоналів футболу, а й із патріотів України.
– На сьогоднішніх гравців «Динамо» падає особлива відповідальність. Їм не лише складати основу збірної, яка змагатиметься за путівку на світову першість у Катарі, а й згодом відроджувати український футбол після війни.
– Так, цей приємний тягар – бути локомотивом вітчизняного футболу й базовим клубом національної команди – також одна з традицій київського «Динамо», ще з радянських часів. Сподіваюся, хлопцям вистачить як кондицій, так і амбіцій, аби принаймні на рівних боротися з Шотландією та потім із Вельсом. Звісно, результат передбачити зараз ніхто не візьметься. По-перше, це – гра, на полі все може трапитися. По-друге, важко уявити, наскільки відіграватиме роль психологічний стан підопічних Олександра Петракова. Я бачив емоції пацанів із нашої динамівської команди U19, котра у плей-офф Юнацької ліги УЄФА мінімально поступилася португальському «Спортингу». Ці 90 хвилин гравці також воювали за свою країну. Й уже тільки ступивши на поле, стали переможцями, незалежно від кінцевого підсумку.
Саме багатьом із них брати безпосередню участь у відбудовуванні нашого футбольного господарства після перемоги України у війні. У цю перемогу кожен із нас у «Динамо» вірить беззаперечно. А я – вірю в майбутнє українського футболу, що він не в останню чергу саме завдяки динамівським вихованцям зажив міжнародного авторитету впродовж останніх 30 років.
Для цього є всі умови – сучасна інфраструктура, талановиті й амбітні наставники, й головне – жага юного покоління до футболу. На жаль, поки не вистачає миру. Але він настане. Й зовсім скоро.
– Сезон, обірваний війною, «Динамо» завершило на другому рядку в таблиці й стартуватиме у відборі Ліги чемпіонів, тоді як «Шахтар» виступить на груповому етапі. Чи не викликає це певного присмаку розчарування?
– По-перше, спортивний бік справи сьогодні – далеко не на першому плані, адже є проблеми, вирішення яких дійсно життєво важливо для країни. На порядку денному в київського «Динамо» – допомога нашим збройним силам, теробороні, волонтерам, медичні та гуманітарні проекти. До цих заходів залучені геть усі служби клубу – як централізовано, так і на рівні особистої ініціативи. Ми з братом Ігорем найближчим часом презентуємо цільовий фонд. Він буде спрямований на невідкладну допомогу тим, хто через війну опинився в украй скрутному становищі.
Я дуже радий тому, на якому емоційному фоні пройшло наше благодійне турне в Європі. Для українців, які вимушено опинилися за кордоном, матчі «Динамо» стали розрадою. А для країни, яка воює, не тільки надійшли кошти; ми сприяли тому, що про жахіття війни дізналися якомога більше людей у цивілізованому світі, що Україна здобула ще більше палких прихильників. Повірте, це значно важливіше за турнірні очки чи гарантовані місця в престижних турнірах.
По-друге, «Шахтар» аж ніяк не менше від «Динамо» заслужив на путівку в Лігу чемпіонів. Керівники та вболівальники київського клубу мають дякувати «гірникам» за гідну конкуренцію, що лежить в основі прогресу будь-якого спортивного процесу. Бажаю донеччанам успіху на європейській арені та сподіваюся на те, що ми врешті-решт складемо їм компанію на найвищому змагальному рівні. На це надихає копітка творча робота Мірчи Луческу на чолі команди, а також відданість президента клубу динамівським традиціям, вірність обраному вектору розвитку колективу. Діяльність Ігоря на керівній посаді переконує: «Динамо» – в надійних руках!
Утім, повторюся, переключатися на футбольну хвилю поки зарано. Як і концентруватися на ювілейних нотках. Утім, навіть війна для «Динамо» – не привід забувати про деякі наріжні принципи, як, скажімо, турбота про ветеранів і їхніх родин. Або – забезпечення всіх умов для продовження повноцінного функціонування дитячої школи.
Обов’язково повернемо борг і нашим відданим уболівальникам. Наразі немає сенсу говорити про ті святкові сюрпризи, які клуб планував для своїх прихильників із нагоди 95-ліття. Реалізуємо їх упродовж наступних років. До речі, це тільки здається що до наступної круглої дати – ще далеко. Всього лише п’ятирічка. Чергова п’ятирічка ренесансу України, яка відроджуватиметься після війни – відроджуватиметься як країна незламних Героїв Світла, як повноцінний член європейської сім’ї. Зокрема й у футболі, де київське «Динамо» було, є та залишиться гідним представником своєї Батьківщини.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
