Втома – не відмазка
Після матчу головний тренер збірної України заявив, що команда грала з останніх сил, адже п'ять матчів за 14 днів – це занадто важко. Великий відсоток браку в першому таймі Олександр Петраков теж списав на втому. Більшість журналістів та експертів також приділяють велику увагу даному факту.
Дійсно, фактор втоми має значення. Дідьє Дешам, наприклад, теж списав на неї відсутність перемог у Лізі націй. Попри всі спроби ротації, в такому темпі більшість футболістів все одно отримують величезне навантаження. Для України проблема посилилась епідемією дуже підозрілої застуди, якій немає краю вже 9-й день.
Збірна підійшла до зустрічі в доволі невиразній фізичній формі, але у цьому рівнянні всі якось забувають про суперників. Більшість гравців Ірландії провела важкий сезон, награвши під 50 матчів у високій інтенсивності – і пік їхньої форми в кращому випадку пройшов ще на початку травня. Так, у них був невеличкий відпочинок перед Лігою націй, але ж і Україна близько трьох тижнів прокачувала свою витривалість на зборах.
Звісно, дива статись не могло, тож ніхто й не критикує команду та тренерський штаб за просідання статистичних показників в середині другого тайму. Та і загалом всі розуміють важкість становища, але списувати грубі помилки вже у першому таймі на втому – це занадто. Тим паче, в матчі проти таких команд, як Вірменія та Ірландія.
Тим паче, що інтенсивність матчів не така вже й катастрофічна, якщо подумати. Кістяк збірної мав 3 дні на відпочинок між Шотландією й Уельсом, потім 5 днів відпочивав (у Дубліні грав майже резерв), а потім провів ще дві гри за три дні проти значно слабших колективів.
Окей. Так чи інакше, лідери втомились, але хіба ми ефективно використовували ресурси протягом цих п'яти матчів? Всі скаржились на проблеми з вибором фулбеків, через які отримали велике навантаження Миколенко та Караваєв – але чи не Олександр Петраков відчепив від збірної Коноплю? Чи не він ще в травні вирішив не шукати альтернативу Корнієнку, якого викликали на перший збір (а Віктор виявився травмованим).
Тренерський штаб відмовився від Буяльського, навичок якого дуже не вистачало в матчах проти «автобусів» (щоправда, ефективно використовувати його в збірній не зміг навіть Малдера). Ярмоленка не змінювали до кінця матчу з Ірландією, хоча він був ніяким вже після 60-ї хвилини. Піхальонок за 5 матчів зіграв всього 40 хвилин (по 20 в двох іграх), Ігнатенко отримав 10, Сікан – 29.
Це не значить, що склад збірної потрібно було перетворити в незіграну кашу вже після Уельсу. Просто в такому жорсткому графіку ресурсами можна було б розпоряджатись ефективніше – Ральф Рангнік, наприклад, постійно проводив потрійні заміни, а Мірча Луческу в УПЛ на складних відрізках міг замінити аж 5 гравців за раз. Україна ж починала щось змінювати десь на 60-70 хвилинах, випускаючи одних і тих же виконавців.
Навіть на тлі колосальної втоми проти Ірландії (і не тільки проти неї) був шанс виступити краще. Фізичні кондиції впливають на інтенсивність та обмежують тактичні можливості, однак вони не впливають на ідеї та загальні принципи гри. Саме в цих аспектах і крилися наші головні проблеми.
Матч з Ірландією – тактичний провал
Україна не відмовилась від 4-3-3 і тих основ, які прищепили Шевченко з Малдерою. Втім, матч проти Ірландії показав, що суть якісного позиційного футболу полягає не в схемі і не у володінні, а в структурі просування та завданнях. Тут вже «синьо-жовті» мали величезні складнощі, які не поясниш втомою.
По-перше, команда дивно розпоряджалася простором. При початку атак в зону м'яча стягувались одразу 5-6 футболістів України, а фулбеки залишались у низьких позиціях. Навіть якщо тебе на повну потужність пресингує Німеччина, так грати ризиковано – велику групу гравців на вузькому просторі простіше накрити. Власне, це і відбувалося, хоча Ірландія явно не Німеччина.
Гості навіть не намагалися руйнувати наш білд-ап у першій фазі. Вони ставили на перекриття ліній передач в центрі, а також на інтенсивний тиск і підбирання в цій зоні. Гол Коллінза прилетів саме з такої тактики – Довбик залишився на великій відстані від партнерів, а Нейтан накрив його, відібрав м'яч і розпочав прохід.
