Велетень з Ковалівки: у «Динамо» зламав ногу, грав у квадрат із Гусєвим та Відою, пішов на війну, не сказавши сім’ї

Війна 16 Травня, 14:04 14751
Велетень з Ковалівки: у «Динамо» зламав ногу, грав у квадрат із Гусєвим та Відою, пішов на війну, не сказавши сім’ї
Екс-гравець Динамо, який нещодавно дебютував за Колос у Прем’єр-лізі, зараз перебуває у лавах Збройних Сил України. Коли домовляємося на інтерв’ю, то Влад застерігає – бажано порозмовляти якомога раніше – ніхто не знає, що буде завтра і чи не вирушить його підрозділ на передову.

«Якщо не зможемо постояти за себе, то України більше не буде»

– Я поки у Києві і тут спокійно, – каже Велетень. – Тутешню обстановку навіть не варто порівнювати із тим, що відбувається на Донеччині чи на Луганщині. Як буде наступного дня і куди нас можуть відправити – цього не знає ніхто.

– У ЗСУ ви потрапили давно?

– Події розгорталися стрімко. Мені знадобилося два дні на те, щоб вивезти сім’ю та залагодити свої справи. 26 лютого я записався у територіальну оборону, а потім пішов у ЗСУ.

– З-поміж професіональних футболістів та тренерів, які зі зброєю в руках захищають Україну, ви, мабуть, є наймолодшим. Вернидуб, Лужний, Сирота, Алієв, Богданов, Пінчук, Сениця, Пісний, Федотов – усі старші за вас. Чому ви, молодий хлопець, ухвалили таке рішення?

– Тому що я патріот та люблю свою країну. У майбутньому я хочу жити в Україні. За 19 років я добряче наїздився і побачив інші країни, але маю тверде переконання – хочу жити лише в Україні. Дуже люблю свою Батьківщину, тут уся моя сім’я. Розумію одне – якщо ми зараз капітулюємо, не зможемо постояти за себе як держава, то України більше не буде. Або ми роз’їдемося хтозна куди, або житимемо у невідомо якій країні.

– Зі своїм старшим одноклубником Андрієм Богдановим не радилися стосовно запису у тероборону?

– Я ні з ким не радився. Про моє бажання знали тільки мої рідні і вони були проти цього. Проте я пішов, поки ніхто не бачив. Просто повідомив рідню вже постфактум. А з Богдановим списалися, напевно, через тиждень. Побажали одне одному удачі і періодично підтримуємо зв'язок.

– Як виглядав ваш перехід з ТрО у ЗСУ?

– Оскільки я потрапив у одну з перших партій набору в тероборону, то пройшов відповідне навчання та тренування. Я опанував різні види зброї, підписав контракт та склав присягу. Раніше я не особливо цікавився військовою справою – виключно на базовому рівні як чоловік. Та ці знання – лише 1% від необхідних навичок. Щоденні тренування, стрільби, підказки командирів – це дуже допомагає.

«Дуже подобається моє прізвище. Люди одразу звертають увагу»

– Якщо оцінювати візуально, то вас можна назвати Двейном «Скелею» Джонсоном українського футболу. Міцна статура у вас від природи?

– Ні, просто у певному віці почав інтенсивно займатися. Зрозумів, що фізичні дані відіграють у футболі важливу роль. Як ти стоїш ногах, чи не програєш силову боротьбу…

– Спробую припустити, що тренери неодноразово виганяли вас із тренувального залу.

– Бувало таке. Через те, що я займався самотужки, виникли проблеми з привідними м'язами та спиною. Коли ти починаєш качатися, то не все правильно робиш, бракує підказок фахівця, відтак, м'язи можуть розвиватися нерівномірно. Здавалося б, все просто і очевидно, але чимало початківців припускаються таких помилок.

– В принципі, своє прізвище ви виправдовуєте.

– Воно мені дуже подобається. Коли кажу, що я Велетень, то люди одразу звертають увагу. Легко запам'ятовується і доволі рідкісне – принаймні, іншого такого я не зустрічав. Мій рід по татовій лінії походить з Києва, мамині родичі – з Білорусі.

– У жовтні минулого року ви перебралися у Колос. Як вас прийняли у новій команді?

– Відмінно! Я навіть не очікував такого. Приїхав у Ковалівку і відчув себе, наче у сім'ї. Навіть якщо у мене виникали якісь побутові питання, я завжди мав кому подзвонити і мені обов'язково допомагали. Атмосфера у Колосі справді сімейна. До того ж я зробив величезний крок вперед – дебютував у Прем'єр-лізі.

– Нехай кілька хвилин проти Зорі та СК Дніпро-1, та вони були корисними?

– Це зовсім інший рівень, раніше я грав з однолітками. Це кардинально різний футбол. Утім складність полягала у тому, що 5 місяців я перебував без футболу. А тоді без жодних оглядин потренувався 2-3 тижні з Колосом, отримав шанс і одразу дебютував в УПЛ.

– Як футболісти Колоса сприйняли ваш похід у ЗСУ?

– Схвально. Багато хлопців писали – якщо виникне необхідність, я можу звертатися. Усі в клубі пропонували свою допомогу. Підтримав мене і головний тренер.

«Лікарі сказали, якщо таке трапиться втретє – з футболом закінчу»

– Починаючи з 13-ти років ви перебували у структурі Динамо. З якими емоціями залишали рідний клуб після стількох років?

