Хочете підготуватися до майбутнього? Вивчайте минуле, бо нема нічого нового під сонцем.
Почніть хоча б з історії «Црвени Звезди». Молоді не повірять, але вона була найсильнішою командою Європи, доки не вибухнула неминуча війна. Імперії ніколи не розпадаються тихо.
Хорватія ще формально входила до складу Югославії, коли 20 лютого 1991-го її парламент ухвалив закон про перевагу місцевих нормативних актів над белградськими. У відповідь через 8 днів на територіях компактного проживання сербів східніше Загреба проголосили Республіку Країну.
Ще через тиждень після тих подій, 6 березня, «Црвена Звезда» в Белграді приймала дрезденське «Динамо» в чвертьфіналі КЄЧ і блискуче перемогла 3:0.
Безумовним лідером армійців був хорват Роберт Просінечки; найбільше голів забивав македонець Дарко Панчев; в основі також грали його співвітчизник Найдоский, босняк Шабанаджович, чорногорець Савічевич.
На більшості цих земель вже повним ходом йшли розмови та приготування до проголошення незалежності, та «Звезда» ще трималася.
Мабуть, це близькість кубка так впливала. Інших причин для єдності вже не було.
***
Матч-відповідь «Звезди» проти дрезденського «Динамо» 20 березня так і не дограли через заворушення на трибунах. Німцям присудили технічну поразку.
Тим часом, у Пакраці за кілька днів до поєдинку серби й хорвати вже стріляли один в одного; в бою загинули понад 20 людей.
Просінечки не міг цього не знати, проте грав все краще й краще. У півфіналі на полі «Баварії» він самотужки з’їв весь півзахист суперника; в Белграді ж вирішальними стали штрафний від Михайловича та автогол Аугенталера.
Діло було 24 квітня. Формально - ще в Югославії; фактично ж - на території, де всупереч волі Белграда народжувалися нові держави, як-от Хорватія з Франьо Туджманом на чолі.
18 травня в Загребі лідер хорватів виступив сценаристом матчу чемпіонату між місцевим «Динамо» та «Црвеною Звездою». Серби перемагали 2:0, а тоді геть кинули грати і поступилися 2:3 - сам Просінечки натякав, що це була умова безпечного повернення додому. Всі пам’ятали побоїще на «Максімірі» у 1990-му з кунг-фу від Бобана, і повторювати той досвід не хотіли.
Тим паче, крові й так лилося достатньо. 9 квітня Туджман оголосив про створення Національної гвардії, що стала основою збройних сил Хорватії. Захоплення складів зброї - перше завдання, адже на Ан-2 та Т-34 багато не навоюєш.
Ніби не помічаючи «Битви за казарми», що вже розпочалася, «Црвена Звезда» на чолі з Просінечки поїхала до Барі на фінал КЄЧ, де в нудному, грубому матчі по пенальті здолала «Марсель».
29 травня 1991-го - апогей; більше ніколи футбол на Балканах не досягав таких висот. 25 червня Хорватія та Словенія синхронно оголосили незалежність; 8 вересня те саме зробила Македонія. Почалася війна сербів проти всіх.
Ну, а футбол покотився вниз.
***
Формально чемпіонат-1991/92 ще називався югославським, проте в ньому взяли участь лише сербські, чорногорські та боснійські клуби.
Більше того, останні його не дограли, адже в березні 1992-го босняки-мусульмани теж проголосували за відділення від СФРЮ. Таким чином, чемпіонат Югославії де-факто перетворився в чемпіонат Сербії та Чорногорії; в нових країнах з’явилися власні ліги.
Словенії було найлегше - спроба сербів повоювати за Любляну була приреченою через незручну логістику та етнічну однорідність республіки. Все закінчилось швидко, і вже в 1993-му словенські клуби дебютували в єврокубках.
Хорвати свій перший чемпіонат провели з лютого по травень 92-го - і його УЄФА не визнав. Це був турнір «для своїх» - показати, що футбол живий, бо ж своя ліга - невід’ємний атрибут незалежної держави.
Інше питання - рівень. Ще в сезоні-1990/91 за «Динамо Загреб» грали Давор Шукер та Звонімір Бобан; в незалежній лізі їхні місця зайняли вчорашні резервісти та ноунейми.
В інших кінцях вже колишньої Югославії творилося те саме. «Вележ», один з грандів Боснії, у 1991-му залишили Мехо Кодро, Владімір Гудель та Сергей Барбарез; Горан Стеванович та Мілан Джурджевич накивали п’ятами з «Партизана»; Роберт Просінечки з помпою перейшов до мадридського «Реалу».
***
Тим часом, рівень насильства наростав, смертей ставало все більше; розпочалась кривава осада сербами Вуковара.