Звісно, це перехідна фаза, а не білд-ап, однак суть проблем даний епізод описав прекрасно – відірвані від команди нападники, поява Ярмоленка біля опорника, відсутність варіантів для довгої передачі, дрібні помилки.
По-друге, коли Україна контролювала м'яч на чужій третині поля, знову стала очевидною проблема входу в штрафний. Знову замість розтягування оборони вінгери звужували гру, зміщуючись у центр. Знову віддавали купу поперечних пасів. Знову не вистачало динаміки. Знову намагалися вирішити епізод на індивідуальній майстерності.
Показовим був один з двох наших моментів у першому таймі – коли Маліновський пробивав метрів з 22-х у дальній кут. Ярмоленко змістився з правого флангу до краю штрафного, але його витиснули. Тоді він віддав пас у центр, однак Моламбі теж почав витискати Руслана в опорну зону. Ірландці класно сиділи на сильній нозі наших лідерів. Якби українець не виконав красивий розворот, неочікуваний для гостей, то ніякого б удару і не було б.
Формально у нас хороші показники за пострілами з меж штрафного з гри – їх аж 8 при 9-ти загалом. Дотики у цій зоні взагалі важко порахувати, однак важливо розуміти контекст. Україна входила у карний майданчик, але щось створити вдавалося лишень за наявності простору. Власне, саме з нього й прилетів гол Довбика, та і момент Миколенка був з тієї ж опери – одним лонгболом Віталія вивели за спини захисникам.
Епізод з проходом Мудрика наприкінці другого тайму теж став можливим завдяки появі простору – втім, його було замало для Михайла. Вінгер загрузнув у боротьбі (до речі, в ній Михайло видав солідні цифри), але не завдав жодного удару й віддав всього один навіс під удар. Не менш показово, що гольову атаку з його позиції почав Довбик.
Коли був простір, атака України починала дихати. Коли його не виникало, то в штрафний входили безсистемно й стріляли на легкій істериці абикуди – графік xG яскраво це доводить. Були натяки на якісь перевантаження з вриванням у вільну зону на протилежному фланзі (момент Караваєва), але регулярними такі епізоди не стали.
Ці проблеми були характерними для України і в матчі з Ірландією вдома, і в Дубліні, і в Кардіффі, і навіть в зустрічі з вірменами. Збірна у поєдинках проти низьких оборонних блоків виконує від близько 700-900 пасів і домінує за володінням, однак командна гра приносить всього 1-2 моменти. Все інше – індивідуалізм, стандарти й певне везіння.
Навіть на такому тлі матч проти Ірландії виглядає провальнішим за інші. До цього збірна мала труднощі з такими складними матеріями, як вихід з-під пресингу, боротьба за підбирання та злам автобусів – такі речі навіть Франції даються непросто. Втім, позиційна робота України та загальна система руху м'яча раніше виглядали надзвичайно перспективно. Вчора не було і цього.
Тривожні перспективи Петракова
Протягом п'яти літніх матчів до гри збірної постійно виникали питання, однак дуже не хотілося критикувати Олександра Петракова. По-перше, він дійсно опинився в складних умовах. По-друге, жоден тактичний експерт в світі не може знати того, що знає про свою команду головний тренер, та і взагалі практика завжди складніша за голу теорію. По-третє, коуча було за що і відзначити. Зрештою, Олександр Васильович занадто харизматичний мужик, який вміє викликати симпатію суто по-людськи (принаймні, у хорошому настрої).
Втім, у черні ми побачили настільки тривожні тенденції, що ігнорувати їх просто неможливо. По-перше, збірна України залишається такою ж нестабільною, що і восени 2021-го – причому як на довгій дистанції, так і по ходу конкретних матчів. «Синьо-жовті» постійно втрачають контроль над грою в середині другого тайму (а почасти й одразу по перерві), а іноді свідомо відмовляються від нього заради «швидких флангів» – і можна на пальцях порахувати кількість випадків, коли такий перехід не вилився у нервові гойдалки з фак-апом.
Команда досі не навчилася системно розкривати низький блок (це було ще при Шеві). Вихід з-під інтенсивного високого пресингу такий же важкий, як і при попередньому тренері. При цьому все те, що працює ідеально при Петракові, було збудовано й ідеально працювало ще при Малдері.