– Як і кожен малюк, який знає два клуби в країні, я дуже хотів дебютувати за Динамо. Однак потім я зростав і бачив, як люди намагаються просидіти до кінця, та їм нічого не вдається. Усвідомлював, що треба рухатися далі. Це складно, проте набагато важливіше, ніж перебувати у Динамо, але в молодіжній команді.

– Кумири, улюблені матчі, яскраві спогади – що відклалося у пам'яті з динамівського періоду?

– Кумир – Ярмоленко. По-перше, тому, що граємо на одній позиції. Кожного разу, коли бачив його десь на базі, то намагався сфотографуватися. Андрій був зразком не лише для мене, а й для багатьох хлопчаків. Спогади? У перерві якогось матчу запасні футболісти Динамо взяли нас до себе пограти у квадрат. Гусєв, Рибка, Драговіч, Віда – це було незабутньо і на все життя!

– Найвідоміший гравець з вашого покоління – Ілля Забарний. Змалечку помічали його потенціал?

– Про це казали всі. У нього завжди був найвищий рівень і всі захоплювалися грою Іллі в будь-якому віці. Забарний рано потрапив у «молодіжку», а потім і в першу команду. Ніхто не мав сумнівів, що Ілля виросте у сильного футболіста.

– Зараз великі аванси отримує Ванат, пророкують хороше майбутнє і Вівчаренку, Яцику та Нещерету. Хто з них може повторити шлях Забарного?

– Усі, кого ви назвали, можуть це зробити. У кожного з них є талант. Я можу назвати ще чимало прізвищ. Ті ж Царенко та Волошин мають потенціал. Усе залежатиме від того, як хлопці працюватимуть і ставитимуться до справи. Футбол – така річ, що за рік усе може змінитися.

– На початку 2020-го під час турецьких зборів ви зламали ногу. За яких обставин це трапилося?

– Ми готувалися до Юнацької Ліги чемпіонів під керівництвом Ігоря Костюка. Мене кликали в оренду у Першу лігу. Однак тренер запевнив, що слід залишитися у Динамо, мовляв, на мене розраховують. Я травмувався через власну помилку. Мої бутси зносилися, я придбав нові, які ще не встиг «розбити». Тому тренувався у старих, трішки подертих з відірваним шипом. Під час бігу гомілка підвернулася і я зламав кістку.

– Процес відновлення тривав довго?

– Відновлювався я паралельно з пандемією коронавірусу. Влітку приступив до тренувань і тоді трапився рецидив. Знову вилетів на півроку. Найважче було психологічно. Лікарі сказали, якщо таке трапиться втретє, то все – з футболом можна закінчувати. Непросто щоденно виходити на тренування і думати про можливу травму.

«Живіть під царем. А наші люди завжди будуть вільними»

– Усіх нас змінив чорний день 24 лютого. Колос на той момент готувався до виїзду у Львів на матч з Рухом?

– Так, ми мали проводити перший матч у новому році. Прилетіли з Туреччини, перебували на базі. О 5-й ранку нас розбудили зі словами: «Почалася війна. Беріть автомобілі та їдьте до Києва. Якщо комусь треба допомога, привозьте сім'ї у Ковалівку». Клуб не знехтував нашими проблемами, не кинув у критичній ситуації. Коли я казав про сімейну атмосферу, то також мав на увазі і це. Було дуже приємно.

– Чи мали ви певні ілюзії стосовно росіян і чи був цей напад для вас несподіванкою?

– У 2014-му я був ще дитиною і мало розумів. Я ніколи не бував у Росії, я не мав там знайомих. Раніше тільки спілкувався з однією дівчиною із Москви. Її позиція, як і тих, хто не остаточно зазомбований – ми все знаємо і розуміємо, але вдіяти нічого не можемо. Мовляв, це не наша біда.

– Дехто вважає, що відділяти Путіна та росіян – це правильно. Проте чи не діє у цьому випадку колективна відповідальність?

– Я не буду нікого виправдовувати. Більшість людей віддають перевагу мовчанню. Якщо вас все влаштовує або ж ви нічого не можете зробити, значить живіть під царем. А наші люди завжди будуть вільними. І діти наші будуть вільними.

– За майже три місяці у ЗСУ ви відчули у собі внутрішні зміни?

– Є таке. Наші командири по-особливому сприймають світ. Ми склали присягу, у нас є статут і ми повинні його дотримуватися. За таких умов ти стаєш мужнішим. Немає слів «хочу» чи «не хочу», є слово «треба».

– Армія зсередини – чи виправдовує вона ваші очікування і яка атмосфера панує у вашому товаристві?

– Все чудово. Ми є однодумцями, кожен прагне захищати Батьківщину. Ми можемо просто лежати у казармі – раптом комусь приходить якась позитивна новина. Побратим це читає вголос і у всіх на обличчі з'являється усмішка. Будь-яка звістка про успіхи на фронті, про наше просування вперед сприймається дуже позитивно. Люди знають, за чим вони прийшли і чого хочуть.

– Усі українці мріють про перемогу. Коли ви спілкуєтеся з побратимами, то впевненість у цьому тільки зростає?

– Нас не перемогти – я впевнений на сто відсотків. Навіть якщо росіяни проведуть загальну мобілізацію. Як складатиметься ситуація у світі? Ми чуємо розмови про ядерну зброю – це інше питання. Але українці витискатимуть їх звідси, на нашу землю більше просто так ніхто не зайде. Наші воїни набагато сильніші та набагато вправніші. Техніку також не варто порівнювати – завдяки нашим партнерам ми маємо перевагу. Треба її використати і виграти цю війну.