Двадцять четверте лютого стало переломним моментом в ментальності… Нісенітниця собача – досі купа знаменитостей (починаючи з зірки шоу-бізнесу Бардаша і закінчуючи боксером Редкачем) пропагують «дружбу народів», «спорт вне политики» або страусову позицію під час війни.
Двадцять четверте лютого стало водорозділом – ти або з Україною, або проти неї… Частково правда. Зараз модно наводити приклади Анатолія Тимощука та Ярослава Ракицького. Перший як був, так і залишився зрадником, другий продемонстрував, що має потенціал до реінкарнації.
Питання в тому, що саме вважати переродженням? І як його не сплутати з перевзуванням? Московський патріархат старанно відхрещується від церкви країни-агресорки, але по суті не розриває з нею канонічних відносин. Василь Ломаченко перебуває в українській ТерОбороні, але публічно не називає росіян ворогами. Світлана Лобода допомагає на гуманітарці, але концерти у росії скасовує лише через тиск громадськості.
Поле для маніпуляцій надто широке.
У таких умовах потрібно виробити для себе якусь схему, ідеал чи мірило, які б дозволили розрізняти відтінки. Щодо позиції публічних людей таким мірилом може бути їхня свідомість та здатність оцінювати свою роль у виникненні війни. Просто спробуйте зрозуміти, чи усвідомлює та чи інша знаменитість шкоду, якої завдавала своїй країні та своєму народові, працюючи на агресора.
Майже ідеально влучними у цьому контексті є слова режисера та кліп-мейкера Алана Бадоєва:
«Я один із тих людей, який робив усе, щоб розмазати між Україною та росією кордони. Це було несвідомо, у мене був місяць і я багато міркував. Розумію, що і я, і Макс [мова про Макса Барских, який постійно гастролював по росії, але після її нападу зайняв чітку проукраїнську позицію, - примітка], ми розмазували кордони між країнами нашою творчістю. Напевно, я був одним із тих, хто максимально демонстрував «дружбу народів» і допомагав створити спільну творчу подушку. І сьогодні я розумію, наскільки це жахливо та безвідповідально».
Ось це більш-менш чесно. А тим, хто ліпить відмазки про дарування любові піснями, про нейтральність спорту чи про громадянство світу, можна плюнути прямісінько в очі.
Як бути з Ярославом Ракицьким? До кінця незрозуміло. Своїми гігабайтами інтерв'ю про «прекрасный город Питер», «прикольного парня Дзюбу» і «на две головы сильнее чемпионат» він стер кілометри кордонів, насаджуючи думку про Україну як про другосортний світ. Прирівнювати його до Тимощука несправедливо, але й героїзувати через відхід з Мордору, кілька патріотичних дописів у Інстаграмі й навіть кілька придбань для ЗСУ - теж поспішно.
З іншого боку, «Шахтар» – це приватний клуб, який не зобов'язаний мати радикально патріотичну позицію (ми зараз говоримо про структуру, у якій, прости Господи, працював Руслан Мармазов – нехай це й було до війни). «Гірникам» потрібні цінні ігрові кадри, а Ракицький, крім футбольної майстерності, ще й чудово вписується в образ «свого хлопця». Пляму ж, що утворилася на репутації Ярослава через виступи на росії, спробують відіпрати багаточисленними інтерв'ю, широкою піар-кампанією та компліментарними матеріалами лояльних ЗМІ. У цьому плані у «Шахтаря» багато ресурсів.
Їхня справа, їй Богу. Мораль? Головне не підпускати Ярослава Ракицького до збірної України. Все, що загальнонаціональне, повинне бути навіть без натяку на щось вороже, без запаху російських боліт. Ярославу, аби відмитися, ще довго потрібно працювати на благо України. Тих років кар'єри, що залишилися, не вистачить. Бо 24-го лютого він зробив тільки перший крок на довжелезному зворотному шляху.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