Як наслідок, отримаємо вічні гойдалки. Прекрасна перемога над Шотландією й хороші 70 хвилин з Уельсом завершились кризою наприкінці зустрічі в Кардіффі й поразкою (яка не була випадковою). З Ірландією ми в кращому випадку могли сподіватись на нічию (а отримали випадкову звитягу), з вірменами були проблеми до перерви, а домашка з айрішами завершилась нічиєю при поганій грі.
Нічого не нагадує? Ті ж самі історії були і в групі під час відбору на ЧС-2022. Чорт забирай, та ми навіть Болгарію не змогли перемогти при космічному домінуванні в товарняку.
Топ-команди працюють над відтворюваністю результату, але збірній Україні вдається відтворювати лишень свої проблеми. Відповідальність за це несе тренер.
Так, на захист Олександра Петракова можна знайти аргументи – наприклад, постійні екстремальні умови, в яких йому доводиться працювати, або ж готовність підлаштовуватись під сильні якості лідерів (саме з цим пов'язане повернення на 4-3-3). Втім, на дистанції в 12 повноцінних матчів протягом року відмазки вже не працюють. 5 перемог, 6 нічиїх, 1 поразка, 18:10 за голами – це красномовна статистика. Навіть з урахуванням травневих зборів вона не стане кращою.
По-друге, впадає в очі тактична двоїстість футболу збірної. Очевидно, що основний склад розкривається на повну в шевченківський системі з 4-3-3 та зі складним володінням м'ячем – новий коуч повернув це, але він не грав у подібний футбол і гнівно протестував проти нього до листопада 2021-го.
Повністю збагнути й відпрацювати тонкощі даного стилю Олександр Петраков не міг (не було навіть часу), що вилилось у продовження тих самих проблем, що і при Шеві. Кращим наш футбол в 4-3-3 не став, а от в гіршу сторону його тягне капітально. Це помітно навіть по останніх п'яти матчах.
Олександр Васильович тяжіє до гри на просторі, в енерговитратному режимі електрички з купою перехідних фаз та зміщенням акцентів на фланги. Його стихія – це 3-4-3 й матчі на кшталт тих, які ми побачили восени 2021-го до переходу на 4-3-3. Навіть зараз тренерський штаб проводить заміни, які розкривають гру в обидва боки, а також вводить у основу футболістів на кшталт Мудрика – тому що він біжить.
Червневі поєдинки показали дуже неприємну картину: основа краще виглядає в 4-3-3 з «малдерівщиною», однак тренерський штаб ніколи на ній не спеціалізувався – тренерський штаб краще виглядає в 3-4-3 з «петраболом», але основа його не сприймає. Спроби поєдинати обидва стилі поки що не приносили успіху й навряд чи принесуть. Занадто вже різні матерії.
На цьому тлі особливо сильно впадають у вічі відверті коментарі Петракова, які він видає і під час інтерв'ю, і на прес-конференціях, і у фільмах про збірну. «Я тренер, мені важливі 0:0», «треба взяти на себе відповідальність», «треба заспокоїтись» і так далі – такі собі установки. Тактичний аналітик Михайло Смоловий іронічно називає їх «тостами з весілля вчительки фізкультури та трудовика».
Навряд чи у збірній все настільки просто з установками. Шотландію розібрали на кісточки явно не завдяки словам «ну, з богом». Тим не менш, великі проблеми збірної України зі структурою гри дійсно натякають на проблеми з теоретичною накачкою футболістів.
Олександр Петраков, при всіх нюансах, відпрацював у збірній дуже гідно. Вболівальникам здебільшого подобається його футбол, та і на ЧС-2022 команда могла б вийти – крім тактичних проблем, нам ще й тупо не пощастило. На такому тлі відставка тренера виглядала б дуже неприємно, однак в стратегічному плані збірна дуже тривожить. З нинішнім футболом ризикуємо отримати ще один драматичний відбір, який завершиться не менш драматичним вильотом. З таким футболом нічиїх з Ірландією буде все більше.
Втім, потужних тренерів-системників, готових працювати з Україною прямо зараз, де-факто немає. Саме тому хочеться побажати нашому тренеру добряче відпочити, зробити правильні висновки й підготувати до відбору на Євро-2024 щось дійсно оригінальне й ефективне. Часу в Олександра Васильовича вистачає.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