Жити й грати в таких умовах - навіщо? Навіть ті, хто розраховував на нормалізацію ситуації, виїжджали в дальнє зарубіжжя: Міодраг Белодедічі - в «Валенсію», Владімір Югович - в «Сампдорію», Дарко Панчев - в «Інтер», Деян Савічевич - в «Мілан», Сініша Михайлович - в «Рому». І це з однієї лише «Црвени Звезди»!
На рік довше протрималися Предраг Міятович та Златко Захович в «Партизані». 22 березня 1992-го вони стали свідками того, як трибуни «Райко Мітіча» стоячи зустрічали польового командира Желько «Аркана» Ражнатовича. По ходу гри його бойовики демонстрували трофеї з поруйнованого Вуковара - моторошне видовище.
Який там футбол, не смішіть. Після такого з Югославії тікали вже не тільки зірки, а усі підряд. Головна і єдина умова - пропозиція з країни, де нема війни.
Найважче довелося боснякам, які ледь трималися в оточеному Сараєво. Аби вижити однойменний клуб переправив своїх гравців за кордон; там вони зіграли кілька благодійних матчів, і молодий Елвір Бальїч вразив скаутів настільки, що зрештою опинився в «Реалі». Дивовижна історія.
***
Тим часом, в самій Боснії грали на вулицях, в залах і строго в рамках власної етнічної спільноти. Звісно, ті турніри УЄФА офіційними не вважав.
Сербів як країну-агресора взагалі викинули з єврокубків на три роки. У хорватів і воєнні, і спортивні справи йшли, мабуть, найкраще. В незалежному чемпіонаті першою загорілася зірка Горана Влаовича, якого майже миттєво - у 1994-му - забрала італійська «Падова».
Інші, однак, були не такі талановиті. Більшість хорватських топів тих років не заграли навіть у європейських середняках, як-от Ігор Цвітанович, Младен Младенович, Юлі Шеху чи батько Домагоя Віди Рудіка. Франьо Туджман чимало допомагав столичному «Динамо», яке з патріотичних міркувань перейменував в «Кроацію», але без толку.
Єдиний помітний успіх югославського клубного футболу 90-х - вихід «Хайдука» в плей-оф ЛЧ-95. Здається, білі самі не зрозуміли, як так сталося. Вже у наступну ЛЧ клуб навіть не потрапив, програвши в кваліфікації «Панатінаїкосу».
І ще скрізь засилля клубів-одноденок імені наворишів, що нажилися на війні. Найвідоміший - сербський «Обіліч», улюблене дітище Ражнатовича. У 1998-му клуб навіть виграв місцевий чемпіонат; через рік - став віце-чемпіоном. «Партизан» і «Црвена Звезда», посуньтеся!
Паралельно в Європі цей «гранд» вилітав від «Динамо Батумі» - так ослабила сербський футбол війна. Звісно, зараз «Обіліча» давно не існує.
***
Усі вони - серби, босняки, хорвати, словенці - відійшли від «обілічів» та побудували стабільні ліги лише у нульові, коли остаточно замовкли гармати.
Мінні поля потихеньку розмінували; бронетехніку прибрали з вулиць; винних в військових злочинах судили - і діти війни масово пішли в футбольні школи. Безстрашне покоління - дехто з нього досі на вершині, як-от Джеко та Модріч.
І знаєте, що? Точно такими ж впертими та витривалими колись буде і українська малеча, яка зараз переживає російську навалу. Історію неможливо обхитрувати - її закони однакові для Балкан і для Донбасу.
Це не добре і не погано - лише факт. Найближчими роками вітчизняний футбол приречений мучитися, як югославський у 90-ті. Війна, на жаль, не лишає місця спорту. Зірок калібру Шукера чи Просінечки у нас нема, тож почнемо відразу з фази 2 - переходів абикуди заради безпеки. Симптоматичний трансфер - Денис Фаворов у краківській «Вечисті».
Ах, чому він впав так низько? Все просто. Як не втомлюється повторювати головний волонтер країни: «Буде гірше». Звикайте до цієї думки.
«Ворскла» ледве повзала в матчі-відповіді з АІК? Буде гірше. «Зоря» перелякано бігала туди-сюди проти румунського середняка? Буде гірше.
«Шахтар» вперше за 25 років очолив тренер з сумнівним резюме? Прибережіть критику на завтра, бо буде ще гірше.
«Динамо» поки маскує спад, що посилюється, за рахунок таланту останнього топа УПЛ, але й можливості Мірчі Луческу не безмежні. Далі «Бенфіка», тож не сумнівайтеся - універсальний прогноз спрацює і тут.
Точно як Югославію в 1991-му нас чекають важкі, безпросвітні роки, за якими десь дуже далеко, на відстані, яку годі виміряти, лежить українська перемога. Досягнемо її, відстоїмо незалежність - і лише тоді стане краще. Простіших шляхів нема.
А поки що не критикуйте надто сильно своїх. Повірте, вони стараються, просто одного старання мало.
Роман Синчук
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
